Планування заходів із запобігання поширенню інфекційних захворювань з первинного осередку

Вступ

 

Кінець ХХ століття – це час  усвідомлення суспільством кризи цивілізації, негативних її наслідків при підкоренні природи. Суспільству потрібно усвідомити необхідність орієнтування не на боротьбу з наслідками, які руйнують природу, а на усунення самих причин знищення природи.

Закони екології, санітарного та епідемічного стану лежать в основі не лише біологічного, а й соціального  буття. З розширенням екологічної  кризи вони сьогодні стають більш  актуальними.

     Серія прогнозів, зроблених різними  вченими світу, досить об’єктивно  засвідчують, що кризові ситуації  щодо інфекцій, епідемій - вони зростають, змінюються, з'являються нові і цим самим ставлять перед людством серйозні завдання щодо їх знешкодження, та інші завдання.

     Розвиток людської цивілізації  вносить певні корективи щодо  перегляду заходів, які сприяли  б безпечному житті людини. У ХХ ст. людство Увійшло в складний період історії свого існування, коли воно у своєму розвитку вже оволоділо величезним науково-технічним потенціалом, але ще не навчилося достатньо обережно та раціонально ним користуватися. Швидка урбанізація та індустріалізація, різке зростання населення планети, інтенсивна хімізація сільського господарства, посилення багатьох інших видів антропогенного тиску на природу порушили біологічний кругообіг речовин у природі, пошкодили її регенераційні механізми, внаслідок чого почалося її прогресуюче руйнування. Це поставило під загрозу здоров’я та життя сучасного і майбутнього поколінь людей, існування людської цивілізації.    

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. ЗАКОНОДАВЧА  БАЗА

Кожна людина має природне невід'ємне  і  непорушне  право  на  
охорону  здоров'я.  Суспільство  і  держава  відповідальні   перед  
сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і  збереження  
генофонду  народу  України,  забезпечують  пріоритетність  охорони  
здоров'я в діяльності держави,  поліпшення умов  праці,  навчання,  
побуту і відпочинку населення,  розв'язання  екологічних  проблем,  
вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового  способу  
життя.

     Основи законодавства  України про охорону здоров'я   визначають  
правові, організаційні, економічні  та  соціальні  засади  охорони  
здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій  галузі  з  
метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних  сил,  
високої працездатності і довголітнього активного  життя  громадян,  
усунення  факторів,  що  шкідливо  впливають  на   їх    здоров'я,  
попередження  і  зниження    захворюваності,    інвалідності    та  
смертності, поліпшення спадковості.

 

Закон України «Про Охорону Здоров'я»

Згідно цього закону розділу  ІV «ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗДОРОВИХ І БЕЗПЕЧНИХ  УМОВ ЖИТТЯ» , ст.30 : Держава   забезпечує    планомірне    науково обгрунтоване попередження,  лікування,  локалізацію  та   ліквідацію    масових інфекційних захворювань. Особи,  які є носіями збудників  інфекційних  захворювань, небезпечних  для  населення,  усуваються  від  роботи  та    іншої діяльності, яка  може  сприяти  поширенню  інфекційних  хвороб,  і підлягають медичному нагляду і  лікуванню  за  рахунок держави з виплатою в разі потреби допомоги по соціальному страхуванню.  Щодо  
окремих  особливо  небезпечних  інфекційних  захворювань    можуть  
здійснюватися обов'язкові медичні огляди, профілактичні  щеплення,  
лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому  законами  
України.

У  разі  загрози  виникнення  або    поширення    епідемічних  
захворювань Президентом України відповідно до законів  України  та  
рекомендацій  органів  охорони  здоров'я  можуть  запроваджуватися  
особливі умови і режими праці, навчання, пересування і перевезення  
на всій території України або в окремих її місцевостях, спрямовані  
на запобігання поширенню та ліквідацію цих захворювань.

Органи місцевої державної  адміністрації  та  регіонального  і  
місцевого самоврядування зобов'язані  активно  сприяти  здійсненню  
протиепідемічних заходів.

