Освітньо-кваліфікаційна характеристика (ОКХ) підготовки бакалаврів

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ

Кафедра менеджменту у виробничий сфері 

Дата захисту _________________

Оцінка _______________________ 

РЕФЕРАТ

про навчальну практику «Вступ до фаху»

Галузь знань 0306 «Менеджмент і адміністрування»

Напрям підготовки 6.030601 «Менеджмент»

Професійне спрямування  «Менеджмент організацій і адміністрування»

Варіативна компонента «Менеджмент у виробничій сфері» 

Студента групи ____________________________________________________

__________________________________________________________________

_{(П.І.Б.  студента)} 
 

Час практики з _____________________________ до _____________________

Керівник  практики __________________________________________________

_{(посада, П.І.Б.)} 
 
 

Донецьк-2010 
Зміст 

Вступ……………………………………………………………………………….3

     Овітньо-кваліфікаційна характеристика (ОКХ) підготовки бакалаврів:

     1. Ступенева система освіти: історичний аспект………………………...4

     2. Поняття освітньо-кваліфікаційні  характеристики освіти…………….9

     3. Підготовка бакалаврів в Україні на сучасному етапі розвитку…….11

Висновки…………………………………………………………………………14

Список  використаної літератури……………………………………….............15

 

     Вступ

 

     На  сьогодні, в Україні до європейських вимог адаптовано новий перелік галузей знань і напрямів, за якими в Україні здійснюється підготовка фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра. Починаючи з 2007/2008 навчального року підготовка бакалаврів у вищих навчальних закладах здійснюється за 48 галузями та 141 напрямом (до цього підготовка здійснювалася за 17 галузями, 77 напрямами і 586 спеціальностями). У стадії розробки перебуває новий перелік спеціальностей з підготовки магістрів. Здійснюються організаційні заходи із запровадження “Додатку до диплома” європейського зразка (Diploma Supplement).

     Перший етап запровадження системи кредитно-модульного навчання у ВНЗ в Україні пройшов досить успішно. У 2006/2007 навчальному році у вищих навчальних закладах України III-IV рівнів акредитації на всіх програмах підготовки фахівців першого (бакалаврат) і другого (магістратура) циклів запроваджено Європейську кредитно-трансферну систему (ECTS). Це дозволяє здійснювати трансфер (переведення) студентів з одного вищого навчального закладу в інший (включаючи і закордонні ВНЗ) та накопичувати студентами кредити ECTS, які визнаватимуться при подальшому навчанні в будь якому європейському ВНЗ.

     Студенти  отримали інформацію щодо структури  курсів, послідовності вивчення навчальних модулів та порядку їх оцінювання викладачами. Це дало більші можливості щодо вибору навчальних курсів та індивідуальних програм здобуття вищої освіти. Самостійна робота стала більш скоординованою, збільшився час безпосереднього спілкування з викладачами.

     В Україні розробка концепції реформування вищої освіти входить до кола наукових інтересів таких визнаних вітчизняних фахівців, як В. Андрущенко, М. Згуровський, К. Левківський, В. Луговий, В. Козаков, К. Корсак, В. Кремень, В. Огнев'юк, С. Ніколаєнко, М. Степко, Т. Фініко. 

     1. Ступенева система освіти: історичний аспект 

     Одним із ключових аспектів реформування вищої школи в Україні на сучасному етапі є перехід до ступеневої системи освіти. Невід’ємним елементом цієї праці є вивчення історії вітчизняного і зарубіжного досвіду, адже йдеться про традиції та здобутки, що складалися віками.

     Бакалавр  в розумінні академічного звання ввійшов у практику з ХІІІ століття в західноєвропейських університетах. Уперше це звання було введено на богословському факультеті Паризького університету папою Григорієм ІХ (1227-1241) для визначення тих студентів, які витримали відповідний іспит та блискуче захистили диспут і, як наслідок, отримали право носити червону камилавку. З часом це звання перекинулось на інші факультети та розповсюдилось по всій Західній Європі. Після вивчення риторики, граматики та діалектики (так званий трівум) на факультеті „вільних мистецтв” студентам присвоювали ступінь бакалавра (з латинської baccalaureus, baccalaurieus – старший студент). Середньовічні університети складалися з 4 факультетів: „вільних мистецтв”, теологічний, медичний, правничий. Перший з них – підготовчий, де вивчали „сім вільних наук” (граматика, риторика, діалектика; арифметика, геометрія, астрономія, теорія музики). І тільки після їх успішного засвоєння надавалось право вступати на один з трьох факультетів, що вважалися вищими. Як правило, зі 100 студентів до бакалаврського ступеня добирались приблизно 30-35, що пояснювалось не тільки рівнем знань, а й значними матеріальними витратами [3].

