Лікарі та лікування в давнину

Зміст

 

Вступ………………………………………………………….

1. Медицина в стародавньому Римі………………………..

2. Видатні лікарі та їх праці у Давньому Римі та Греції…..

3. Історія життя і філософія Гіппократа…………………… 
4. Книги і маніфести давньогрецького лікаря ……………. 
5. Історія клятви Гіппократа ……………………………….

6. Хірургія у Римі……………………………………………

Висновок ……………………………………………………. 
Використана література……………………………………. 
 
Вступ

 

Великий вплив на історичний розвиток людства зробили Древня Греція (Еллада) і Древній Рим.

Наукова медицина почала свій розвиток у Древній Греції. У Греції існували школи, де готувалися лікарі по типу ремісничого учнівства. Найбільш відомі школи на берегах  Малої Азії на острові Кіс і  півострові Кнід.

У порівнянні з древньою медициною в інших країнах медицина в Греції в меншій ступені знаходилася під впливом релігії. Жрецька каста не мала пануючого впливу. З розвитком рабовласницького ладу, і в зв'язку з цим релігії, храми в Греції, як і в інших країнах стародавності, стали також місцями лікування, а жреці привласнили собі функції лікарів. Але поряд із храмовою, жрецькою медициною продовжувала існувати і народна медицина.

У Древній Греції в  ряді міст були суспільні лікарі, що безоплатно лікували бідних громадян і вживали заходів проти епідемій, минулого і домашніх лікарів у знаті і багатіїв. Мандрівні лікарі — періодевти обслуговували торговців і ремісників. Світські лікарі обслуговували поранених під час воєн.

У Древньому Римі медицина розвивалася під сильним впливом  грецької медицини. Праці видатного лікаря і фармацевта Клавдія Галена мали велике значення не тільки для давньоримської медицини, але і для наступного розвитку медицини і фармації. Найбільше значення мають два його травники, у яких описане більш 300 лікарських засобів з рослин. Гален, на противагу Гіппократові, вважав, що в рослин є два початки: одне з них робить на хворий організм лікувальна дія, інше чи даремно навіть шкідливо.

У Римі в умовах великої  держави медицина одержала значно більші можливості розвитку, ніж в інших східних рабовласницьких державах з їхнім більш низьким рівнем продуктивних сил, з їх патріархальними пережитками. Високий рівень розвитку державності виразився в створенні постійної армії. Далекі походи римських легіонів у місцевості, що різко розрізняються по кліматі і санітарних умовах, сприяли виникненню різноманітних захворювань. Щоб зберегти боєздатність армії і надавати хірургічну допомогу в боях, були створені військові госпіталі (валетудінарні, буквально - здравниці), виділені табірні лікарі.

 

 

 

 

 

 

Медицина  в стародавньому Римі

 

У Стародавньому Римі в умовах великої централізованої  держави перед медициною відкрилися можливості широкого розвитку. До завоювання Греції (146 р. до н. е.) в медицині римлян переважали емпіричні засоби, головним чином ліки рослинного походження. Для підтримання здоров'я радили простоту і поміркованість у їжі і взагалі в житті. Відомості про цей період черпаємо з тогочасних юридичних законів та праць Марка Порція Катона Старшого (234-149 pp. до н. е.). Порцій Катон був переконаним противником еллінської культури, він наполегливо, гаряче застерігав своїх співвітчизників від запозичення грецьких звичаїв, їхніх медичних засобів, які, мовляв, розслаблюють простий, але доблесний дух справжніх римлян. Він відстоював традиційну римську «простоту нравів», зокрема в харчуванні; передусім він наполягав на користі від споживання сирої капусти. В його працях знаходимо розумні поради щодо лікування вивихів, переломів, ран, але також і багато засобів містичного характеру.

Суворі застереження Порція Катона проти грецької медицини залишилися марними. Лікарі-греки, як побачимо далі, відіграли в історії медицини Римської імперії вирішальну роль. Вони сприяли її дальшому розвиткові в нових умовах великої централізованої імперії, яка з часом об'єднала країни від Піренеїв на заході до Вірменії на сході, від Британії на півночі до Єгипту на півдні.

Забезпечення санітарних умов життя у великих містах з  багатотисячним населенням, організація  постійної армії, далекі походи римських легіонів у місцевості з різними кліматичними умовами, необхідність тримати гарнізони і численну адміністрацію в далеких провінціях - все це висунуло нові завдання перед медициною. Ці завдання не міг розв'язати, як це було в малих республіках Греції, лікар, що мав приватну практику, потрібне було державне втручання в цю справу, надання лікареві певних адміністративних функцій і прав. В імператорському Римі і було вперше введено посади головних лікарів (архіятрів) великих міст, провінцій, організовано медичну службу у війську.

