Група інвалідності – поняття, значення у пенсійних правовідносинах

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА 
 
 
 
 
 

САМОСТІЙНА  РОБОТА

на тему:

«Група інвалідності – поняття, значення у пенсійних правовідносинах» 
 
 
 
 

Підготувала: студентка юридичного факультету 11 група, 4 курс Мартинів  Андріанна Ігорівна

Київ 2012 рік

     На  сучасному етапі категорії «працездатність» і «здоров'я» в системі соціальних цінностей мають істотне значення. Особлива увага приділяється проблемам інвалідів, передусім створенню для них рівних з іншими членами суспільства можливостей для реалізації ними політичних, економічних, соціальних і культурних прав і свобод, найбільш повного розвитку їх індивідуальних здібностей, задоволення особистих потреб. Однак розгалужена нормативно-правова база, яка повинна сприяти правовому, організаційному та матеріально - фінансовому забезпеченню реалізації інвалідами своїх прав, є недосконалою.

     Забезпечення  у випадку настання інвалідності, у тому числі внаслідок нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, - один із найдавніших видів соціального забезпечення. Питання соціальної захищеності інвалідів на міжнародному рівні регулює Конвенція про права інвалідів від «13» грудня 2006 року, ратифікована Україною «16» грудня 2009 року (набрання чинності для України: «06» березня 2010 року); національний рівень – Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21.03.1991 року.

     Певні аспекти проблеми, що розглядається, висвітлені у працях В.С. Андрєєва, Є.І. Астрахана, В.А. Ачаркана, І.В. Гущіна, О.Д. Зайкіна, М.Л. Захарова, Р.І. Іванової, Т.М. Кузьміної, В.К. Субботенко, В.О. Тарасової, Е.Г. Тучкової, Я.М. Фогеля, М. Вігдорчика, Г. Симоненка, Є. Астрахана, Б. Сташківа, Л. Шумної, В. Тарасенко, С.М. Прилипка, С.М. Синчук, І.М. Сироти, А.В. Скоробагатька, Н.М. Стаховської, Б.І. Сташківа, Н.М. Хуторян, М.М. Шумила та ін.

     Деякі питання, висвітлені у наукових працях як радянського періоду, так і сучасних українських дослідників, потребують логічного продовження та уточнення, а пенсійне законодавство у зв’язку із прийняттям Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та з огляду на сучасний стан динамічного розвитку суспільних відносин вимагає корегування та удосконалення.

     Разом із тим, на сучасному етапі розвитку правової науки відсутнє комплексне загальнотеоретичне дослідження проблем пенсійного забезпечення по інвалідності в солідарній пенсійній системі. Лише деякі питання зазначеної проблематики розглядалися українськими вченими-юристами І.В. Оклей, Р.О. Павлюковим, Л.П. Шумною.

     У теорії права соціального забезпечення існує низка проблем, які пов’язані з формуванням сучасної концепції пенсійних правовідносин, із яких надзвичайно актуальними та такими, що потребують негайного вирішення, є проблеми пенсійного забезпечення по інвалідності в солідарній пенсійній системі. Серед них можна виділити: вироблення понятійної категорії “пенсія по інвалідності в солідарній пенсійній системі”, встановлення кола суб’єктів та підстав виникнення пенсійних правовідносин по інвалідності в солідарній системі пенсійного страхування, удосконалення правового регулювання пенсійного забезпечення по інвалідності в солідарній пенсійній системі України.

      У зв’язку із цим, виникає необхідність проведення науково-теоретичного дослідження  проблем пенсійного забезпечення по інвалідності в солідарній системі загальнообов’язкового пенсійного страхування.

     Метою даної роботи є надати теоретичне визначення поняття «інвалідність» як однієї з підстав виникнення пенсійних  правовідносин, а також її особливостей і видів.

     В суспільстві поняття інвалідність розуміють, як соціальну недостатність внаслідок обмеження життєдіяльності людини, яка викликана порушенням здоров'я зі стійким розладом функцій організму, що призводить до необхідності соціального захисту і допомоги.

     Прийнято  розрізняти такі ключові поняття:

     Дефект  або порушення: будь-яка втрата психічної, фізіологічної або анатомічної  структури або функції, або відхилення від неї;

     Інвалідність: обмеженість конкретного індивідуума, що випливає з дефекту, що перешкоджає, або позбавляє його можливості виконувати дії, які вважаються для цього індивідуума нормальними в залежності від вікових, статевих, соціальних і культурних факторів;

     Непрацездатність: обмеженість конкретного індивідуума, яка викликана дефектом, або інвалідністю.