     У ХУ столітті на інших факультетах  бакалаврами називали студентів, які  витримали перший іспит, необхідний для досягнення вищих наукових ступенів – ліценціата або магістра та доктора. Для отримання допуску до здачі цього екзамену, необхідно було мати понад 14 років та пройти 2 річний курс логіки. Однак на богословських факультетах бакалаврат не був ступенем у власному розумінні слова, а означав лише положення та служив для означення взагалі всіх тих, що перестали бути студентами, але ще не стали професорами. На цих факультетах розрізняли „baccalarii formati” або „dispositi” та „baccalarii cursores” або „currentes”. Першими називали осіб, які закінчили повний курс богословських наук і дістали шанс для отримання вищих наукових ступенів. Другими – тих, які ще не закінчили повний курс навчання, проте мали право трактувати Святе Письмо та погляди (sententia) Петра Ломбарда, тому називались також „baccalarii biblici” або „sententiarii”.

     Проте згодом, поняття „бакалавр” стало  повсюдно означати перший ступінь, який отримують після закінчення курсу  основ наук на богословському, юридичному, медичному та інших факультетах. І в цьому значенні бакалаврат зберігся до наших днів. А в Англії ще й з вищезгаданим підрозділянням на „formati” та „currentes” аж до кінця ХІХ століття та з деякими вдосконаленнями в ХХ столітті, про що мова піде пізніше.

     В Англії з давніх давен існувало звання „бакалавра музики” як ступінь, що передував доктору музики і надавався не тільки музикантам - практикам, а переважно теоретикам після відповідного іспиту. Першими бакалаврами музики були Сейт та Генрі Габінгтон з Кембриджа, які жили в ХУ столітті. В 1506 р. Гед отримав цей ступінь за складену ним месу.

     У ХУІІІ столітті бакалаврат подібного  роду зникає, але згодом знову впроваджується в університетах. В Оксфорді для  отримання ступеня бакалавра  музики необхідно було скласти письмові чи усні іспити з гармонії та контрапункту, а також вокально-музикальний твір, а через певний проміжок часу – другий іспит з гармонії, контрапункту, фузі, канону, історії та естетики музики. У Кембриджі та в Дублінському Трітіні-коледжі дотримувались приблизно тих же правил. Ступінь бакалавра музики давав право зайняти посаду капельмейстера чи регента в церковному хорі. В університетах Німеччини - в значенні наукового ступеня, що передував ступеню доктора.

     Французька  революція відмінила ступеневу  систему освіти, проте, згодом (з 1808 р.) все стало на свої місця. Бакалаврат було відновлено як нищий науковий ступінь на кожному з п’яти факультетів. Крім того, кожен бажаючий досягнути ступеня бакалавра природничих наук, права, медицини чи богослов’я, мав попередньо отримати звання бакалавра філології (bachelier es letters). Цей філологічний, а точніше загальноосвітній класичний бакалаврат, досягався після успішного закінчення курсу класичних наук. І набув у Франції особливого значення, бо надавав право на отримання вищої освіти та можливість обійняти більшість цивільних посад. Поряд з ним стояв фізико-математичний бакалаврат (bacalaurea-tessciences), який також був санкцією і надавався після завершення середнього курсу математичних наук та успішного складання іспиту з основних дисциплін у наукових відділеннях ліцею.

     В Україні та в Росії ступінь  бакалавра проіснував до 1869 року.

     Ліценціат (з латинської Licenciatus – допущений). У середньовічних університетах – бакалавр, який отримував дозвіл на читання лекцій. Пізніше для цього необхідно було скласти особливий іспит. На сучасному етапі – науковий ступінь, прийнятий у французькій системі вищої освіти, а також в університетах Фінляндії, Швейцарії та деяких латиноамериканських країнах. У французьких університетах – перший науковий ступінь. Розрізняють ліценціата літератури, науки й педагогіки. Він дає право займати посаду помічника викладача в ліцеї або продовжувати освіту в університеті.