На кожну когорту - близько 1000 воїнів - припадало не менше  двох, а в деяких випадках до чотирьох військових медиків (типу фельдшерів). Табір у три легіони, близько 12-13 тисяч воїнів (від 3555 до 4500 воїнів на легіон), мав звичайно валетудинарій (дослівно - здравниця) на 200 ліжок (одне ліжко в середньому на 0-60 воїнів).

Під час війн здійснювались  планова евакуація і лікування  в польових рухомих госпіталях.

На кінець існування  імперії в деяких провінціях, і  передусім у самому Римі, встановлювали певну кількість лікарів, що мали право на практику. Лікарів цих називали Medicus a Re Publica probatus - лікарем, затвердженим державою. В деяких випадках для того, щоб дістати це звання, лікарі мали бути піддані спеціальній перевірці, здійснюваній архіятрами.

Є також згадки про  лікарів при цирках, театрах, громадських  садах. Славнозвісний Гален працював один час лікарем, що подавав допомогу гладіаторам під час їхніх  змагань зі звірами. Є також відомості  про виконання лікарями функцій  судових медиків: так, лікар Антил виконував таку роль у зв'язку з убивством Юлія Цезаря 44 р. до н. е.

У І ст. до н. е. в Римі набуло поширення вчення грецького  філософа Епікура (341-270 pp. до н. е.), літературно  оформлене у високохудожній формі  його послідовником поетом Тітом Лукрецієм Каром (98-55 pp. до н. е.) в його відомому творі «De natura гегшп» («Про природу речей»). У цьому винятково важливому для історії культури людства творі сконцентровано відомості про те, чого досягли античні вчені в матеріалістичному розумінні світу.

Епікур дотримувався поглядів Демокріта. Він вважав, що світ складається з численних  неподільних, різної форми частинок - атомів, які в різних комбінаціях, як літери в словах, утворили різні  речі без втручання будь-якого  вищого розуму та творця.

На відміну від Демокріта, Епікур розрізняв атоми не лише за формою і розмірами, а й за масою. Він визнавав не тільки прямолінійний  рух атомів, а й зумовлене внутрішніми  причинами відхилення атомів від  прямої лінії. Таке його припущення відкривало шлях до наукового пояснення різноманітності явищ природи. Основою пізнання Епікур визнавав відчуття, які самі собою істинні, помилковим може бути лише витлумачення їх; душа, на його думку, матеріальна і смертна, він відкидав втручання богів у життя природи і людей. Людині, за Епікуром, властивий природний потяг до задоволення своїх потреб і бажань, але це задоволення слід вбачати не в грубих насолодах, а у вільності від страждань, душевних турбот і в мудрому пізнанні світу.

У поемі Лукреція ми знаходимо  важливі відомості медичного характеру. Заразні хвороби, за його твором, розносяться невидимим насінням.

Як я казав уже, є  чимало всілякого насіння: 
Одне з них животворне, але немало й такого, що 
Призводить до хвороб і смерті, до нас долітаючи... 
Весь цей згубний мор, 
Всі пошесні хвороби або приходять із зовні 
І, подібно до туманів і хмар, 
Зверху з неба падають, 
Або з самої землі виникають, 
Як загниває вологий грунт від злив 
І від сонця променів гарячих... 
Зараза, з'явившись раптово, 
Може або на воду впасти, 
Або на хліб осісти, 
Або на інших харчових продуктах, 
І на пасовиськах тварин, 
А то й просто висіти в повітрі. 
Ми ж, вдихаючи в себе таку згубну суміш, 
Конче повинні вдихнути заразу й хворобу.

 

 

 

 

Видатні  лікарі та їх праці у Давньому Римі та Греції

 

Серед лікарів найвідомішим прибічником Епікура був Асклепіад (124-56 pp. до н. е.). Навчався він в Афінах і Александрії. Асклепіад учив, що тіло людини також складається з атомів, між якими є пори, канали. Крізь ці пори та канали виділенням поту та випаровуванням регулюється діяльність організму. Якщо ці пори і канали засмічуються або з тієї чи іншої причини надмірно розширюються, це негативно відбивається на взаємовідношеннях атомів та їхньому русі, в якому вони завжди перебувають, і це зумовлює виникнення хвороб. Тому Асклепіад надавав особливого значення «невидимому диханню» шкіри, яке потрібно всіляко підтримувати частими купаннями, вологими розтираннями, фізичними вправами. Відповідно до принципу Епікура, що життя людини має бути «розсудливим, прекрасним і приємним», Асклепіад вимагав, щоб і процес лікування не обтяжував хворого, а був «безпечним, швидким і приємним (tuto, cito et jucundo curare)». Разом з тим він підкреслював, що «надмірна поспішність і бажання догодити хворому небезпечні», його концепція лікування, що набула визнання, протистояла системі хірурга Архігата, якого називали «кровожерним м'ясником» - carnifex.

