Типи гарантій

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ

ПВНЗ «Європейський Університет»

Чернігівська філія

Кафедра менеджменту

Самостійна робота

з дисципліни: «Менеджмент проектів»

Виконала:

Студентка денного відділення

ІІІ –го курсу 32 групи

Устименко Юлія Юріївна

Перевірила:

доц. Ткаленко Н. В.

ЧЕРНІГІВ, 2011

1. Види Гарантій

Гарантії — основний інструмент розподілу ризиків між учасниками проектної діяльності, що передбачає виконання зобов’язань за іншим (основним) договором (контрактом), до якого відсилає гарантія. Мета гарантії — додатково забезпечити фінансові інтереси сторін, які беруть участь як у звичайних видах комерційної діяльності, так і в інвестиційних проектах.

У світовій господарській практиці розрізняють такі форми гарантій: умовні та безумовні, обмежені та необмежені, передавані та непередавані, забезпечені та незабезпечені, відкличні та безвідкличні.

Безумовні гарантії передбачають виконання гарантом своїх зобов’язань за першою вимогою, навіть якщо вона не підтверджена поданням обгрунтувальних документів. Умовні гарантії передбачають виконання певних умов у разі подання необхідної документації, що обгрунтовує чи підтверджує факт порушення зобов’язань за договором (контрактом).

У вітчизняній практиці офіційно існує тільки одна форма гарантїї — банківська. Згідно з нею банк, кредитна установа чи страхова організація (гарант) дають на прохання іншої особи (принципала) письмове зобов’язання сплатити кредитору принципала (бенефіціа-

ру) відповідно до умов зобов’язання, яке дає гарант, грошову суму в разі подання бенефіціаром платіжної вимоги про її сплату. Близьким до гарантії засобом забезпечення зобов’язань є поручництво. За договором поручництва поручитель зобов’язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання останньою її зобов’язань цілком або в певній частині.

Розрізняють гарантії обмежені та необмежені. У проектній діяльності найчастіше застосовують гарантії, обмежені розмірами і строками. Розмір гарантії звичайно залежить від розміру контракту або його визначають у відсотках до нього. В окремих випадках надають “безгрошові” гарантії, згідно з якими гарант зобов’язується забезпечити бенефіціару постачання товару чи виконання робіт відповідно до основного договору (контракту). Строки гарантій, як правило, узгоджують з певними фазами та етапами реалізації проекту.

Крім прямих гарантій, порядок надання та форми яких регламентуються законодавством, розрізняють непрямі, які не відображають у балансі гаранта. Типовий приклад непрямої гарантії — зобов’язання купувати товар у певних обсягах за певною ціною чи постачати сировину за фіксованими цінами. Юридичною формою такого зобов’язання є не гарантійний лист або договір гарантії, а контракт на придбання чи постачання товару. Різновидом непрямих гарантій є домислювальні. Вони взагалі не мають чіткої юридичної форми, і гаранту потрібно відбивати їх у фінансовій звітності. Домислювальними гарантіями є протоколи про наміри. Різновидами непрямих гарантій є зобов’язання фінансово-кредитних установ: аваль, резервний та товарний (комерційний) акредитиви.

Аваль — це вексельне поручництво, напис на векселі, що юридично перетворює аваліста на боржника. Після настання строку платежу векселедавець і аваліст спільно відповідають за зобов’язанням, що міститься у векселі. Авалістом, як правило, є банк, де розміщується рахунок векселедавця. Аваль оформлюють зазвичай написом аваліста на векселі, іноді — видачею окремого документа. Застосовують аваль тоді, коли векселетримач не впевнений у платоспроможності векселедавця.

Резервний (гарантійний, зустрічний) акредитив — це засіб забезпечення кредиту. Він полягає в тому, що банк, де розміщується рахунок позичальника, як забезпечення кредиту відкриває акредитив на користь іншого банку, що надає цій компанії резервний кредит.

Комерційний (товарний) акредитив — це зобов’язання банку виплатити певному одержувачу з доручення за рахунок клієнта обумовлену суму в певній валюті за умови надання бенефіціаром (експортером, підрядчиком) необхідних документів. По суті це засіб страхування від ризику неплатежу з боку імпортера (замовника). Найнадійнішим

інструментом акредитивних розрахунків для бенефіціара є безвідкличний підтверджений акредитив — безвідкличне зобов’язання платежу з боку банку у формі документального підтвердження банку здійснити платіж у будь-якому випадку в разі пред’явлення необхідних документів. Отже, акредитив — це вид непрямої гарантії плате-

жу, який часто застосовують у відносинах між продавцями й покупцями, замовниками та підрядчиками.

