Основні принципи муніципального права в зарубіжних країнах

По-п'яте, передбачається можливість передачі державних та інших повноважень на місцевий рівень за допомогою реалізації принципу єдності місцевих і державних інтересів: «При делегуванні повноважень центральними або регіональними органами місцеві органи самоврядування повинні, наскільки це можливо, мати свободу пристосовувати їх здійснення до місцевих інтересів». Тут же закріплюється, що органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади. Якщо класична форма делегування повноважень припускає їх передачу на добровільних засадах «зверху – вниз», то тут, по-перше, спостерігається фактична делегація повноважень «знизу – наверх» – від районних і обласних рад (органи місцевого самоврядування асоційованого рівня) до місцевих державних адміністрацій (місцеві органи виконавчої влади); по-друге, таке делегування не є добровільним — у формулюванні закону містяться категорична вказівка — «делегують», без зазначення слів «можуть» [1, с. 72].

Нарешті, тут же трактується, визнається і закріплюється принцип місцевого  самоврядування у відповідних територіальних одиницях і автономія органів місцевої влади через коректні взаємовідносини центру і місць, синергізацію їхніх інтересів:

«У процесі планування і прийняття будь-яких рішень, які безпосередньо стосуються органів місцевого самоврядування, необхідно консультуватися з цими органами, наскільки це можливо, роблячи це завчасно й у відповідній формі».

Стаття 5 Хартії закріплює принцип цілісності території, на якій функціонує орган місцевого самоврядування. Відповідно до цього стандартизується вимога, що у разі зміни центральною владою місцевих територіальних розмежувань повинні здійснюватися консультації з відповідними органами місцевого самоврядування, якщо ж така зміна визначена законом, вона має закріплюватись і шляхом проведення референдуму.

Стандартизовані положення про  право органів місцевого самоврядування на пошук оптимальних структур управління і засобів, які відповідають їхнім завданням, закріплюються у ст. 6 Хартії. Тут реалізовано принцип свободи і самостійності органів місцевого самоврядування у визначенні своєї організаційної структури, яка відповідає місцевим потребам.

У другій частині ст. 6 Хартії містяться  вимоги щодо створення належних умов роботи і посадового кваліфікаційного зростання службовців: «Умови роботи службовців органів місцевого самоврядування мають бути такими, щоб можна було забезпечувати підбір висококваліфікованих кадрів, заснований на принципах урахування досвіду і компетентності; для цього необхідно забезпечити відповідні умови фахового підготування, оплати і просування по службі». Стаття 7 Хартії закріплює стандартні умови щодо здійснення виборними особами повноважень на локальному рівні. Найважливішою серед них є умова, яка має скоріше імперативний характер вимоги, відповідно до якої «статус місцевих виборних осіб має забезпечувати вільне здійснення їхніх повноважень». Інші умови, що містяться в цій статті, певним чином доповнюють і конкретизують цю вимогу, розкриваючи сутність і елементи правового статусу депутатського корпусу, який обирається безпосередньо населенням:статус місцевих виборних осіб має дозволяти одержувати відповідну грошову компенсацію на витрати при здійсненні своїх повноважень, а також, у разі потреби, компенсацію за упущену вигоду або заробіток і відповідне соціальне страхування;функції і діяльність, несумісні з мандатом місцевої виборної особи, можуть бути встановлені тільки законом або основними правовими принципами [5, с. 152].

Міжнародні норми про адміністративний контроль за діяльністю органів місцевого  самоврядування закріплені у ст. 8 Хартії, де встановлено, що такий контроль:

а) може здійснюватися тільки у формах і випадках, передбачених конституцією або законом;

б) може призначатися тільки для забезпечення дотримання законності і конституційності, включаючи також контроль за здійсненням органами місцевого самоврядування делегованих їм повноважень;

в) має здійснюватися таким чином, щоб ступінь втручання контролюючого органу відповідав значимості інтересів, які це втручання має захистити.

