Зародження та виникнення кіно в Україні

Оригінальну музику для фільму написав російський комозитор Арсеній Трофім. Фільм, в музичному супроводі, вперше представленому Арсенієм Трофімом наживо 18 червня 2010 року, став найбільшим відкриттям фестивалю "Німі ночі 2010".

Найвідомішими акторами того часу були Наталія Ужвій («Тарас Шевченко» 1926, «Тарас Трясило» 1927, «Я люблю» 1936, «Назар Стодоля» 1937 та інші), Юрій Шумський («Тарас Шевченко» 1926, «Беня Крик» 1927, Буря» 1928, «Нічний візник» 1929 та інші), Мар’ян Крушельницький («Ягідка кохання», «Кривавий світанок», «Мартин Боруля», «Суєта»), Дмитро Мілютенко ( «Велика гра», 1934, «Том Сойер», 1936, «Кармелюк», 1938, «Кубанці», 1939, «Щорс», 1939)

Олександр Довженко – без перебільшення вважається генієм українського кіно. Його значення не вичерпується створеними ним фільмами.  Довженко - чудовий письменник, пристрасний публіцист, оригінальний мислитель. Його багатогранна творча діяльність є однією з найвищих вершин радянської культури. У мистецтві, соціалістичного реалізму він очолює романтичне крило.

Олександр Петрович Довженко народився 30 серпня 1894 року на околиці маленького повітового містечка Чернігівської губернії в селі Сосниця, у сім'ї бідного українського козака-хлібороба. Син неписьменних батьків, він виділявся своїми здібностями і жадібністю до знань. Він був мрійливим хлопчиком. Йому здавалося, що життя існує у двох аспектах - реальному і уявному. З дитинства його відрізняла пристрасна любов до рідної української природи, любов, яку він проніс через усе своє життя.

Він вивів український кінематограф на безумовно вищий рівень. Перший свій фільм “Звенигора” він зняв у 1928 р. Наступні “Арсенал” і “Земля” митець створив під впливом ілюзій, надій та щирої віри у непереможність добра, яке принесла революція. За змістом обидва твори вписуються в ідеологічну схему тієї пори.

В основу свого наступного фільму «Арсенал» Довженко взяв трагічну історію повстання робітників київського Арсеналу проти буржуазно-націоналістичної Центральної Ради.

Зміст фільму «Арсенал» (1929) нескінченно ширше його назви. Це епопея народного горя, породженого імперіалістичною війною і зрадою буржуазних партій. І разом з тим це ода Революції, яку не можна ні втопити в крові, ні розстріляти. У цьому фільмі епос поєднується з лірикою, а лірика - з сатирою. Тут спресований величезний життєвий матеріал, який має чітку (незнайому раніше кінематографу) композицію, сумірність частин, ясне вираження авторської думки. Форма фільму, хоча і складна, абсолютно бездоганна. Сам Довженко називав «Арсенал» безсюжетним фільмом, побудованим за способом атракціонів.

Фільм «Земля» був неоднозначно сприйнятий критиками-сучасниками. З одного боку, висловлювалося загальне захоплення твором на Всесвітній виставці у Брюсселі (1958), його було визнано і внесено до першого десятка “кращих фільмів усіх часів і народів”. Тим часом Д. Бєдний, М. Горький, Р. Роллан звинувачували О. Довженка у красивостях, натуралізмі, хаотичності розкриття сюжету. Але попри такі полярні оцінки фільми О. Довженка і сьогодні доносять до нас подих того часу та романтично-піднесене бачення його митцем. Філософський задум зажадав для свого екранного втілення перегляду тих художніх засобів, якими Довженко користувався в «Арсеналі».

Творчий шлях О. Довженка позначений пошуками компромісу - він намагався  поєднати у своїх творах ідеологеми, декларовані партією, і своє бачення  сучасності. Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюсселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською Синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців з 26 країн світу, фільм «Земля» був названий у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженко, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно».

У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм — документальна стрічка Дзиги Вертова «Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О.Соловйова «Фронт».

Звукове кіно незмірно посилило вимоги до акторів. Якщо при німому кіно актор користувався тільки зовнішніми прийомами, мовою жестів і міміки, то слово поглибило завдання актора, збагатило його виражальні можливості, зробило доступним розкриття складного духовного життя персонажів фільму. Увійшла в кіномистецтво, утвердилась і стала його необхідною складовою частиною музика. З появою перших звукових фільмів багато композиторів міцно зв'язали своє творче життя з роботою для екрану.

Український кінематограф 1960-70-х  років представлений іменами  світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.

