Инвестиційний банк

    З усього переліку послуг, які традиційно надають інвестиційні банки світу, в Україні найбільш активно розвиваються наступні:

    1. Андеррайтинг. Згідно з ст. 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність”⁷  він визначається як купівля на первинному ринку цінних паперів із наступним їх перепродажем інвесторам; укладання договору про гарантування повного або часткового продажу цінних паперів емітента інвесторам, про повний чи частковий їх викуп за фіксованою ціною з наступним перепродажем або про накладання на покупця обов’язку робити все можливе для того, щоб продати якомога більше цінних паперів, не беручи зобов’язання придбати будь-які цінні папери, що не були продані.

    2. Техніко-економічне обґрунтування  інвестиційних проектів, розробка  інвестиційних програм і підготовка  проектної документації згідно  з міжнародними стандартами.

    3. Довгострокове кредитування під  заставу цінних паперів.

    4. Формування оптимальних емісійних портфелів, що включає розробку програм залучення інвестицій підприємством, розробку планів-графіків емісії боргових і пайових цінних паперів, обгрунтування оптимального рівня дохідності за емітованими цінними паперами.

    5. Формування оптимальних індивідуальних портфелів цінних паперів.

    6. Консультування з інвестиційних  питань, пошук для підприємства  іноземного інвестора, а для інвестора – суб’єкта інвестування.

    7. Брокерські та дилерські послуги.

    В Україні підприємство може розмістити випуск цінних паперів за допомогою торговельно-інформаційних систем, бірж або позабіржового ринку. Досить часто проводиться відкрита підписка, яка насправді є закритою, оскільки покупці емісій наперед відомі. Інша проблема – неповні емісії. При проведенні відкритої підписки існує ризик того, що підприємство не зможе продати 60 % свого випуску і він буде визнаний як той, що не відбувся. Крім цього, потрібні великі гроші на рекламу, які можуть бути і невиправданими.

    Аналітики українського фондового ринку констатують, що в Україні практично відсутнє розуміння потенційних вигод механізму первинного розміщення цінних паперів.

    Як  відомо, інвестування пов’язане з  довгостроковими кредитами. Частка таких кредитів у портфелях комерційних  банків порівняно з 2001 р. збільшилась з 15,4 % до 20,5 %. Однак більшість банків не може надати інвестиційний кредит на строк 3–5 років самостійно, тобто без участі інших фінансових інститутів, що пов’язано з ризикованістю довгострокових вкладень і обмеженістю ресурсної бази банків. Якщо на Заході реалізація проекту ніколи не відбувається без участі страхових компаній, то в Україні такі послуги не надає практично ніхто.

    Аналіз  фінансових інвестицій, здійснених банками  свідчить про те, що вони є недостатньо диверсифікованими за напрямами і незначні за обсягами. І хоча у 2001 році комерційні банки здійснили фінансові інвестиції на суму 4,198 млрд. грн., тим самим вдвічі збільшивши свої портфелі, їх частка в сумарних активах становить лише 8,7 %. Сьогодні ринок цінних паперів в Україні зобов’язаний увагою до себе лише з боку системних банків (див. таб. 2). Так, “Аваль” збільшив свої вкладення у цінні папери з 109,38 млн. грн. у 2000 р. до 1,9 млрд. грн. (тобто фактично у 17 разів), “Приватбанк” збільшив свої вкладення втроє – до 1,6 млрд., “Укрсоцбанк” має портфель на суму близько 580 млн. грн. У всіх інших банківських закладів (окрім “Ощадбанку” і ПІБу) портфелі не перевищують 100 млн. грн., хоча більшість з них збільшили свої вкладення у фінансові інструменти у декілька разів. 

    Таблиця 2 

    Найбільші торговці цінними  паперами серед банків у ПФТС у 2001 р.^*                                                                                                                                

    Питання стосовно віднесення цінного паперу до портфеля банку регламентується двома нормативними документами НБУ: Інструкцією з бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами установ комерційних банків України та Положенням про порядок розрахунку резерву на відшкодування можливих збитків банків від операцій із цінними паперами⁸.

    Згідно  з п. 3.1. Інструкції вкладення банку  у цінні папери можна віднести до одного з чотирьох портфелів: цінних паперів на продаж; цінних паперів  на інвестиції; пайової участі (вкладень в асоційовані компанії); вкладення  у дочірні компанії.

    Але, на жаль, більшість паперів купувалася на продаж, а не з метою інвестування. Особливо це стосується веселів і  облігацій внутрішньої державної  позики. Розмір портфеля зазначених паперів “на продаж” майже у два рази перевищує – “на інвестиції”.

