Инвестиційний банк

    Інвестиційний банк – це фінансово-кредитний інститут, який спеціалізується на операціях із цінними паперами (їх випуск та розміщення) з метою залучення додаткових грошових коштів, а також на довгостроковому кредитуванні своїх клієнтів, серед яких може бути і держава.

    Інвестиційні  банки мають тривалу історію. У 1902 р. “Банківський довідник Ренд-Макнеллі”  вперше відніс до інвестиційних банків нью-йоркський Сіті-Банк. Спочатку функції  цих банків виконували акціонерні банки  та інвестиційні компанії, які приймали депозити, проводили операції з акредитивами, купували та розповсюджували цінні папери. Багато банків на той час активно користувалися грошима вкладників, розміщуючи їх на ринку у спекулятивні цінні папери та гарантуючи спекулятивні випуски. Коли у 1929 р. відбувся великий біржовий крах, більша частина банків збанкрутувала саме внаслідок зазначених причин, а вкладники банків втратили свої заощадження. З метою посилення контрою за ринком цінних паперів у 1933 р. у США були прийняті закони при банки і цінні папери (Закон Гласса-Стігала і Закон про цінні папери), призначенням яких був захист інтересів суспільства та інвесторів від фінансових ризиків.

    Закон Гласса-Стігала відокремив комерційні банки від філій, які займалися  інвестиційною діяльністю, у результаті чого банки вже не мали змоги використовувати гроші вкладників з спекулятивною метою на фондовому ринку. Він заборонив федеральними банкам гарантувати розміщення цінних паперів, крім зобов’язань казначейства США та деяких урядових, і вести операції з цінними паперами за власний рахунок.

    Діяльність  інвестиційних банків має свою специфіку  у різних країнах. Залежно від  ролі банків на ринку цінних паперів  виділяють три моделі ринку: небанківську (американську), банківську (європейську) і змішану.

    Для США типовими є інвестиційні корпорації, які розміщують власні кошти та кошти кредитних інститутів у цінні папери. Вони стали основними фінансовими посередниками між фірмами, які відчувають нестачу коштів для довгострокових вкладень, і вкладниками капіталу на тривалий строк.

    У таблиці 1 подано інформацію про десятку  найбільших американських інвестиційних  банків за розмірами розміщених ними цінних паперів у 1998 році.

    Японія  має свої закони у галузі цінних паперів, які дуже нагадують американські. У цій країні роль інвестиційних банків виконують траст-банки та міські банки. У 1982 р. банківський закон дозволив комерційним банкам додатково займатися торгівлею цінними паперами і разом з цим отримати доступ для торгівлі на Токійській фондовій біржі. Раніше це була монополія брокерських фірм.

    Таблиця 1

    Десять  найбільших інвестиційних  банків США (1998 р.)¹  

    Щодо  банківської моделі організації  ринку цінних паперів (для неї  не створено подібного законодавства), то вона дає можливість комерційним банкам надавати інвестиційні послуги у певних межах.

    Найбільш  завершений вигляд ця модель має у  Німеччині. Тут створюються інвестиційні товариства, які спрямовують гроші вкладників в акції, боргові цінні папери та земельні ділянки. Для прямого фінансування промисловості зазначені товариства широко залучають заощадження населення. Щодо комерційних банків, то вони контролюють великі пакети акцій підприємств, активно впливають на їх господарську діяльність, тобто є стратегічними інвесторами.

    У Великобританії діють інвестиційні компанії різного профілю та торгові банки. Такі банки, крім традиційних банківських операцій, займаються управлінням портфелями цінних паперів акціонерних товариств, пенсійних фондів, страхових компаній тощо. Англійські інвестиційні банки – потужні фінансові інститути: у 1991 р. їх вкладення у цінні папери держави та компаній досягли 108,375 млрд. фунтів стерлінгів².

    Бізнес-банки  та інвестиційні будинки створюються  у Франції. Перші спеціалізуються  на довгострокових операціях, передусім  вкладанням коштів своїх

    клієнтів  в акції. Після банківської реформи 1966 р. їм було дозволено проводити  короткострокові операції, через  що вони стали подібними до універсальних  банків, основна діяльність яких –  “управління участю”. Щодо інвестиційних будинків, то вони виконують аналогічні функції.