Перелік  особливо  небезпечних  і  небезпечних    інфекційних  
захворювань та умови визнання особи інфекційно хворою  або  носієм  
збудника  інфекційного  захворювання  визначаються   Міністерством  
охорони здоров'я України і публікуються в офіційних джерелах.

 

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення»

Цей Закон  регулює суспільні відносини, які  виникають у  сфері  
забезпечення санітарного та  епідемічного  благополуччя,  визначає  
відповідні  права  і  обов'язки  державних  органів,  підприємств,  
установ, організацій та громадян, встановлює  порядок  організації  
державної  санітарно-епідеміологічної    служби    і    здійснення  
державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

 

Закон України “Про захист людини від інфекційних хвороб”

 Цей  Закон визначає правові, організаційні  та фінансові засади діяльності  органів виконавчої влади, органів  місцевого самоврядування, підприємств,  установ та організацій, спрямованої  на запобігання виникненню і  поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов'язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

Р о з д і л III «Правове регулювання відносин у сфері захисту населення від інфекційних хвороб» , ст.11 : Організація та проведення профілактичних і протиепідемічних заходів, зокрема щодо санітарної охорони території України, обмежувальних заходів стосовно хворих на інфекційні хвороби та бактеріоносіїв, виробничого контролю, у тому числі лабораторних досліджень і випробувань при виробництві, зберіганні, транспортуванні та реалізації харчових продуктів і продовольчої сировини та іншої продукції, при виконанні робіт і наданні послуг, а також організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи, установи та заклади державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров'я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

 

 

2. ДЕРЖАВНА  СЛУЖБА  МЕДИЦИНИ  КАТАСТРОФ

Збільшення кількості  природних і техногенних катастроф, а також вивчення досвіду інших країн щодо організації і надання екстреної медичної допомоги при HC зумовили створення в Україні Державної служби медицини катастроф.

 Державна служба медицини катастроф створюється згідно з Законом України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру» від 8 червня 2000 року. Положення «Про Державну службу медицини катастроф» затверджено Постановою Кабінету Міністрів України № 827 від 11 липня 2001 року.

Вона створена МОЗ, як функціональна  підсистема ЄДС і є силами постійної  готовності, особливим видом державної  аварійно-рятувальної служби.

До складу Служби входять  медичні сили, засоби та лікувально-профілактичні  заклади центрального і територіального  рівнів незалежно від виду діяльності та галузевої належності, визначені  МОЗ України за погодженням з  МНС, Міноборони, МВС, Мінтрансом, Радою  міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями.

До медичних сил, у першу чергу, відносяться формування до яких належать мобільні госпіталі, мобільні загони, медичні бригади  постійної готовності першої черги (бригади швидкої медичної допомоги), спеціалізовані медичні бригади постійної готовності другої черги, положення про які затверджуються МОЗ України.

Мобільні госпіталі (багатопрофільні чи однопрофільні) та медичні загони швидкого реагування, які створюються на базі лікувальних закладів Служби чи медичних підрозділів відомчого підпорядкування призначаються для надання першої лікарської та кваліфікованої медичної допомоги постраждалим за умов НС.

Мобільні загони, які формуються з декількох лікарсько-сестринських бригад із складу медичних працівників лікувальних закладів одного міста для надання невідкладної першої лікарської допомоги постраждалим на догоспітальному етапі.

Медичні бригади  постійної готовності першої черги (бригади швидкої медичної допомоги), що в повсякденних умовах функціонують у складі служби швидкої медичної допомоги системи охорони здоров'я, а при надзвичайних ситуаціях на території, яку вони обслуговують, виконують функції бригад постійної готовності першої черги територіального рівня.

Спеціалізовані  медичні бригади постійної готовності другої черги, які формуються на базі центрів та закладів Служби (територіального та державного рівня) для посилення стаціонарних та мобільних лікувальних закладів другого етапу медичної евакуації, що забезпечує надання постраждалим кваліфікованої та спеціалізованої медичної допомоги.