Звичайні банківські гарантії, як правило, не регламентуються міжнародними правовими нормами; їх застосування регулюється національним законодавством країни-гаранта. Застосування вексельних авалів, резервних акредитивів, комерційних акредитивів та інших непрямих гарантій полегшується наявністю міжнародних правових норм і порядків. У 1994 р. Міжнародна торговельна палата розробила уніфіковані правила та порядок для документальних акредитивів, що містять основні міжнародні вимоги до акредитивів і правила вексельного обігу

Існують також інструменти розподілу й перерозподілу ризиків між учасниками проектної діяльності, призначені для забезпечення виконання зобов’язань сторін. Це застави, задатки, утримання майна боржника і неустойки. Зазначимо, що перелічені засоби лише з певними обмеженнями можна зарахувати до інструментів розподілу та перерозподілу проектних ризиків.

За забезпеченим заставою зобов’язанням кредитор (заставоутримувач) має право в разі невиконання боржником свого зобов’язання одержувати задоволення з вартості закладеного майна.

Утримання кредитором майна боржника і задаток можна застосовувати як засоби повного чи часткового відшкодування збитків учаснику проектної діяльності в разі реалізації ризику за рахунок засобів іншого учасника.

Зазначені засоби виконують компенсаційну функцію. Ця функція вторинна, тому що розмір утримуваного майна у вартісному вираженні, а також розмір задатку не залежать від розміру можливого збитку від реалізації ризику. Основна функція цих засобів — примусити боржника виконувати свої договірні зобов’язання, пов’язані з реалізацією проекту. Особливо це стосується такого засобу, як неустойка.

Неустойка (штраф, пеня) — грошова сума, яку боржник зобов’язаний сплатити кредитору в разі невиконання чи неналежного виконання зобов’язань (зокрема, у разі прострочення виконання). За вимогою про сплату неустойки кредитор не зобов’язаний доводити, що йому заподіяно збитки.

2. Інструменти управління ризиками інвестора

На різних етапах реалізації проекту банк бере активну участь (безпосередньо або через консультантів) у підготовці відповідних юридичнихдокументів(договорів,угод,контрактів, гарантійних листів тощо) або їх експертизі (щодо врахування в них питань захисту від ризиків), а також здійснює безперервний контроль за реалізацією не тільки тих договорів і угод, стороною яких він є, а й юридичних документів інших учасників проектної діяльності.

Контроль за реалізацією проекту (а також моніторинг ризиків) банк здійснює за допомогою різних засобів: звітів учасників проектної діяльності про виконання робіт, інспекцій будівельного майданчика й об’єкта, участі у випробуваннях і прийманні об’єкта тощо. Активна участь банку в заснуванні проектної компанії та управлінні нею набагато полегшує розподіл проектних ризиків між банком і спонсорами (фундаторами) проекту, а також управління проектними ризиками загалом.

У процесі управління проектними ризиками банк розв’язує два взаємозалежних завдання: управляє ризиками за проектом загалом і ризиками непогашення боргу за кредитом з боку проектної компанії. Для банку-кредитора основним є ризик непогашення кредиту. Тому в межах проектного фінансування банки виконують певні дії. Розглянемо основні з них.

1. Розмір фінансування проекту банк визначає не тільки згідно з кошторисом і бюджетом проекту, а й з огляду на оптимізацію структури кредитного портфелю банку (за видами проектів і регіонами) з метою зниження ризиків банківської діяльності загалом. Рівень процентної ставки за проектним кредитом безпосередньо залежить від рівня ризиків, які банк приймає на себе за проектом.

2. Частка фінансової участі банку у проекті так само залежить від рівня прийнятих ним на себе ризиків. За низького рівня ризику співвідношення позичених коштів і вкладених фундаторами в капітал проектної компанії може становити 95:5 або навіть перевищувати це співвідношення. За високого рівня ризиків банк може зажадати, щоб сума капіталу проектної компанії була вагомою й навіть перевищувала розмір проектного кредиту.

3. Що вищий рівень ризиків за проектом, то гнучкіші мають бути умови кредитної угоди. Зокрема, банк може передбачити гнучкий графік погашення заборгованості за кредитом, згідно з яким темпи й абсолютні розміри чергових погашень залежать від фінансово-економічних показників проекту. Кредитною угодою може також передбачатись опціон у вигляді конвертації частини боргу за кредитом в акції (частку в капіталі) проектної компанії. За низького рівня ризиків умови кредитної угоди наближаються до стандартних.