Найбільш детально, у кількісному  й об'ємному аспектах, розроблена ст. 9 Хартії, яка регламентує джерела фінансування місцевого самоврядування. На нашу думку, це є обґрунтованим, адже такі джерела складають фінансово-економічну базу місцевого самоврядування, на основі якої воно самостійно реалізує локальні інтереси за допомогою здійснення профільних функцій

У ст. 11 Хартії, яка завершує основну  частину документа, з метою забезпечення вільного здійснення повноважень і  дотримання закріплених конституцією і законодавством країни принципів  місцевого самоврядування, регламентується  охорона прав місцевого самоврядування за допомогою встановлення судового порядку захисту цих прав. Підсумовуючи все вищесказане, можна дійти висновку, що основна частина Хартії (статті 1-11) регламентує найважливіші компетенційні і функціональні аспекти діяльності органів місцевого самоврядування, закріплюючи відповідні рамкові норми міжнародного характеру. Вони мають істотне значення для становлення і діяльності системи місцевої демократії на території сучасних демократичних держав. Без визнання конкретними державами цих норм, які є профільними міжнародними стандартами, за допомогою їх закріплення у внутрішньодержавному законодавстві і подальшого виконання дуже важко говорити про спільні підходи країн Європи до проблем становлення і функціонування місцевих співтовариств і їхніх представницьких органів як однієї з основ демократичного устрою, про гармонізацію їхнього національного законодавства в цій сфері і, отже, про беззастережне домінування інтеграційних тенденцій у рамках єдиної Європи [3, с. 66].

Варто зупинитися на механізмі сприйняття норм Хартії, який пов'язаний з процесуальним механізмом самого документа, закладеним у ст. 12. Він полягає в тому, що, по-перше, документ може набрати чинності тільки при виконанні державою — учасницею Хартії 20 з 30 пунктів першої частини Хартії. Тут же зазначаються 14 найважливіших пунктів, 10 з яких мають бути вибрані державою для обов'язкового і неухильного дотримання. Таким чином, Хартія, як і всі подібні документи, прийняті в рамках РЄ, заснована на принципі субсидіарності, що фактично означає покладання соціально-політичної відповідальності майже всіх питань на уряди держав-учасниць. По-друге, важливим елементом процесуального механізму Хартії є положення ст. 13 про те, що конкретна країна, яка приєднується до цього документа, може .«зазначити ті категорії органів місцевого і регіонального самоврядування, якими обмежується застосування цієї Хартії, які категорії вона має намір виключити зі сфери її застосування». Крім того, ст. 16 дозволяє країні «зазначити територію або території, до яких буде застосовуватися Хартія».

Тут же встановлена процедура поширення  застосування Хартії до інших територій  країни, які були виключені з дії  Хартії при приєднанні до неї. Вона реалізується за допомогою надання  окремих повідомлень і декларацій на адресу Генерального секретаря РЄ. Слід враховувати, що Хартія є закритим міжнародно-правовим документом, до якого можуть приєднатися тільки держави-члени РЄ шляхом її ратифікації, прийняття або схвалення з наступною передачею на збереження Генеральному секретареві РЄ відповідного документа про це (ст. 15).

Крім того, певний прагматичний інтерес  становлять положення ст. 17 Хартії, які регламентують порядок її денонсації. Зокрема країна-учасниця не може денонсувати Хартію до закінчення п'ятирічного терміну з дня набрання чинності Хартією для цієї країни. Дане положення, очевидно, спрямоване не тільки на стабільну участь у міжнародному договорі, але й має стимулювати процес детального обмірковування з боку конкретної держави при приєднанні до Хартії [4, с. 65].

Всесвітня Декларація місцевого самоврядування побачила світ всього через два місяці після відкриття для підписання Європейської Хартії місцевого самоврядування. Вона була прийнята XXVII Конгресом Міжнародної Спілки місцевої влади МСМВ) 26 вересня 1985 р. у м. Ріо-де-Жанейро (Бразилія) і значною мірою збігається з положеннями Європейської Хартії. Виходячи з того, що МСМВ є однією з найстарших і найавторитетніших МНУО місцевої влади, прийняття нею такого документа мало великий політичний резонанс.

Хоча Декларацію прийнято МНУО і тому вона не є обов'язковою для виконання країнами, цей документ становить значний інтерес — адже в ньому знайшла свій відбиток і закріплення позиція широких кіл світової громадськості, активістів і спеціалістів муніципального руху з питань становлення і функціонування локальної демократії.