     Слово «інвалід» (буквально означає «непридатний») в наш час все частіше замінюється на «людина з обмеженими можливостями». Тим не менш, цей усталений термін часто вживається в пресі та публікаціях, а також в нормативних і законодавчих актах, у тому числі в офіційних матеріалах ООН.

     Громадські організації інвалідів вважають, що важливо використовувати коректну відносно інвалідів термінологію: «людина з затримкою в розвитку» (а не «недоумкуватий», «розумово неповноцінний»), «переніс поліомієліт» (а не «жертва поліомієліту»), «використовує інвалідну коляску» (а не «прикутий до інвалідного візка»), «має ДЦП» (а не «страждає ДЦП»), «зі слабким слухом» (а не «глухонімий»). Ці терміни коректніші, тому що послаблюють поділ на «здорових» і «хворих» і не викликають жалості, або негативних емоцій.

     Щодо  наукового підходу до даної проблематики, то на думку Б. Петровського та В. Покровського, термін «інвалідність» означає стійку, тривалу або постійну втрату працездатності чи значне обмеження її, що викликано хронічним захворюванням, травмою або патологічним станом [1, с. 411; 2, с. 523; 3, с. 277].

     У статті 3 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів  в Україні» інвалідність розглядається  як міра втрати здоров'я, що визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи Міністерства охорони здоров'я України.

     Характерною особливістю сучасного етапу розвитку пенсійної системи України є впровадження норм міжнародного законодавства. Так, у Рекомендаціях № 1185 до реабілітаційних програм 44 сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи від 05.05.1992 р. інвалідність визначається як обмеження в можливостях, зумовлені фізичними, психологічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими й іншими бар'єрами, що не дозволяють людині-інваліду інтегруватися у суспільство та брати участь у житті родини чи суспільства на таких самих засадах, як інші члени суспільства [4]. В цьому визначенні особлива увага приділяється не лише вадам розумового чи фізичного розвитку, а й психологічним, сенсорним, соціальним та іншим бар'єрам. Отже, держава повинна створити всі необхідні умови для усунення таких бар'єрів, щоб інваліди могли реалізувати свої права нарівні з іншими громадянами.

     Стаття 1 Інструкції про встановлення груп інвалідності, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 07.04.2004 р. № 183, визначає інвалідність, як соціальну недостатність (дезадаптацію) внаслідок обмеження життєдіяльності людини, яка зумовлена порушенням здоров'я із стійким розладом функцій організму, що призводить до необхідності соціального захисту та допомоги.

     Поняття «інвалідність» пов'язується з поняттям «непрацездатність». Працездатність і непрацездатність - це медикобіологічні поняття. Непрацездатність - це неспроможність людини до праці за станом здоров'я, віком та іншими підставами, що передбачені законом. Пенсія по інвалідності призначається лише непрацездатним громадянам, а факт стійкої непрацездатності є умовою для визначення права на пенсію по інвалідності й одним із елементів такого складного юридичного факту, як інвалідність.

     Вважається, що людина може залишатися повністю або  частково непрацездатною за своїм фахом, якщо вид праці, режим, санітарно-гігієнічні умови тощо стають недоступними внаслідок хвороби чи каліцтва. Такий підхід знайшов відображення у роботах П. Макквейського, який визначає «інвалідність» як стан людини, що характеризується постійною чи тривалою втратою працездатності чи значним її обмеженням [5, с. 9 -10].

     В. Андрєєв також пов'язує інвалідність з непрацездатністю. На його думку, інвалідність - це засвідчений медичним органом стан, при якому особа внаслідок хронічного захворювання або анатомічних дефектів, що викликають стійке, незважаючи на лікування, порушення функцій організму, змушена припинити професійну діяльність на тривалий термін або може працювати при значній зміні звичайних умов праці [6, с. 132]. Але, в цьому визначенні інвалідності враховується в основному лише фізичний стан, і не відображаються заходи, які повинні бути спрямовані на допомогу інваліду.

