Регулирование социально-трудовых отношений

План

 

Вступ

1. Система регулювання соціально-трудових відносин у розвинутих країнах
2. Формування системи соціального партнерства в Україні

Висновок 

Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Трудові відносини — це стійкі зв'язки між людьми в процесі  трудової діяльності. До них належать: відносини між роботодавцем і  найманими працівниками, між керівниками  і підлеглими, між робітниками  і трудовим колективом, між адміністрацією і персоналом. Як складова частина  цілісної системи відносин, трудові  відносини формуються під впливом  соціального середовища, і знаходяться  в залежності віддій управлінських  структур, завдання яких забезпечити  дотримання принципів конструктивного  партнерства, будувати і постійно підтримувати трудові зв'язки на основі взаємної ділової співпраці, допомоги і відповідальності. 
     

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Система регулювання соціально-трудових відносин у розвинутих країнах

Система соціального партнерства  почала розвиватися в окремих  країнах у 50-х роках і остаточно  сформувалася в 60-70 pp. XX століття. Нині найбільш розвинена система соціального  партнерства існує у таких  європейських країнах, як Німеччина, Швеція, Австрія та інших. Менш розвиненою вона є, наприклад, у США, Японії, Італії. В слаборозвинутих країнах системи  соціального партнерства нема взагалі.

Проблема регулювання соціально-трудових відносин виникла одночасно з розвитком капіталістичного товарного виробництва, коли власники на засоби виробництва і наймані працівники остаточно визначилися як суб'єкти трудових відносин. Оскільки їхні інтереси у соціально-трудовій сфері не збігалися, постало питання про створення механізму їх узгодження та врегулювання конфліктів. Спершу такий механізм виник стихійно і обмежувався боротьбою робітників за скорочення тривалості робочого дня і підвищення заробітної плати.

Для власного захисту та з метою протистояння капіталу і  «тиску» на державу робітники  почали об'єднуватися, змушуючи таким  чином владу приймати закони, які  враховували б і інтереси найманих працівників. Тобто розвиток капіталізму  підштовхнув робітників до об'єднання, проте у багатьох країнах тривалий час, за законом, заборонялася діяльність профспілкових організацій.

Лише наприкінці XIX ст. профспілки легалізували свою діяльність. У 1868 р. був заснований Британський конгрес  тред-юніонів, у 1898 р. Бельгійська робітнича  партія заснувала профспілкові комісії  Бельгії, у 1906 р. розпочався організований  профспілковий рух у Росії. В  США робітничі організації були законодавче визнані лише у 30-ті роки XX століття. З розвитком профспілкового руху почали виникати і об'єднання  роботодавців.

Наприкінці XIX — початку XX століття в індустріальних країнах  поступово почало формуватися і  трудове законодавство. Однак у XX столітті потрібно було майже 50 років, щоб в теорію і практику регулювання соціально-трудових відносин між найманими робітниками і роботодавцями увійшло поняття соціальне партнерство. За цей період посилилася концентрація капіталу, зросли масштаби виробництва, розвинулася міжнародна кооперація праці та інтернаціоналізація виробництва. За цих умов страйки робітників обернулися для власників підприємств вже набагато більшими втратами, ніж раніше.

Крім того, розвинуті капіталістичні країни охопили масштабні політичні, економічні та соціальні потрясіння, насамперед, світова економічна криза 1929-1933 років та Друга світова війна, внаслідок чого позиції капіталу були серйозно підірвані, що змусило  його шукати шляхи співробітництва  з профспілками.

Сприяло посилення міжнародних позицій СРСР та поширення радянської системи на деякі європейські країни, а також визвольні рухи в країнах третього світу. Тобто складалося нове співвідношення сил між найманими робітниками та роботодавцями.

Водночас змінювалася  і роль держави. У першій половині XX ст. за умов посилення концентрації виробництва, ускладнення економічних  зв'язків, загострення соціальних проблем, мілітаризації економіки тощо відбулося  розширення економічних функцій  держави. У багатьох країнах Західної Європи і СІЛА під тиском лівих  сил і профспілок набуло розвитку соціальне законодавство. Після  Другої світової війни сформувалася ідеологія держави всезагального  благоденства (Welfare State).