Стаття 2 Декларації дещо інакше, у розширеному ракурсі, у порівнянні зі ст. 3 Європейської Хартії, трактує концепцію місцевого самоврядування. Під ним тут слід розуміти «право й обов'язок місцевих органів влади регулювати і вести державні справи (а не значну частину місцевих справ. — Лето.) під свою особисту відповідальність і в інтересах місцевого населення».

Таке визначення місцевого самоврядування, в якому його органи іменуються «місцевими органами влади», по-перше, абсолютизує процес децентралізації управління, а по-друге, відбиває тенденцію до розширення його компетенції за рахунок передачі органам місцевого самоврядування, а не делегування їм, державних повноважень [3, с. 67].

Особливістю цього документа є також виділення питання про міжнародні зв'язки місцевої влади в окрему ст. 10, яка, трактуючи в розширювальному аспекті їхнє право на утворення спілок, передбачене ст. 9, включає в нього і право на утворення міжнародної спілки місцевих органів влади. Крім того, передбачається право місцевих влад на підтримку зв'язків з їхніми колегами в інших країнах світу з метою взаємного обміну, співробітництва і сприяння міжнаціональній злагоді.

Висновки

Місцеве самоврядування — це форма державного управління певним колом справ на місцях, один із публічних інститутів держави, завдяки якому правлячий клас забезпечує на місцях дотримання своїх інтересів; у теорії соціального обслуговування акцент робиться на здійсненні муніципалітетами функцій сприяння добробуту мешканців комун. Основні ідеї цих теорій відображені у міжнародних документах: Європейській Хартії місцевого самоврядування та Всесвітній декларації місцевого самоврядування.

Хартія є закритим міжнародно-правовим документом, до якого можуть приєднатися тільки держави-члени РЄ шляхом її ратифікації, прийняття або схвалення з наступною передачею на збереження Генеральному секретареві РЄ відповідного документа про це (ст. 15). Крім того, певний прагматичний інтерес становлять положення ст. 17 Хартії, які регламентують порядок її денонсації.

Всесвітня Декларація місцевого самоврядування побачила світ всього через два місяці після відкриття для підписання Європейської Хартії місцевого самоврядування. Вона була прийнята XXVII Конгресом Міжнародної Спілки місцевої влади МСМВ) 26 вересня 1985 р. у м. Ріо-де-Жанейро (Бразилія) і значною мірою збігається з положеннями Європейської Хартії.

 У ст. 1 Декларації однозначно, на відміну від Європейської Хартії, визначено, що принцип місцевого самоврядування має бути визнано у конституції або в основному законі про урядові структури країни.

Список використаних джерел

1. Баймуратов М. О., Батанов О. В., Кампо В. М. Муніципальне право зарубіжних країн. — К.: Знання України, 2005. — 120 с.
2. Батанов О. В., Кампо В. М. Муніципальне право зарубіжних країн. — К.: Знання України, 2005. — 148 с.
3. Дуда А. В., Кампо В. М., Росіхіна В. Ю. Муніципальне статутне право. — О.: Юридична література, 2005. — 133 с.
4. Корнієнко М. І. Муніципальне право України. Концептуальні та організаційно-правові питання. — К.: Алерта, 2005. — 143 с.
5. Муніципальне право зарубіжних країн / П.Ф. Мартиненко (заг.ред.). — К.: Знання України, 2005. — 284 с.

6. Батанов О.В. Муніципальне право – наука про муніципальну владу (новий погляд на предмет дослідження) // Часопис Київського університету права. – 2005. – №2.

7. Батанов О.В., Кампо В.М. Муніципальне право зарубіжних країн: Навч. посіб.: У 2 ч.: Ч. 1 / За заг. ред. П.Ф. Мартиненка. – К.: Знання України, 2005.

8. Бугай С. Стан та перспективи розвитку регіональної політики в Україні (з огляду на досвід зарубіжних країн) // Бугай С., Лендьел М., Кіш Є., Ілько І., Ткачук А., Варцаба, Зелюк В. Агентства регіонального розвитку в Україні. Становлення та перспективи / Київ, центр Інституту Схід-Захід. – К., 2002.