Контрольна робота по "Міжнародному менеджменту"

Зміст

Ст.

1. Організаційна структура  міжнародної корпорації……....................................3

2. Корпоративні стратегії  здійснення закордонних операцій..............................6

3. Конфлікти в системі  міжнародного менеджменту.............................................11

Список використаної літератури…………………………………………………13

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Організаційна структура  міжнародної корпорації

 

Організаційна структура  міжнародної корпорації являє собою  систему взаємозалежних між собою  підрозділів, що перебувають у певному  підпорядкуванні і супідрядності  один до одного.

З урахуванням такого підпорядкування  і супідрядності, у міжнародній  корпорації виділяються дві складові частини.

Перша – це головна або  материнська компанія.

Друга – це підлеглі, підрозділи, що контролюються.

Головна компанія виконує  наступні функції:

• стратегічне управління всіма підрозділами, включаючи єдину маркетингову, виробничу, фінансову, інвестиційну, кадрову політику;
• розробка довгострокових планів;
• фінансовий і адміністративний контроль за діяльністю підрозділів; внутрішній аудит;
• координація оперативної (поточної) господарської діяльності підрозділів;
• координація НДДКР і виконання великих загальнокорпоративних проектів.

До складу міжнародної  корпорації входять різні види підрозділів, організаційні форми яких відрізняються  одна від одної за двома головними  критеріями.

Перший – це юридичний  статус господарських підрозділів  іноземного сектора в приймаючій країні.

Другий – ступінь контролю і характер управління ними головними  компаніями.

З урахуванням першого  критерію зараз всі організаційні  форми необхідно розділити на три категорії:

1. дочірні компанії – це окремі організаційні одиниці; є юридичними особами; контролюються головною фірмою на підставі володіння контрольним пакетом акцій; прибуток розподіляється між ними і головною компанією в залежності від частки участі останньої в перших;
2. філії, відділення, представництва – не є окремими організаційними одиницями міжнародної корпорації; не є юридичними особами; прибуток є частиною оподатковуваного доходу материнської компанії;
3. спільні підприємства – контролюються на паритетних засадах; можлива лише участь головної компанії в акціонерному капіталі (менше контрольного пакета).

Варто також помітити, що подібна класифікація структурних  підрозділів характерна як для розміщення в рамках національної держави, так  і для закордонних господарських  одиниць.

З урахуванням другого  критерію, виділяються три наступні організаційні форми господарських  підрозділів іноземного сектора:

1. підрозділи, у яких участь іноземного інвестора переважна, тобто більш 50%. Це так звані мажоритарні володіння (majority-owned);
2. контрольний пакет акцій підрозділів знаходиться в руках іноземного інвестора, але він складає менше половини статутного капіталу (10-49%) фірми, яка контролюється. Це – міноритарні володіння (minority-owned);
3. підприємства спільного володіння (joint-owned), тобто контроль над підрозділом здійснюють дві фірми на паритетних засадах, або двом належать дві однакові частини «більшості», третій – інша, менша частина статутного капіталу.

 

 

 

 

 

 

 

 

Корпоративні  стратегії  здійснення закордонних  операцій

 

Специфічними стратегіями, характерними для міжнародних корпорацій, є стратегії, пов'язані з вибором  форм здійснення операцій за кордоном. До них належать:

• стратегія створення нових підрозділів (дочірнє або спільне підприємство);
• ліцензування; 
• франчайзинг;
• експорт;
• офшорне виробництво.

Під час вибору форми здійснення операцій за кордоном міжнародна корпорація враховує такі чинники:

Правове середовище країни, в якій передбачається розгорнути діяльність;

Розмір витрат на впровадження та підтримання виробництва за кордоном, відкриття філіалу чи представництва в інших країнах;

Наявність альтернатив;

Досвід компанії;

Рівень конкуренції на ринку;

Види і рівень ризиків, що загрожують іноземним активам та прибуткам, які виникають за кордоном;

Можливість втрати контролю над гнучкістю бізнесу, доходами і поведінкою у конкурентному середовищі;

Складність технології;

Ступінь аналогічності місцевій продукції;

Схожість з країною  базування за такими параметрами, як мова, культура, менталітет та інше.