До державної політики соціального благоденства у 40-50 pp. XX століття входили програми досягнення високого рівня життя населення  шляхом створення державної системи  освіти, охорони здоров'я, житлового  будівництва, програм соціального  захисту, регулювання мінімального розміру заробітної плати тощо. Пізніше  вони були доповнені демографічними, екологічними та іншими програмами. У  програмних документах багатьох політичних партій, а також конституціях ФРН, Франції та Іспанії з'явився термін соціальна держава.

За ідеологією «держави всезагального  благоденства» і «соціальної  держави», соціальна політика дає  змогу стабілізувати суспільство, залагодити конфлікти та досягти  утвердження солідарності й партнерства. Саме у післявоєнний період у деяких країнах Західної Європи завдяки  зусиллям держави було розроблено та затверджено систему мінімальних  стандартів соціального забезпечення громадян, гарантованих державою. Підсумком  цієї діяльності держави стала досить чітка фіксація тієї частини соціально-трудових відносин (мінімальна заробітна плата, середня тривалість робочого тижня, відпусток, розміри соціальної допомоги тощо), в яких держава виступала  гарантом.

Одночасно держава визначила  сферу, де соціально-трудові питання  могли стати предметом переговорів  найманих робітників і власників  капіталу (питання оплати праці, зайнятості, соціального забезпечення, що встановлюються понад гарантований державою мінімум). Завдяки зусиллям держави у більшості  європейських країн було створено національні  соціально-економічні ради, до складу яких входили представники об'єднань підприємців, профспілок та держави.

Створення у 1919 р. Міжнародної організації праці (МОП) та її цілеспрямовані зусилля зі сприяння впровадження в практику регулювання соціально-трудових відносин колективно-договірних форм також відіграли роль своєрідного каталізатора розвитку системи соціального партнерства. МОП напрацювала близько двох десятків конвенцій та рекомендацій, реалізація яких дала змогу багатьом країнам вибудувати свій механізм колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин.

Становленню нової системи  регулювання соціально-трудових відносин у промислово розвинутих країнах  сприяв також розвиток у післявоєнний період інститутів громадянського суспільства, формування і розвиток демократичних  процедур прийняття рішень як на рівні  суспільства загалом, так і на рівні окремих підприємств. Як свідчить досвід цих країн, тільки тоді, коли діють розвинуті демократичні процедури прийняття рішень на рівні суспільства, існує ефективний зв'язок між керівництвом країни та її населенням. У цьому випадку уряд реагує на критичні виступи трудящих, а трудящі можуть сподіватися, що їхні виступи не будуть марними. Об'єктивними передумовами цього процесу стали, насамперед:

• посилення концентрації та централізації капіталу, зміна форм організації праці і взаємовідносин найманих робітників і роботодавців у процесі виробництва;
• посилення згуртованості робітників та профспілкового руху;
• активна соціальна політика держави;
• розвиток демократичних процедур управління суспільством;
• конкретно-історичні умови (економічні наслідки Першої і Другої світових воєн, 
  світова економічна криза 1929-1933 pp., «холодна війна», досвід радянської 
  системи у галузі розв'язання соціальних проблем тощо), котрі значно прискорили 
  процес формування соціального партнерства.

Усі ці чинники і сприяли  виникненню нової форми регулювання  соціально-трудових відносин — соціального  партнерства.

Соціальне партнерство — це найпривабливіша форма регулювання соціально-трудових відносин, що забезпечує мирну еволюцію суспільства у такий його стан, де класовий конфлікт перетворюється на конфлікт між організаціями-профспілками і об'єднаннями роботодавців. Головною умовою формування партнерських відносин при цьому є збіг цілей найманих працівників та власників підприємств. Якщо навіть між ними виникають конфлікти, то в інтересах обох сторін знайти дієві засоби їх своєчасного та ефективного вирішення.

Укладання колективних договорів  і угод — важливий елемент соціального  партнерства. Але соціальне партнерство  не зводиться лише до цього, воно є більш складним поняттям, це певна ідеологія, яка розкриває характер взаємовідносин двох класів у суспільстві — класу власників і класу робітників. І від того, яке соціально-економічне становище ці класи посідають, як визначається їхня роль у суспільстві, який є рівень збігу інтересів цих класів, можуть формуватися і різні уявлення про те, що таке соціальне партнерство.

Соціальне партнерство — це механізм цивілізованого вирішення соціально-трудових конфліктів та усунення суперечностей між інтересами робітників і власників, суспільний договір між найманими працівниками і роботодавцями на основі реалізації прав і інтересів сторін.