У своїй терапії Асклепіад  не був прибічником медикаментозних  засобів, а головного значення надавав  чистоті тіла, прогулянкам на свіжому  повітрі, їзді на коні, веслуванню та різним гімнастичним вправам, що сприяють кращому рухові частинок-атомів в організмі і перешкоджають засміченню його пор і каналів.

Відкидаючи існування  вищого розуму, цілеспрямованість усього, що творить природа, як це твердив  Арістотель, Асклепіад дотримувався погляду, що сили природи в перебігу хвороби бувають не лише корисними, а й шкідливими (non solum prodesse naturam, verum etiam nocere). Використовуючи, за Гіппократом, сили природи, лікар повинен бути активним, спрямовувати сили ці в бажаному напрямі. Асклепіад займався і хірургією, йому приписують проведення першої трахеотомії.

Асклепіад був людиною  високої культури, блискучим промовцем, мав великий авторитет у вищих  колах Риму, був другом Ціцерона, Марка Антонія. Він багато сприяв поширенню серед римлян популярності грецьких лікарів, яка з часом настільки зросла, що, за словами Плінія, «той, хто практикував з медицини і не знав грецької мови, не користувався успіхом; лікарі-римляни видавали себе за греків».

Послідовник Асклепіада Темісон (І ст. до н. е.) вирішив спростити вчення свого учителя, зробити його доступним і зрозумілим для кожного лікаря. Усі хвороби за проявами їх він поділив на три групи. До першої групи він відніс хвороби, за яких організм людини перебуває в стані напруження - status stric-tus. Пори тіла в цьому стані закриті. Проявляється це загальним збудженням, запором, затримкою сечі, корчами, непритомністю. В таких випадках належить призначити тепло в різному вигляді, купелі, олії, все, що заспокоює. При хворобах другої групи - протилежний стан: усі пори і канали надмірно послаблені - status laxus; у хворих проноси, піт, посилений діурез, загальна кволість. При таких хворобах призначають збудливі засоби. До третьої групи належать мішані форми, за яких лікування призначають спочатку залежно від тих симптомів, які виявляються особливо яскраво.

Оскільки Темісон і  його послідовники шукали в медицині простих, зрозумілих усім шляхів (мевобо - шлях досвіду), то представники цієї школи  в історії медицини дістали назву  методистів. Такі погляди припали до вподоби тверезим, практичним римлянам і невдовзі знайшли багато прибічників, які вважали, що для успішного опанування практичної медицини не потрібно глибоких знань, тривалого навчання; досить лише кількох місяців, щоб навчитись розбиратися у станах хворого організму і знати відповідні набори ліків. Таке спрощення поглядів на лікарську майстерність не могло не викликати протесту серед більш вдумливих послідовників Асклепіада. Тут насамперед слід відзначити грека Сорана з Ефеса (II ст. н. е.). Грунтуючись на своєму великому практичному досвіді і глибокому знанні досягнень своїх попередників, Соран у працях «Про гострі та хронічні захворювання» (ця основна робота збереглась лише в латинському перекладі нумідійця Целія Авреліана (V ст. н. е.), «Про жіночі недуги» показав, якими великими і складними знаннями вже володіла тогочасна медична наука. Соран подає в них опис окремих захворювань, підкреслюючи відмінності їх від інших захворювань, тому в історії медицини його справедливо вважають творцем диференційної діагностики. Він перший почав відрізняти основні ознаки захворювань від другорядних симптомів, про що лише через віки писатиме англійський лікар Сиденгам.

Для обстеження хворих Соран  застосовує різні діагностичні засоби. При дослідженні органів живота він використовує перкусію (concussus palmae), для визначення тимпанічного звуку (resonus tympani), описує наявність рідини в животі, причому вислуховує переливання, що нагадує йому переливання рідини в неповному бурдюку (aaxos-бурдюк), звідки й походить назва недуги - асцит. Описуючи пульс при різних недугах, Соран звертає увагу на його частоту, ритм і наповнення. Він розрізняє паралічі рухові і чутливі. При рухових паралічах радить поступово привчати хворих до відновлення рухів за допомогою спеціальних блочних апаратів.

Описуючи епілепсію, Соран  висловлюється проти лікування  її кастрацією, кров'ю черепахи, серцем зайця, а радить купелі, кліматотерапію. У призначенні лікувальних засобів  Соран взагалі дотримується принципів  методичної школи.

У творах Сорана знаходимо  докладні відомості з акушерства \ щодо догляду дітей раннього віку, лікування жіночих захворювань. Вивчення акушерства і жіночих недуг  для лікарів було складною справою; за звичаєм тих часів, породіль і  хворих жінок обстежували лише повитухи; до лікарів зверталися тільки у виняткових випадках. Тому нормальна анатомія жіночих статевих органів у Сорана описана із значними помилками. Докладно описано ускладнення при родах, зумовлені вадами розвитку статевих органів, вузьким тазом, неправильним положенням плода; описано комбінований зовнішньо-внутрішніми засобами поворот на голівку, ембріотомія.