    Що  стосується акцій, то структура портфелів  за паперами з нефіксованими доходом  майже не змінилася. Банки в основному  надають перевагу акціям підприємств  енергетики та суміжних галузей. Загальний  обсяг акцій “на інвестиції”  становить лише 414 млн. грн. (10 % загального розміру портфеля цінних паперів). Це викликано наступними причинами:

    1. Повільні темпи приватизації  та непрозорі механізми її  проведення в Україні. У цьому  випадку можна говорити мову  швидше про спекулятивні угоди,  ніж про довгострокові вкладення.

    2. Невисокі виплати дивідендів, оскільки  більшість українських підприємств  займається реінвестуванням.

    Вексель втратив свою колишню привабливість, яка полягала у можливості проведення взаємозаліку. За даними НБУ, обсяг векселів у портфелях комерційних банків за 2001 р. знизився на 26 % до 632 млн. грн. Істотним недоліком векселя є складність отримання рефінансування у НБУ. Процес отримання кредиту під векселі підприємств є надзвичайно затягнутим. Нерідко позитивне рішення про надання кредиту НБУ приймається через два тижні, а рефінансування вимагає отримання кредиту на невеликий період із метою підтримання поточної ліквідності, і зрозуміло, що за 14 днів потреба у кредиті може просто зникнути. Ще одними недоліком векселя є те, що крім обліку у банку, який його прийняв, потрібно ще авалювати його в іншій банківській установі. У цих умовах сподіватися на збільшення вкладень банків у вексель не доводиться, хоча деякі банки активно працюють із цими цінними паперами (наприклад, Промислово-інвестиційний банк).

    За підсумками 2001 р., найбільші угоди були укладені банками з облігаціями державної позики, які вперше після 1998 р. стали цікавим об’єктом для вкладання коштів. Багато великих банків відчували надлишкову ліквідність, а іншої альтернативи на ринку цінних паперів, крім придбання облігацій держави, не було (у деяких банках портфель цінних паперів складається на 80 % з таких облігацій). У 2002 р. передбачається, що ці інструменти ринку цінних паперів стануть найбільш популярними у банків.

    Сьогодні в обігу знаходяться державні папери, випущені з 1998 до 2001 рр. згідно з рішенням Кабінету Міністрів; постановами КМУ “Про випуск конверсійних облігацій внутрішньої державної позики 1998 року” від 25 серпня 1998 р. № 1343 і “Про другий випуск конверсійних облігацій внутрішньої державної позики 1998 року” від 10 вересня 1998 р. № 1416. Власники обох випусків КОВДП – комерційні банки, а в обігу знаходяться цінні папери приблизно на суму в 250 млн. грн. У 2000 р. вийшла постанова КМУ “Про випуск процентних облігацій внутрішньої державної позики 2000 року” від 22 вересня № 1455, відповідно до якої власником ПОВДП став НБУ, а їх обсяг становив 9,3 млрд. грн. І, нарешті, 31 січня 2001 року була прийнята постанова Кабінету Міністрів України “Про випуск облігацій внутрішньої державної позики” № 80.

    Саме  на основі останнього рішення КМУ  останнім часом Міністерство фінансів продовжує емісію короткострокових і середньострокових паперів (КДО  і СДО), завдяки цьому у бюджет було залучено менше 1,2 млрд. грн., причому ставки дохідності на первинному ринку ОВДП встановились на рівні 13,0–14,5 % річних (у 2000 році ставки коливалися у межах 16,5–25 %)⁹. Власниками цих паперів стають Пенсійний фонд, який викупив 70 % ОВДП на первинному ринку, комерційні банки з часткою у 20 % і Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, якому дісталося 10 %.

    Відносно  новим інструментом для ринку  цінних паперів у 2001 р. стали корпоративні облігації, які випускали і підприємства, і банки. У роботі з такими облігаціями  потрібно мати чітке уявлення про фінансовий стан емітента, а в умовах України це не завжди можливо. Крім цього, їх емісія є дорогим способом залучення ресурсів, починаючи з витрат щодо випуску і закінчуючи проблемами щодо їх розміщення. Знайти покупця на облігації вкрай важко внаслідок низької ліквідності фондового ринку.

    Не  зважаючи на це, деякі банки знайшли  свою нішу на ринку цінних паперів  і займаються розміщенням облігацій клієнтів, наприклад, “Кредитпромбанк”, “Альфа-Банк”, “Титан” і “Форум”.

    Таким чином, українські банки поступово починають виконувати традиційні операції інвестиційних банків – продаж цінних паперів на вторинному ринку та андеррайтинг. Потрібно сподіватися, що подальше формування інвестиційних програм для розвитку української економіки призведе до появи і посилення ролі інвестиційних банків, визначить модель їх поведінки на ринку цінних паперів.