За цих умов держава  поступово втрачає свій класовий характер і перетворюється на соціальну  державу, ідея соціального миру стає головною ідеологією соціального партнерства. Соціальне партнерство орієнтує робітничий рух на поліпшення свого  становища без докорінної перебудови ринкового суспільства.

Щодо власників капіталу, то їхні інтереси спочатку мали б пов'язуватися  з соціальним партнерством, але воно їм не було потрібне. Маючи економічну владу та всі необхідні засоби (кошти, політичну та судову владу, засоби масової інформації тощо) власники капіталу були спроможні диктувати  робітникам свої умови, змушуючи останніх з ними погоджуватися.

Підбиваючи підсумки, можна  дійти висновків, що:

• соціальне партнерство — це ідеологія співробітництва найманих працівників з власниками капіталу, коли перші не посягають на основи існуючого ладу, а намагаються шляхом реформ і переговорів поліпшити своє становище;
• система соціального партнерства може ефективно функціонувати тільки за певних умов: коли економіка розвивається, а держава проводить активну соціальну політику в інтересах більшості населення;
• коли розвиненими є парламентські форми демократії та інститути громадянського суспільства, що забезпечують представництво інтересів різних соціальних груп; коли організації робітників (партії, профспілки) мають достатню силу і користуються авторитетом у суспільстві.

Узгодження інтересів  найманих працівників і власників  капіталу у сфері соціально-трудових відносин здійснюється шляхом переговорів  і завершується укладанням колективних  договорів і угод, тобто колективно-договірне  регулювання соціально-трудових відносин є невід'ємною характеристикою  системи соціального партнерства.

Будь-який колективний договір  фіксує домовленість сторін з питань розміру заробітної плати та інших  грошових виплат; індексації заробітної плати і доходів; грошових компенсацій  за роботу в нічний час або святкові дні; зайнятість та перекваліфікацію; тривалість робочого дня, робочого тижня  та оплачуваної відпустки; умов та охорони  праці; основних обов'язків сторін (адміністрації  і робітників); контролю за виконанням колективного договору. Зміст колективних  договорів може і змінюватися.

У багатьох країнах система  соціального партнерства реалізується через укладання не тільки колективних  договорів на підприємствах, а й  угод на рівні суспільства загалом  або на рівні окремих регіонів (вертикальна система договорів  і угод). Такі угоди укладаються  між організаціями, що представляють  найманих працівників, об'єднаннями  роботодавців і державою. На рівні  суспільства предметом переговорів  стають основні напрями соціально-економічної  політики держави, включаючи розробку показників соціального добробуту  нації, системи соціальних гарантій для всіх прошарків населення, а  також заходів із захисту інтересів  суб'єктів трудових відносин.

 

 

 

 

 

 

2.Формування системи соціального партнерства в Україні

 

Курс України на створення  ринкової економіки об'єктивно зумовлює необхідність побудови соціальної держави, що ґрунтується на соціальному партнерстві  між громадянами та державою, робітниками  та роботодавцями, виробниками та споживачами. В соціально-економічному просторі країни за участю держави повинна  формуватися система трипартизму, соціального партнерства. Тобто  ідеї пріоритету права, солідарності та договірного регулювання набувають  актуальності у соціальній політиці України.

За радянських часів в  Україні досить активно використовувалася  майже вся атрибутика соціального  партнерства — укладання колективних  договорів і угод, участь робітників в управлінні виробництвом, провадилися  консультації та переговори з соціальних питань тощо. Існували навіть плани  соціального розвитку на підприємствах. Однак ці процеси ніхто не називав  соціальним партнерством. Підґрунтям радянського суспільства, за офіційною  ідеологією, була моральна, політична, економічна та соціальна єдність  усіх членів суспільства. І нібито тому не могло існувати протилежних за своїм змістом інтересів і  не виникало потреби у такому механізмі  узгодження інтересів, як соціальне  партнерство.

У процесі реформування української  економіки ставлення до соціального  партнерства змінилося. Держава  досить активно пропагує ідеологію  соціального партнерства, оскільки вважається, що сучасне ринкове господарство не може розвиватися без такої  системи. Соціальне партнерство  мало б забезпечити громадянський  мир в умовах жорстких реформ. Тому реформування національної економіки  супроводжується цілеспрямованою  роботою з вироблення необхідних правових актів, щоб забезпечити  можливість формування системи соціального  партнерства.