Під час реалізації стратегії  створення нових підрозділів за кордоном виникає необхідність вибору форми власності: повне володіння (дочірнє підприємство) або спільне підприємство. Вибір тієї чи іншої форми власності залежить від того, що саме є пріоритетним для міжнародної корпорації - уникнення ризиків чи повний контроль над іноземним підрозділом.

Ліцензування використовується, якщо міжнародна корпорація не може або не бажає самостійно здійснювати виробництво у певній країні. Ліцензія - це дозвіл на передавання фізичними або юридичними особами (ліцензіарами) прав на використання винаходу, промислового зразка, що їм належать, іншим фізичним чи юридичним особам (ліцензіатам).

Франчайзинг – це ділова угода, за якою одна сторона дозволяє іншій проводити діяльність, використовуючи її товарний знак, логотип, продукцію, а також методи ведення операцій в обмін на винагороду. За допомогою франчайзинга франшизер (продавець) надає постійну допомогу франшизі (покупцю) в його бізнесі, в багатьох випадках франшизер бере на себе і функцію постачання.

У разі експортної діяльності компанія виходить на міжнародні ринки шляхом прямого продажу через власний торгівельний персонал або опосередковано – через іноземних агентів. Експортна стратегія міжнародної корпорації передбачає орієнтацію виробництва в країні базування на іноземні ринки та потреби іноземних споживачів.

Офшорне виробництво означає, що одна або декілька стадій виробничого процесу розміщуються за кордоном для зменшення затрат.

Стратегія офшорного виробництва  залежить від багатьох чинників, а  саме: розміру транспортних витрат; розміру мита на комплектуючі порівняно  з митом на готову продукцію; вартості робочої сили; валютних ризиків; технологічних вимог виробництва; політико-економічних чинників, що характеризують країну; ефекту масштабу виробництва та ін.

Існує багато способів організації  офшорного виробництва й наступного збуту.

1. Вихід з продукцією, що випускаються на одному підприємстві, на декілька ринків світу.
2. У разі, якщо міжнародна компанія діє на великих ринках, що відрізняються один від одного, вона надає перевагу створенню власних виробничих підприємств на кожному або майже кожному ринку збуту.
3. Якщо міжнародна корпорація є широко диверсифікованою, підприємства використовують декілька виробничих процесів, то раціоналізація управління полягає в створенні підприємств за технологічною або продуктовою ознакою.
4. Існує також варіант, коли підприємства, які виробляють комплектуючі, здійснюють виробничий взаємообмін, а потім збирають готову продукцію для постачання на місцеві ринки.

Міжнародна корпорація може вибрати одну або декілька стратегій  здійснення закордонної діяльності з наведених вище, в залежності від того, що саме для неї буде вигідно в тій чи іншій країні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Конфлікти в системі  міжнародного менеджменту

 

Конфліктом називається зіткнення різнонаправлених цілей, інтересів, думок, поглядів або позицій суб'єктів взаємодії, що зафіксовані у твердій формі.

Основою будь-якого конфлікту  є інцидент, що виступає першопричиною  розвитку подій, які ущемляють інтереси однієї зі сторін виробничої, адміністративної або соціальної взаємодії.

