Роль корпоративного управління в забезпеченні інтересів акціонерів

Порівняно мало уваги приділяється короткостроковим заходам корпоративної  діяльності, безпосередньо цінності акціонерів рідко вважаються вартими  уваги, дивіденди не є предметом  особливого зацікавлення, а прибуток розглядається як засіб продовження конкурентного існування, а не самоціль. Німецький закон гарантує представницькі права іншим корпоративним власникам акцій і приписує представництво службовців у правлінні для всіх, крім найдрібніших фірм. Зазвичай представницькі права надаються іншим головним акціонерам корпорації. Скажімо, німецькі компанії часто резервують місця у правлінні для представників якогось банку, важливого клієнта-постачальника і громадських інституцій.

Як організація, так і  роль правлінь корпорацій у німецькій  системі помітно відрізняється  від американської. На відміну від  американської одинарної системи (єдина рада директорів, куди входять  виконавчі та не виконавчі директори) німецька система правлінь складається з двох органів: наглядової ради, до якої входять виключно не виконавчі директори, і керівної ради, що складається лише з виконавчих директорів. Обидві ради мають відмінні правові зобов'язання і повноваження. Керівна рада у веденні бізнесу має широку свободу і гарантовані для цього повноваження, але відповідає за належне виконання наданих повноважень перед наглядовою радою.

Наглядова рада зосереджується передусім на тому, щоб справи компанії перебували в руках надійних і компетентних управлінців. Значною мірою ця функція зводиться до відбору, а в разі потреби — і заміни членів правління. Крім того, рада відповідає за складання балансу і річного звіту, найважливіші капітальні витрати і виплату дивідендів. Наглядова рада, що ефективно виконує свої обов'язки, збирається на засідання за нормальних обставин порівняно рідко (здебільшого щокварталу), і засідання мають поверховий характер. Втім, у разі потреби наглядова рада може виявити активність.

Оскільки наглядова рада контролює виконавчу команду, членство в ній обмежене виключно не виконавчими директорами. Більшість цих директорів призначається за законами Німеччини, а не за власними статутами компанії, і представництво від працівників вимагається законом для всіх компаній, де кількість працівників перевищує 500. Що більша компанія, то більший відсоток членів обирають її працівники. Згідно з типовим розподілом близько ЗО % місць у наглядовій раді надається акціонерам, 20 % — інституціям, що зацікавлені в діяльності корпорації, крім акціонерів, 50 % — службовцям.

Наглядова рада не має управлінської  влади, тому представництво службовців свідчить насамперед про визнання їхніх  прав на надання інформації й консультацій з основних рішень щодо компанії. Це важливий чинник, оскільки гарантує отримання  інформації, необхідної для забезпечення підзвітності керівників корпорації.

Увійшовши до наглядової ради, усі директори мають діяти  в межах своєї компетенції, репрезентуючи  швидше інтереси корпорації, ніж тих, хто їх обрав. Німецький закон  не забороняє членство у правліннях конкурентних компаній і не обмежує  кількості правлінь, членами яких можуть бути представники якоїсь однієї компанії (хоча конкретна особа не може бути членом більш як десяти правлінь). Внаслідок цього багато провідних німецьких компаній входять до наглядових рад одна одної, що посилює позиції німецьких банків у наглядових радах багатьох компаній [5].

Багато дискусій точиться навколо ролі банків у німецькій  системі управління.

Здатність впливати на голосування  посилюється роллю, яку банки  відіграють, надаючи зовнішні фінансові  ресурси. Банківська система має  величезне значення для німецьких  компаній, які домагаються зовнішнього  фінансування. Через банки здійснюється доступ практично до всіх інших джерел, оскільки вони контролюють більшість  нових випусків ринкових цінних паперів  і надають брокерські та консультативні послуги при отриманні небанківських, іноземних і урядових позик.

Одинарна (як у США) або подвійна (як у Німеччині) структури правління — основні організаційні форми правлінь корпорацій.

Проте в різних країнах  світу існують різні підходи  до організації роботи правлінь.

 

 

3. Оцінка якості корпоративного управління

Проблема якості продукції  в останні роки придбала світове  значення. Постійне підвищення вимог  споживачів до якості продукції привело до того, що на іноземних ринках, крім ціни виробу, найважливішим фактором стала його якість. При цьому в конкурентній боротьбі перемагає не той, хто продає дешевше, а той, хто поставляє більш якісні вироби. Але першочергове значення в забезпеченні якості продукції має якісне корпоративне управління.  Це об'єктивний наслідок досягнутого рівня розвитку продуктивних сил і всезростаючих вимог подальшого розвитку суспільства.

При оцінюванні якості систем з управлінням визнають за доцільне введення декількох рівнів якості, ранжируваних у порядку зростання  складності даних властивостей. Емпіричні  рівні якості одержали назви: стійкість, перешкодостійкість, керованість, здатність, самоорганізація. Система, що володіє  якістю даного порядку, має і всі  інші простіші якості, але не має  якостей вищого порядку [12].