    Змішана модель організації ринку цінних паперів відрізняється присутністю  та діяльністю на ринку як банків, так  і спеціалізованих інвестиційних  інститутів.

    Серед 30 країн із розвиненим ринком цінних паперів приблизно 40–45 % – це країни з небанківським ринком, 40–45 % – зі змішаним ринком і 10–15 % мають суто банківський характер³. Як відомо, в Україні стихійно була обрана змішана модель організацій ринку цінних паперів, в якій присутні комерційні банки з усіма правами на операції з цінними паперами поряд з небанківськими інвестиційними інститутами.

    Інвестиційні  банки, на відміну від комерційних, не обмежені у напрямах своєї діяльності. Розглянемо ці напрями більш детально.

    Виведення на ринок нових випусків боргових зобов’язань та акцій приватних фірм і урядових органів є однією з основних послуг, які надають інвестиційні банківські фірми. Новий випуск акцій або облігацій носить назву первинного розміщення. Якщо компанія ніколи раніше не пропонувала свої цінні папери для публічного продажу, то таке первинне розміщення називається нерегулярним, а якщо вона вже має акції, які обертаються на ринку, то це регулярне розміщення. Коли компанія вирішує розмістити нові акції випуску цінних паперів, то у неї є можливість зробити це за допомогою публічного розміщення або закритої підписки. Більшість компаній емітентів надає перевагу гарантованому розміщенню, щоб реальне рішення про характер розміщення емісії лягло на інвестиційний банк. Процес, у ході якого інвестиційні банки гарантують викуп нового випуску цінних паперів за фіксованою ціною, отримав назву андеррайтингу.

    Коли  компанія пропонує нові цінні папери і звертається до інвестиційного банку, то він надає гарантії у  тому, що емітент отримає за свій випуск цінних паперів обумовлену у контракті суму. Якщо розмір емісії великий, то інвестиційний банк запрошує партнерів і організовує емісійний синдикат для того, щоб розподілити фінансовий ризик, з яким пов’язано продаж нового випуску цінних паперів. Не всі інвестиційні банки використовують процедуру синдикату. Існує, наприклад, процедура купленої угоди, яка з’явилася у 1991 р. Вона полягає в організації інвестиційними банком випуску цінних паперів із гарантією купівлі за фіксованою ціною у випадку неможливості їх розміщення (зазвичай за облігаціями, резервними зобов’язаннями і простими акціями). Провідний менеджер або група менеджерів пропонують потенційному емітенту видати зобов’язання купити певну кількість цінних паперів з певним відсотком доходу і строком погашення за обумовленою ціною. Емітент, у свою чергу, акцептує або відхиляє пропозицію. У першому випадку це означає, що інвестиційний банк укладає куплену угоду.

    Істотною  операцією інвестиційних банків стає торгівля цінними паперами на вторинному ринку. У зв’язку з цим інвестиційний банк може виконувати функції брокера, заробляючи комісійні за зведення разом покупців і продавців, а також функції дилера, коли він працює з деяким запасом цінних паперів, за яким виконуються накази на купівлю-продаж за власний рахунок. Коли інвестиційний банкір виступає у ролі дилера, то говорять, що він “робить ринок” цінного паперу, що продається. У цьому випадку його називають маркет-мейкером. Він отримує свій прибуток за рахунок курсової різниці.

    Для захисту від втрат інвестиційний  банк використовує процедуру хеджування, тобто мінімізацію цінового ризику за наявною пропозицією через відкриття протилежної (строкової або опціонної) позиції за тим же самим фінансовим інструментом із наступним її заліком. Завдання такої процедури – фіксація певного рівня ціни або курсу за допомогою строкової угоди.

    Ще  одними видом діяльності інвестиційних  банків є проведення злиття або поглинання (merger and acquisition business, M&A), якими з 1960-х  років займається більшість інвестиційних банків. Дані угоди приносять банкам популярність серед широкого загалу і фактично роблять із них “суперзірок”, які часто згадуються у засобах масової інформації, не говорячи вже про фінансову пресу⁴. M&A проводиться спеціалізованим департаментом по злиттю та поглинанню, в якому працює висококваліфікований персонал, завданням якого є визначення фірм із залишком вільних коштів і можливістю придбати інші фірми, компанії, які могли б бути продані, а також фірм, які могли б бути привабливими для інших фірм як об’єкти поглинання. Основний мотив для більшості злиттів – бажання збільшити вартість об’єднаної фірми. Наприклад, якщо компанія А і В зливаються разом, щоб утворити компанію С, то вартість останньої повинна перевищити сумарну вартість взятих окремо компаній А і В.