Лікувальними  закладами другого етапу медичної евакуації, є відповідно визначені для цього МОЗ України за погодженням з територіальними органами виконавчої влади та відомствами, незалежно від галузевої підпорядкованості лікарні, госпіталі, науково-практичні центри тощо. До них, як правило, включаються лікарні швидкої медичної допомоги, міські та районні лікарні, відомчі стаціонарні лікувальні заклади, що в повсякденних умовах ургентно приймають хворих та постраждалих, а при підсиленні спеціалізованими бригадами постійної готовності другої черги спроможні забезпечити надання кваліфікованої та спеціалізованої медичної допомоги всім постраждалим.

Для забезпечення роботи сил Служби при закладах створюються  відповідні запаси медичного обладнання та медикаментів.

При виникненні надзвичайних ситуацій, незалежно від їх масштабу, як правило, першими для надання медичної допомоги до осередку катастрофи прибувають і починають працювати, згідно із своїми функціональними обов'язками, бригади швидкої медичної допомоги (ШМД), які обслуговують населення даної території. Вони надають першу лікарську (фельдшерські бригади — долікарську) допомогу постраждалим і евакуюють їх у стаціонарні медичні заклади.

Якщо  ліквідувати медико-санітарні наслідки надзвичайної ситуації силами штатних  бригад ШМД неможливо, то розгортаються  сили першого етапу медичної евакуації. У район надзвичайної ситуації додатково  до діючих штатних бригад ШМД направляються медичні бригади постійної готовності першої черги, територіального рівня (а якщо вимагають обставини, то і державного рівня).

При неможливості забезпечення кваліфікованої та спеціалізованої  допомоги всім постраждалим діючими  лікарняними установами розгортаються  лікувальні заклади другого етапу  медичної евакуації.

 

 

3. МЕДИЧНИЙ  ЗАХИСТ

Серед способів захисту населення  у НС особливе місце займає медичний захист. Виходячи з досвіду, надзвичайні  ситуації, як правило, призводять до масової  загибелі людей та їх ураження. Для  зменшення ступеня ураження необхідно  приймати невідкладні заходи щодо надання  медичної допомоги потерпілим.

Наданням цієї допомоги займається медична служба ЦО, яка є спеціальною  організацією в системі охорони  здоров'я і призначена для медичного  забезпечення населення, що постраждало  внаслідок стихійного лиха, аварій та катастроф. Вона виконує такі основні  завдання:

— своєчасне надання потерпілому  населенню усіх видів медичної допомоги та лікування потерпілих з метою  їх повного одужання;

—  попередження виникнення і розповсюдження серед населення масових інфекційних захворювань;

— забезпечення санітарного  благополуччя населення та виключення несприятливих санітарних наслідків виробничих аварій та стихійних лих.

Ці завдання вирішуються  шляхом проведення комплексу організаційних, лікувально-профілактичних, лікувально-евакуаційних, санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів. Основними з них є:

• організація і проведення лікарняно-евакуаційних, санітарно-гігієнічних та протиепідемічних заходів в осередках ураження і

     на етапах медичної евакуації;

— навчання медичного персоналу  з медичних питань;

— розроблення планів підготовки органів і об'єктів охорони  здоров'я до виконання заходів ЦО;

— організація забезпечення формувань та установ медичної служби медичним, господарським і спеціальним майном;

— та інше.

Для вирішення своїх завдань  медична служба ЦО має відповідну структуру, яка забезпечує можливість їх виконання.

Медична служба ЦО організовується за територіально-виробничим принципом. Начальниками служби є: на об'єкті — старший медичний працівник об'єкта; у сільському районі — головний лікар центральної районної лікарні; у міському районі, місті, області — завідувачі відповідними відділами охорони здоров'я. Начальником медичної служби Цивільної Оборони держави є Міністр охорони здоров'я.