Чинників,  що впливають на якість управлінських  рішень може бути множина. Умовно їх можна  розділити на дві групи:

- ситуативного характеру,  пов'язані з усвідомленням проблеми, альтернатив її рішення і їх  наслідків. До даної групи відноситься  вивчення ситуації, аналіз і прогнози, методи, що використовуються, організація  управління на підприємстві і  др.;

- поведінкового характеру  в процесі розробки рішень: мотиви, ціннісні орієнтації, рівень вимог,  готовність йти на ризик.

Чинники першої групи діють  на етапі, передуючому ухваленню  рішень, і сприяють формулюванню проблеми. Чинники другої групи виявляються  в поведінці керівника, його співробітників  в ході розробки управлінських рішень. 

 Управління якістю  вимагає системного підходу, реалізація  якого в сучасній практиці  здійснюється у вигляді створення  стандартизованих систем менеджменту  якості, що представляють сукупність  документованих методик і засобів   планування, забезпечення і контролю  якості, виконуваного спеціально  призначеними структурними одиницями   корпорації.

 

 

 

 

 

Висновки

Розглянувши різні підходи  до організації правлінь, доходимо висновку, що їх організаційна структура  не вважається суттєвим чинником, який впливає на ефективність діяльності корпорацій.

Характерною рисою корпоративної  власності у США є відсутність домінантних інвесторів. Акції американських компаній дуже розпорошені, причому багато компаній взагалі не мають ні приватних, ні корпоративних акціонерів з більш як 1 % випущених в обіг акцій. Тому жодна окрема група власників не може претендувати на переважне право представництва в компанії. До того ж не індивідуальні володіння зосереджені в межах пенсійних та взаємних фондів. Ці інституційні інвестори, що нині контролюють понад 50 % американського ринку, переважно є тільки розпорядники грошей; вони не домагаються, як правило, представництва у правлінні й уникають відповідальності за власність, яку несе великий власник акцій в якійсь окремій компанії.

Більшість законів лише обмежують умови злиття компаній і жодний з них не зобов'язує правління корпорацій ураховувати інтереси не акціонерів. Згідно із законодавством США керувати справами корпорації повинна єдина рада директорів. Закон не розмежовує виконавчі й не виконавчі функції між директорами корпорації, а уповноважує правління як єдине ціле управляти корпорацією. Членство у правлінні в термінах виконавчих (внутрішніх) і не виконавчих (зовнішніх) директорів залишається на розсуд корпорації.

Німецькі корпоративні власники і їх опікуни більшою мірою схильні до ділових зв'язків з компаніями, якими володіють, ніж американські. Тому вони частіше усвідомлюють відповідальність власника і активно контролюють діяльність корпорацій. Такий внутрішній контроль властивий німецькій системі; на противагу американцям німецькі власники акцій рідко шукають вихід на фінансові ринки. Незважаючи на розвиненість і потужність німецької економіки лише 600 компаній беруть участь у публічних торгах (це менше від 1/5 зареєстрованих у Великій Британії і близько 1/10 зареєстрованих на біржах США). До того ж фінансування через акції не є основним джерелом фондів для німецьких компаній, які, як правило, забезпечують своє зовнішнє фінансування через банківські позики. Внаслідок цього діяльність фондової біржі не перебуває в центрі уваги власників акцій.

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Анохин С. Особенности управления корпоративными финансами // Фин. бизнес. — 2000. — № 6. — С. 23-28.
2. Анохин С. Управление финансовыми активами // Фин. бизнес. — 2000. — № 7. — С. 21-28.
3. Бондар О. М., Мендрул О.Г. Сукупна вартість підприємств у процесі масштабної грошової приватизації // Про приватизацію: Держ. інформ. бюл. — 2000. — № 5. — С 70-75.
4. Брейли P., Майерс С. Принципы корпоративных финансов: Пер. с англ. — М.: Олимп-бизнес, 1997.
5. Брігхем Є. Основи фінансового менеджменту: Пер. з англ. — К.: Молодь, 1997.
6. Бухалков М. И. Внутрифирменное планирование: Учебник. — М.: ИНФРА-М, 1999.
7. Вінник О. М., Щербина В. С. Акціонерне право: Навч. посіб. — К.: Атіка, 2000.
8. Вітлінський В.В., Пернарівський О. В., Баранова А. В. Оцінка кредитоспроможності позичальника та ризику банку // Фінанси України. — 1999. —№ 12. — С 91-103.
9. Войцеховсъкий П. В. Про деякі питання створення та приватизації холдингових компаній //Про приватизацію: Держ. інформ. бюл. — 1999. — № 9. — С 64-65.
10. Горбунов А. Р. Холдинговые предприятия и дочерние фирмы. — М.: Анкил, 1994.
11. Гридчина М. В. Финансовый менеджмент: Курс лекций. — К.: МАУП, 1999.
12. Пеанов А. П. Акционерные общества: управление капиталом и дивидендная политика. — М.: ИНФРА-М, 1996.
13. Іменітова О. Методи оцінки ринкової вартості акцій // Ринок цінних паперів. — 1997. — № 20. — С 5-8.
14. Карбовник О. I. Шляхи фінансування акціонерних підприємств в Україні // Фінанси України. — 1998. — № 5. — С. 82-85.
15. Касимов Ю. Ф. Основы теории оптимального портфеля ценных бумаг. — М.: Филинъ, 1998.