     Магістр (від латинської magister – учитель, викладач, начальник). У західноєвропейських університетах старшим студентам, які успішно засвоїли арифметику, геометрію, астрономію, теорію музики (так званий квадріум) на факультеті „вільних мистецтв” – присвоювали ступінь магістра мистецтв. Це давало право вступу на один з трьох вищих факультетів університету, а також викладати (Magister artium liberalium) „сім вільних наук”. З З0-35 старших студентів університету магістрами ставали не більше 5-6 чоловік, адже для цього потрібні були не тільки знання, а й значні матеріальні витрати [4].

     Згодом, ступінь магістра присвоювали випускникам філософських факультетів, а в ХІХ столітті він був витіснений ступенем доктора філософії. Хоча в ряді країн – Англії, Україні, Росії та деяких інших - продовжував використовуватись і на інших факультетах, а магістр фармації та ветеринарних наук був вищим у своїй галузі.

     Ступінь магістра отримувала особа, яка після  закінчення університетського курсу  складала усний іспит у відповідній  галузі знань та публічно захищала одобрену факультетом дисертацію. В  особливих випадках факультет міг допустити до іспиту на ступінь магістра особу, яка подала докторський диплом іноземного університету. Особа, яка витримала магістерський іспит, але не захистила дисертацію, називалась магістрантом. За особливі здобутки магістерської дисертації факультет міг клопотати про присвоєння звання доктора.

     В Україні та в Росії магістри могли  клопотати про зарахування їх до спадкоємних почесних громадян, а при вступі на цивільну службу мали право на чин ІХ класу. Їх також  назначали екстраординарними професорами університетів, яким вручали такі ж академічні знаки як і докторам, тільки не золоті, а срібні. Православному духовенству академії надавався ступінь магістра богослов’я.

     Доктор (з латинської Doctor – учитель) спочатку виступав як первосвященик у древніх римлян, а в середні віки - як викладач. З ХІІ століття термін почав застосовуватись і як науковий ступінь для вчених.

     Як  науковий ступінь вперше почав надаватись Болонським університетом близько 1130 року. Після чого імператори дарували університетам надавати ступінь Doctor legum особам, які вивчали римське право, а папи – Doctor canonum et decretalium. Згодом, коли обидва права стали вивчатись одночасно – римське та канонічне - обидва ступені злились в один – Doctor utriuque juris (Доктор обох прав).

     Доктора богослов’я (theologiae) почав надавати Паризький університет у 1231 році, після чого стали традиційними і Doctores medicinae, physicae, logicae, grammaticae, notariae та ін. Доктор набув характеру вищого наукового ступеня і отримати його можна було тільки після попереднього досягнення ступенів бакалавра та ліценціата. Початково ступені доктора та магістра були рівнозначними. Тільки з ХУІ століття на юридичному, медичному та богословському факультетах першість отримав ступінь доктора, тоді як філософи надавали перевагу ступеню магістра. З кінця ХУІІІ століття і філософські факультети більшості університетів сприйняли докторство як вищий науковий ступінь.

     Імператори, дарувавши університетам привілей зводити в ступінь доктора, і самі роздавали через своїх придворних пфальцграфів дипломи на ступінь доктора. Від прив’язаної до них печатки в капсулі (bulla), особи, які отримували їх, називались Doctores bullati, на відміну від Doctores rite promoti, які удостоювались ступеня доктора в університетах. За імперськими німецькими законами особи, які отримували ступінь доктора, прирівнювались до дворянського стану. Часто західними університетами, а іноді й українськими та російськими, за особливі заслуги давались почесні (honoris causa) докторські дипломи. Роздача почесних докторських ступенів (per diploma) здійснювала за вибором університетських рад під час великих академічних свят та ювілеїв. У новітню добу ступінь доктора почали надавати і жінкам [5].

     Вимоги, що висувались університетами для отримання  ступеня доктора в різних країнах  були різними. Здебільшого, складали університетський екзамен у формі письмового твору на задану тему (klausur) чи співбесіди щодо написання твору та іспит з різних дисциплін (examen rigorosum). Після чого докторант мав представити дисертацію, яку в деяких університетах вимагали публічно захистити. На богословському факультеті надавались лише honoris causa. В Німеччині довгий час практикувався promotio in absetia без іспиту, тільки на основі надісланої дисертації, часто навіть не надрукованої. З ініціативи професора Момсена від подібної практики згодом відмовились. В Україні та Росії для здобуття ступеня доктора достатньо було попередньо отримати ступінь магістра, за виключенням медичного факультету, де вимагали докторську дисертацію з публічним захистом нової наукової проблеми, представленої та розробленої в ній.