Розрізняють наступні види конфліктів:

• абстрактні й реальні конфлікти:
• абстрактний конфлікт – це ситуація потенційної взаємодії систем, що беруть участь у соціально-економічних відносинах без взаємних обмежень;
• реальний конфлікт – це комплекс заходів регулювання й контролю, що включає дії обмеження і заборони на визначені дії або діяльність. Бувають спільні й неспільні;
• відкриті й закриті конфлікти:
• відкритий конфлікт – це ситуація, коли існує повна інформація систем одна про одну, тобто можна класифікувати обсяг і характер знань;
• закритий конфлікт характеризується високим ступенем незнання сторін про себе й іншу сторону;
• економічні;
• правові;
• організаційно-технологічні;
• етичні;
• конструктивні й неконструктивні:
• конструктивні  конфлікти-ситуації, у яких використовуються реально існуючі факти, що є  аргументами для вирішення протиріч, також виявляються наміри сторін досягти консенсусу по виниклих проблемах, стабілізувати ситуацію і досягти взаємоприйнятого результату;
• неконструктивні конфлікти – ситуації, що не сприяють знаходженню взаємоприйнятого рішення спірних питань.

Попередження конфліктів можливо в результаті створення  об'єктивних умов і суб'єктивних передумов, що сприяють вирішенню перед конфліктних ситуацій неконфліктними способами.

Найважливіше значення для  розуміння причин і сутності конфліктів мають праці К. Маркса, у яких розглядаються  особливості формування соціальних відносин і сутність конфлікту. Згідно К.Марксу,  будь-який конфлікт поглиблюється  у випадку зростання нерівномірності  розподілу дефіцитних ресурсів. У  теж час усвідомлення підлеглими класами власних інтересів і  виникнення сумнівів у законності існуючого  розподілу приводить до виникнення відкритих конфліктів. І, нарешті, зріст  поляризації між учасниками конфліктної  ситуації може призвести до зросту насильницьких дій під час  конфлікту.

Німецьким ученим Г. Зіммелем закладені основи функціональної теорії конфлікту, в якій затверджується, що конфлікт це універсальне явище, що властиве будь-якій соціальній групі. Найважливіше значення для успішного розв’язання конфліктної ситуації грає підключення третьої сторони. Основною функцією третьої сторони є допомога учасникам конфлікту в спілкуванні, взаємодії, усвідомленні розходжень, а також формуванні коаліційних груп, здатних просунути вперед процес вирішення протиріч.

У рамках науки конфліктології досліджуються проблеми виникнення, розвитку й усунення конфліктів різної природи.

 

Конфліктна і консенсуальна концепції розвитку

 

У міжнародних економічних  відносинах виділяють два основних підходи, які відбивають традиційні моделі розвитку взаємодії сторін, що здійснюють спільну діяльність. Це безконфліктна (консенсуальна) і конфліктна концепція розвитку.

Відповідно до конфліктної моделі розвитку існують нездоланні протиріччя у взаєминах окремих народів, націй і держав, що знаходять своє відображення в етичних, соціальних, політичних і військових конфліктах. Тому міжнародні корпорації повинні бути готові брати участь в інцидентах.  

Уже в середині ХХ століття конфліктна модель розвитку віджила  своє й основним принципом взаємодії  існуючих і створюваних економічних, соціальних і політичних агентів  є досягнення консенсусу у всіх спірних  питаннях. Безконфліктний дозвіл протиріч виступає рушійною силою розвитку взаємодії  між міжнародними корпораціями і  державами. Приймаючими на своїй  території міжнародний бізнес.

 

Міжнародні корпорації і  конфлікти

 

Основні конфлікти  в міжнародних  економічних відносинах виникають  у випадках:

• суперечливих позицій сторін з будь-якому приводу, пов’язаного з державним регулюванням діяльності міжнародної корпорації;
• протилежних цілей або засобів їхнього досягнення в приймаючої сторони і корпорації -виробника;
• розбіжності інтересів, бажань, потреб договірних сторін.

Найбільш діючим способом подолання інцидентів на міжнародному рівні  є прогнозування потенційних-абстрактних  конфліктів і недопущення переходу їх у категорію реальної протидії, що вимагає значного часу й істотних засобів для відновлення колишніх взаємин.

В останні десятиліття  розвиток філій міжнародних корпорацій у країнах Південної Америки, Африки й Азії визначається здатністю  приймаючої сторони дозволити політичні  конфлікти між центральним урядом і етнічними периферійними групами  в процесі модернізації багатонаціональних держав.