     Інвалідність розглядається також як правовий стан особи, яка неспроможна за станом здоров'я до продуктивної трудової діяльності та потребує реабілітаційних заходів [7, с. 12]. Проте слід врахувати, що стійкий стан порушення життєдіяльності внаслідок хвороби чи каліцтва, а також здатності виконувати суспільно-корисну працю, нерідко призводить до порушення соціального статусу людини, соціальної дезадаптації, що зумовлена порушеннями в розвитку, труднощами в самообслуговуванні, спілкуванні, навчанні, оволодінні в майбутньому професійними навичками, та необхідності надання особі соціального забезпечення, а також вимагає створення особливих виробничих умов. Тому, безумовно, при визначенні поняття «інвалідність» необхідно враховувати як медичні, так і соціальні критерії.

     Працездатність  за кількісною ознакою (залежно від ступеня її зниження) поділяється на повну працездатність, повну непрацездатність і часткову непрацездатність. Повна і часткова непрацездатність залежно від тривалості такого стану може бути постійною (стійкою) або тимчасовою непрацездатністю. Виходячи з цього, поняття «втрата працездатності», що відноситься до фактів-подій, безумовно, більш ширше, ніж поняття «інвалідність», хоча факт інвалідності є похідним від такої події, як втрата працездатності.

     Існує думка, що стійка непрацездатність у  більшості випадків є синонімом інвалідності [8, с. 17]. Проте тільки факт стійкої втрати працездатності, встановлений шляхом експертного обстеження та підтверджений у встановленому порядку медико-соціальною експертною комісією (далі - МСЕК) встановленням відповідної групи інвалідності, набуває юридичного значення у пенсійному забезпеченні. Отже, якщо стійка непрацездатність несе в собі біологічний, соціальний, соціально-психологічний зміст [9, с. 35-38], то інвалідність – ще і правовий.

     Інвалідністю визнається такий стан здоров'я людини, при якому вона втратила працездатність повністю або частково, постійно або на тривалий термін. Інвалідність встановлюється особам, які мають хронічні захворювання або анатомічні дефекти у випадках, коли порушення функцій організму призвело до обмеження життєдіяльності людини, перешкоджає виконанню професійної праці та набуло стійкого, незважаючи на лікування, характеру.

     Критерії для визначення групи інвалідності, яка встановлюється МСЕК, передбачені в Інструкції про встановлення груп інвалідності, проте в національному законодавстві немає якогось конкретного списку хвороб, за яким можна було б безпосередньо визначити наявність і групу інвалідності. Встановлення інвалідності відбувається при вивченні та врахуванні всіх необхідних факторів, отже, носить індивідуалізований характер.

     Для призначення пенсії по інвалідності необхідно встановити основний юридичний  факт цього правовідношення – наявність інвалідності. Залежно від ступеня втрати працездатності встановлюється перша, друга, третя групи інвалідності. Група інвалідності є додатковим фактом, від якого залежить розмір пенсії.

     Інвалідність  охоплює не лише медичний аспект, що свідчить про зміни та функціональний стан організму людини, а й соціальний, який виявляється у зв'язку стану здоров'я громадянина з певними виробничо-професійними чинниками (трудова діяльність, умови праці, загальна і професійна підготовка, трудова спрямованість тощо). Є. Астрахан зазначає, що, відкидаючи формально-механістичний, суто біологічний підхід до визначення інвалідності, лікувально-трудова експертиза при встановленні інвалідності враховує не тільки наявність тих чи інших захворювань або тілесних дефектів, не тільки анатомічні зміни, а й передусім, функціональний стан відповідних органів і всього організму [10, с. 25]. Однак для пенсійного забезпечення, крім цього, важливе значення має причина інвалідності та в деяких випадках час настання інвалідності.

     Законодавство України визначає дві основні причини інвалідності: нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання; загальне захворювання (у тому числі каліцтво, не пов'язане з роботою, інвалідність з дитинства).

     Причина інвалідності впливає на юридичний фактичний склад, що є необхідним для виникнення пенсійного правовідношення. Для інвалідів, які втратили працездатність у зв'язку з роботою, встановлюються деякі переваги в порівнянні з тими інвалідами, які втратили працездатність з інших причин. Так, якщо інвалідність настала внаслідок загального захворювання, то необхідно встановити ще один юридичний факт – наявність відповідного страхового стажу, тривалість якого диференціюється залежно від віку, а якщо в результаті нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання, то для виникнення пенсійного правовідношення не має значення наявність факту страхового стажу.