З метою зниження рівня ризиків банк оптимізує структуру фінансування проекту. Він зацікавлений у залученні субординованих щодо основного кредитів: вимоги за ними задовольняються після задоволення вимог за основним кредитом. Субординовані кредити

мають такі переваги для позичальника: фіксовану процентну ставку.

Найчастіше субординовані кредити надають фундатори проектної компанії та інші спонсори проекту.

Вирішуючи питання про фінансування інвестиційного проекту та його схему, банк вибирає найменш ризиковану. Крім класичної схеми проектного фінансування, коли кредит надається проектній компанії, яка є замовником проекту, можливі й інші:

• фінансування з використанням різних форм лізингу;

• надання кредиту підрядчику, що бере участь у реалізації проекту;

• надання кредиту покупцю проектного продукту;

• надання гарантій у різних формах проектній компанії чи підрядчику, що бере участь у реалізації проекту;

• форфейтування контрактів на постачання інвестиційних товарів і виконання підрядних робіт.

Як приклад альтернативної схеми фінансування розглянемо застосування банком лізингових операцій. Лізинг — це середньо- та довгострокова оренда промислового технологічного устаткування, об’єктів капітального будівництва, іншого рухомого й нерухомого майна. У схемах фінансування проектів за допомогою лізингу роль проектної компанії відіграє лізингова компанія, фундатором і кредитором якої є банк або консорціум банків. Основні ризики для банку-кредитора пов’язані з діяльністю не проектної компанії, а компанії-оператора (лізингоотримувача). Тому при розгляді заявки потенційного лізингоотримувача банк ураховує такі чинники: комерційну репутацію і фінансовий стан компанії-лізингоотримувача; фінансово-економічну й політичну ситуацію у країні (зокрема, ризик ускладнень при реалізації заставного права); профілактичну ціну об’єкта лізингу, динаміку її можливої зміни на вторинному ринку протягом наступних років; умови експлуатації об’єкта лізингу фірмою-лізингоотримувачем.

Взагалі для банків лізингова форма фінансування проектів є найменш ризикованою. На відміну від фінансових інвестицій вкладений в інвестиційно-лізинговий бізнес капітал не схильний до інфляції — земля й інші об’єкти нерухомості за умов ринкової економіки мають тенденцію до подорожчання. Перевага лізингу полягає в тому, що банк надійно застрахований від ризику неплатоспроможності лізингоотримувача, тому що з метою погашення зобов’язань він може повернути собі об’єкт лізингу, віддати його в оренду іншій особі чи навіть продати. Проте лізинг має й певні недоліки. Наприклад, порівняно з продажем устаткування чи об’єкта нерухомості у кредит для лізингу характерний вищий рівень ризику щодо лізингодавача, бо він не може обмежити прийняття лізингоотримувачем додаткових боргових зобов’язань.

3. Страхові операції пов’язані з проектною діяльністю

Гарантії, резервні фонди, фонди утримання, поручництва, контракти на реалізацію проектного продукту та подібні інструменти управління ризиком базуються на застосуванні методу поглинання ризиків учасниками проектної діяльності. Кожний з цих інструментів передбачає розподіл у певній пропорції поглиненого ризику між окремими учасниками. Звичайно, можна стверджувати, що банки, які видають контрактні гарантії, не належать безпосередньо до учасників проектної діяльності, оскільки видають ці гарантії за певну винагороду і є не внутрішніми, а комерційними гарантами. Проте банки видають гарантії (за окремими винятками) тільки за умови надання учасником проектної діяльності контргарантій чи іншого прийнятного для банку надійного забезпечення. Тому можна стверджувати, що хоча банківські гарантії формально комерційні, по суті вони є внутрішніми гарантіями, забезпеченими активами учасників проекту.

У межах проектної діяльності метод страхування набирає форми конкретних інструментів — договорів (угод) про страхування різних видів проектних ризиків і відповідних страхових сертифікатів (полісів). Страхувач (страхова компанія) є комерційним гарантом, тому що надає свої послуги за певну винагороду (страхову премію, страховий внесок), причому на відміну від банку-гаранта не потребує контргарантії чи іншого надійного забезпечення. Покривають ризики зі страхового фонду, сформованого за рахунок страхових внесків (а також деяких інших додаткових джерел, у разі страхування політичних ризиків — часто за рахунок коштів державного бюджету).

З огляду на те що проектна діяльність є сукупністю ризикованих операцій у різних сферах (виробничій, комерційній, будівельній, фінансовій, науково-технічній тощо), в її межах застосовують різні види страхування.