    Ще  один вид діяльності – продаж та інвестиції у нерухомість. З 1970-х рр. великі інституційні інвестори почали все більше цікавитися вкладанням у нерухомість. Звичайно, що за сучасних умов, коли в структурі світового інвестиційного багатства частка нерухомості становить 35,6 % (для порівняння: частка облігацій – 26,6 %, акцій – 23,0 %), інвестиційні банки не могли залишатися осторонь від роботи з нерухомістю. Тому банки почали створювати спеціальні відділи для роботи з нерухомістю або філії, які пропонували клієнтам купити або продати офісні будівлі, торговельні центри, сільськогосподарські угіддя тощо.

    Протягом 1995–2000 рр. річні темпи приросту прибутку в середньому по інвестиційній індустрії  у світі становили близько 36 %, а темпи зростання чисельності  персоналу досягли 8 % на рік. Таким чином, галузь накопичила достатні ресурси, щоб стійко переносити циклічні спади на фінансовому ринку. Спостерігався активний процес внутрішнього і міжнародного злиття та поглинання, що вилився у створення компаній з надання широкого спектра фінансових послуг. Це дозволило забезпечити фінансову стабільність, протидіяти непередбачуваності ринку, а також об’єднати інвестиційні банки з більш великими банківськими холдингами.

    Однак банки в той момент не могли  передбачити небезпеку, пов’язану  з технологічним сектором, на який було покладено невиправдані надії. Особливо складним для банківського сектора став 2001 р. Результатом спаду стало падіння на 50 % прибутків інвестиційних банків, скорочення на 56 % обсягів угод щодо злиття та поглинання, скорочення на 30 % обсягів угод щодо розміщення акцій і падіння на 20 % розміру комісійних винагород⁵.

    Найбільшою  проблемою, що стосується всіх інвестиційних  банків світу, є бажання відвоювати свої позиції на ринку у традиційних  комерційних банків, які протягом останніх двох років активно та результативно переключилися на інвестиційну діяльність. Коли розпочалася криза, ці банки фактично отримували доходи від кредитування на своєму попередньому рівні і крім цього, продовжували отримувати прибуток від обслуговування угод щодо злиття, поглинання і управління пакетами акцій, тобто операцій, які завжди вважалися найбільш вигідними для інвестиційних банків.

    Сьогодні  можна з упевненістю констатувати, що майже сімдесятирічна практика застосування Закону Гласса-Стігала виявила ряд  протиріч між інвестиційними і комерційними банками на фінансовому ринку. Ізоляція будь-якого банківського інституту від ринку цінних паперів виявилася безперспективною. Поступово грань між комерційними та інвестиційними банками стирається. Визначити чітку різницю стає все далі важче. Не тільки інвестиційні банки все більше займаються операціями, що відносять до сфери діяльності комерційних банків (наприклад, Goldman Sachs, Merrill Lynch Lehman Brothers створили власні банківські підрозділи), але й останні розуміють перспективу втрати найбільш престижних і вигідних клієнтів і готуються “дати бій” інвестиційним банкам на їх полі.

        Очевидно, що принципи функціонування інвестиційних банків викликають певний інтерес в українських бізнесменів, оскільки в Україні банки з такою спеціалізацією повинні тільки-но з’явитися. Поки що вітчизняних інвестиційних банків за західними стандартами немає.

    Аналіз  українського законодавства⁶ дозволяє зробити висновок, що вітчизняні комерційні банки мають право здійснювати інвестиційну діяльність та операції з цінними паперами на підставі письмового дозволу НБУ за винятком, якщо інвестиція в будь-яку юридичну особу становить не більше ніж 5 відсотків регулятивного капіталу банку, а також якщо юридична особа, в яку здійснюється інвестиція, веде винятково діяльність з надання фінансових послуг. Пряма чи опосередкована участь банку у капіталі підприємства не повинна перевищувати 15 % капіталу банку, а сукупні інвестиції – перевищувати 60 % розміру капіталу банку.