У цей час з'являються  стрічки, які поклали початок  унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).

Однак реакційна політика т.зв. «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумфально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.

Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

В 70-80-х роках українське поетичне кіно було визнано владою архаїчним, відірваним від життя, ім'я Довженко почали згадували з оглядкою. На багато років, унаслідок ідеологічної цензури, потрапили на полицю деякі зняті кінофільми (серед них «Криниця для спраглих», «Комісари»).

Параджанов  Сергій Йосипович народився 9 січня 1924 р. в Тбілісі визначний вірменський і український кінорежисер, народний артист УРСР (з 1990), лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1991, посмертно).

Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після  екранізації в 1964 повісті М. Коцюбинського "Тіні забутих предків". Фільм "Тіні забутих предків" був удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). Та все ж на Заході (там фільм демонструвався під назвою "Вогняні коні") інтерес до нього був значно більшим, ніж на батьківщині.

Іван  Миколайчук народився 15 червня 1941 року в селі Чертарія Чернівецької обл.. Миколайчук – символ українського кіно. Він – той винятковий випадок, коли символ існує, а кіно – ніби ні. Миколайчук, із “Тінями...”, “Білим птахом з чорною ознакою”, “Захаром Беркутом”, утілює те, чим українське кіно могло би стати, залишившись ще однією сумною тінню того, що так і не збулося. Наразі ці тіні ще з’являються в ювілейних залах.

Леонід  Федорович Биков - видатний український режисер і актор, а також, про що мало кому відомо, перший Степовий Батько українського козацтва за часів московсько-більшовицької окупації. Народився 12 грудня 1928 року у с. Знаменське (Черкаське , 1932 р. ввійшло до складу Донецької області).

Давньою мрією Бикова була постановка картини про льотчиків  у роки війни. На прикінці 60-х, у співдружності зі сценаристами Євгеном Онопрієнком й Олександром Сацьким, ним був написаний сценарій фільму "В бой идут одни старики", який цензура довго не пропускала через його «негероїчність». У цьому фільмі про війну сама війна на другому плані. Бо війна все одно кінчається, скільки б не тривала. Вічна тільки музика. І за це можна битися і навіть гинути. У цьому суспільстві молодих, де той, хто старший на рік, може вважати себе «старим», а ще трохи старші — це вже ветерани, правила співжиття подаються як норма ставлення людей один до одного. Бо це війна, де смерть чатує на кожного, і своїх друзів можна тільки любити і берегти. Тільки так можна вижити.

Картина вийшла на екрани країни на початку 1974 року і мала величезну  популярність. Після тріумфального  успіху фільму "В бой идут одни старики" не вшанувати талановитого режисера було вже неможливо. У тому ж році йому було привласнене звання народного артиста України. Причому, на відміну від багатьох діячів мистецтва того часу, що заслужили це звання в силу самих різних причин, а не за талант і популярність у народі, Биков одержав його цілком заслужено.

У 1975 році Биков приступив  до зйомок нової картини, і темою  її знову стала війна. Фільм називався "Аты-баты, шли солдаты" (сценарій написали Борис Васильєв і Кирило Раппопорт). У головних ролях у ньому знялися Володимир Конкін і сам Леонід Биков (це була його 22-га роль). Зйомки картини проходили під Загорськом у лютому 1976 року і були досить складними. Стояли люті морози, від яких страждали не тільки люди, але навіть техніка, зайнята в зйомках. Однак героїчна праця учасників цієї картини виявилася не даремною. Це був новий тріумф режисера й актора Леоніда Бикова. У тому ж році йому була привласнена Державна премія Української РСР.

Українське радянське  кіно, утверджуючись як самостійне мистецтво,

завойовує своє місце у  всесоюзному кінопроцесі, в духовному житті радянських людей. Кращі українські фільми здобувають визнання не лише в братніх республіках, а й за рубежем. Вирішальна роль в цьому належить провідним кіномитцям, особливо О. П. Довженку, - визначному художнику-новатору, самобутньому режисерові і кінодраматургу.

Якісно новий етап у  розвитку українського кіномистецтва  розпочинається з появою звуку, який сприяв утвердженню кінодраматургії  як самостійного виду словесного мистецтва, відкрив нові можливості художнього аналізу духовного світу людини праці - героя першої п'ятирічки.

Творчий метод соціалістичного  реалізму на кінець німого періоду  кіно ще

не знайшов остаточного  теоретичного визначення (це буде зроблено на І Всесоюзному з'їзді радянських письменників), але він впевнено утверджувався в художній практиці як єдиний метод багатонаціонального кіномистецтва.