Регулирование социально-трудовых отношений

1 червня 1993 року було прийнято  Закон України «Про колективні  договори і угоди», спрямований  на сприяння врегулювання трудових  відносин і соціально-економічних  інтересів найманих працівників  з власниками підприємств, установ, організацій. 16 червня 1992 року був прийнятий Закон України «Про об'єднання громадян», відповідно до якого профспілки законодавче визнані як громадська організація, котра об'єднує громадян для задоволення та захисту їх законних, соціальних, економічних та інших спільних інтересів (ст. 3).

До практики регулювання  соціально-трудових відносин увійшло  укладання на тристоронній основі Генеральної  угоди між Кабінетом Міністрів  України, Конфедерацією роботодавців України та Всеукраїнськими профспілками і профоб'єднаннями. Відповідно до Закону України «Про колективні договори і  угоди» в державі почали реалізовуватися  на практиці елементи вертикальної системи  соціального партнерства на всіх рівнях суспільства. Укладаються генеральні, галузеві, територіальні та інші угоди, а також колективні договори.

Визначальні угоди в разі їх укладання

Генеральна угода визначає загальні принципи регулювання соціально-трудових відносин на найвищому рівні і  включає загальні напрями соціально-економічної  політики у сфері зайнятості, оплати праці, доходів, рівня життя населення, соціального захисту, соціального  забезпечення, а також соціального  страхування.

Галузеві угоди встановлюють норми оплати праці та інші умови, а також соціальні гарантії і  пільги для працівників певної галузі (галузей).

Територіальна угода регулює  норми соціального захисту найманих працівників та може включати, виходячи з умов та економічних можливостей  відповідних адміністративно-територіальних одиниць, більш високі порівняно  з установленими генеральною  або галузевою угодою соціальні  гарантії та компенсації.

Професійні тарифні угоди  визначають норми оплати праці, соціальні  гарантії і пільги для робітників певної професії.

Колективний договір, за Законом  України «Про колективні договори і  угоди», — це правовий акт, який регулює  трудові та соціально-економічні відносини найманих працівників і роботодавців на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності, за видом діяльності, галузевої належності, а також в їхніх структурних підрозділах.

Колективні договори доповнюють і розвивають норми, прийняті у генеральній, галузевій і територіальній угодах, але вони не можуть бути нижчі за ті, що передбачені іншими угодами.

Все вищенаведене може свідчити про те, що для формування системи  соціального партнерства вже  є ряд необхідних умов, а саме:

• здійснюється перехід до ринкових відносин;
• існує початкове необхідне правове підґрунтя для розвитку соціального партнерства; є профспілкові організації, що представляють і захищають інтереси працівників; виділився прошарок підприємців;
• держава заявила про свою готовність виступити посередником у відносинах між найманими працівниками і роботодавцями.

Але це лише зовнішня сторона  соціального партнерства. За змістом  процеси, що розвиваються сьогодні в  Україні під гаслом соціального  партнерства, істотно відрізняються  від тих, що декларуються.

Незважаючи на те, що сьогодні вже досить чітко виявляється  протилежність інтересів найманих працівників і роботодавців, вони часто мають схожі позиції  щодо вимог до влади на різних рівнях. Посилаючись на скрутне матеріальне  становище трудових колективів, роботодавці  таким чином намагаються вирішувати питання компенсацій, додаткового  фінансування, встановлення пільг для  досягнення власних цілей тощо. Проте  така ситуація гальмує впровадження інтересів власне робітників, стримує  процес формування системи соціального  партнерства.

Якщо в розвинутих країнах  колективний договір — це документ, який дає змогу робітникам досягти  значного поліпшення свого соціально-економічного становища, то в Україні колективні договори — це суто формальний документ, котрий мало що дає робітникам. Це насамперед зумовлено тим, що нині в Україні  остаточно не сформувалися реальні  суб'єкти, що представляють і захищають інтереси найманих працівників, з одного боку, та власників і роботодавців, з другого.

Закликаючи робітників домовлятися  з підприємцями про рівень заробітної плати, розмір соціальних виплат тощо, держава намагається тим самим  зняти з себе частину відповідальності щодо забезпечення гідного рівня  життя населення.

На перший погляд, така позиція  держави досить закономірна, оскільки саме на підприємстві трудовому колективу  легше домовитися зі своїм роботодавцем. Тут найбільш чітко постають питання, що потребують узгодження. Однак досвід інших країн свідчить, що будь-яка  домовленість сторін щодо соціально-трудових відносин може мати успіх лише у  тому випадку, коли профспілка на підприємстві сильна і адміністрація до неї  прислухається. Якщо профспілкова організація  слабка і не може домовитися з адміністрацією підприємства, то держава, а не власник  має виступати гарантом мінімально необхідного рівня життя. З підприємцем  можна домовлятися, але тільки про  те, що не відповідає мінімально необхідному  рівню, гарантованого державою.

Отже, мають бути прийняті та практично діяти відповідні закони, що захищають працівників на тому рівні, нижче якого роботодавець не може встановлювати, скажімо, заробітну  плату, на які могли б спиратися  і профспілки у своїх діях.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

 

Отже, створення нової системи соціального порядку ґрунтується на тому, що забезпечення гідного життя громадян не може бути тільки справою влади або однієї якоїсь структури. Формування в Україні таких передумов безперечно є важливою складовою демократичного суспільства та конкурентоспроможної ринкової економіки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

 

1. Закон України «Про  колективні договори та угоди».

2. Закон України «Про  об'єднання громадян».

3. Закон України «Про  професійні спілки, їх права та  гарантії діяльності».

4. Закон України «Про  організації роботодавців».

5. Михеев В.А. Основы  социального партнерства: теория  и политика.— М., 2001. С. 297.

6. Семигин Г.Ю. Социальное  партнерство в современном мире.—  М.: Мысль, 1996. С. 208.

7. Социальная политика: учебник  /Под общ. ред. Н.А. Волгина.—  М.: Экзамен, 2002. С. 736.

8. Толкунова В.Н. Трудовое  право. М., 2002.— С.313.