Логіка як наука: її предмет, метод, а також практичне значення її знань

Побудувати нову науку  неможливо без наукового методу. Саме в розробці такого методу, який указував би шлях до істини, Бекон бачив  завдання логіки, створення якої призведе до того, що наукові відкриття і  винаходи здійснюватимуться не випадково, а систематично, згідно з відповідними планами. Істинний науковий метод (він вважав ним індукцію) виходить із одиничних випадків, від них переходить до найнижчих узагальнень, потім до середніх і, нарешті, до всезагальних положень. Найважливішими, на думку Бекона, є середні узагальнення, оскільки вони мають найбільше практичне значення.

Великого значення Бекон  надавав дослідженню фактів, які не узгоджуються з індуктивними висновками, бо, скільки б позитивних фактів не було зібрано для захисту того чи іншого загального положення, досить одного суперечливого прикладу, щоб воно було спростовано.

Томас Гоббс (1588—1679) відіграв велику роль у розвитку логіки. Будучи номіналістом, він вважав, що досвід не може дати знання загального, яке  можливе лише завдяки мові. Спілкуючись, люди навчилися пов'язувати зі своїми уявленнями про речі певні знаки, передусім слова. При цьому одне й те саме слово застосовувалось  до багатьох подібних предметів, що зрештою  й забезпечило можливість знання загального.

Наука, за Гоббсом, одержує  загальні й необхідні знання шляхом оперування загальними іменами. Мислення він розглядав як поєднання і  роз'єднання імен, їх додавання, віднімання тощо, тобто як своєрідне числення: «...якщо арифметика навчає нас додавати і віднімати числа, то геометрія навчає нас тих самих. операцій стосовно ліній, фігур, кутів... Логіки навчають нас того самого стосовно послідовності слів, складаючи разом два імені, щоб утворити судження, і два судження, щоб утворити силогізм, і багато силогізмів, щоб скласти доведення. Із суми ж, або із висновку силогізму, логіки віднімають одне речення, щоб знайти друге».

Рене Декарт (1596—1650), піддаючи критиці схоластичну логіку, поставив, як і Бекон, перед наукою завдання звільнитися від традиційних упереджених поглядів та сліпої віри в авторитети і побудувати заново всю споруду науки, починаючи з її підвалин. Попередньою умовою такої перебудови він проголосив всезагальний метод сумніву, необхідний для критичної перевірки всіх наших знань і відшукання абсолютно достовірної істини. Таку істину Декарт вбачав у положенні «Я мислю, отже, я існую», яке, на його думку, свідчить про самодостовірність свідомості: «Я можу сумніватися в цьому. Та оскільки я сумніваюсь, то сам факт функціонування свідомості стоїть поза сумнівом».

Великого значення надавав  Декарт методу пізнання. Стоячи на позиціях раціоналізму, він вважав тільки дедукцію строго науковим методом. Не відмовлявся він і від індукції, проте називав її висновки сумнівними і недостовірними.

Блез Паскаль (1623—1662) —  один з родоначальників сучасного  аксіоматичного методу і теорії ймовірності. У своєму творі «Про дух геометрії» він виклав результати досліджень засобів доведення, зокрема ролі дефініцій і аксіом, сформулював основні правила наукового доведення, сконструював першу обчислювальну машину для операції додавання.

Уявлення про логіку нового часу буде неповним, якщо не взяти до уваги працю «Логіка, або мистецтво  мислити» П'єра Ніколя і Антуана Арно, в якій поєднано дедуктивний метод Декарта і методологічні засади, проголошені Паскалем. У цій праці (відомій під назвою «Логіка Пор-Рояля») логіка представлена як робочий інструмент, придатний для всіх наук і практики, оскільки вона змушує вдаватися до строгих формулювань думок.

Бенедикт Спіноза (1632—1677) — видатний філософ, який своїми гносеологічними  ідеями вплинув на розвиток тогочасної логіки. Як і Декарт, він — раціоналіст. Розум, на його думку, може пізнати все, оскільки сама дійсність розумна, раціональна.

Ідеалом наукового знання для Спінози була математика. Свій головний твір «Етика» він написав у формі, подібній до геометрії Евкліда. Розпочинається він з визначень вихідних понять, потім проголошуються безсумнівні положення — аксіоми, а з визначень і аксіом виводяться теореми.

Готфрід Лейбніц (1646—1716) збагатив логіку новими ідеями. Деякі з них  випередили свою епоху на кілька століть. Лише у XX ст. з розвитком логіки вони одержали підтримку і були розвинуті у працях сучасних учених. Це передусім стосується його ідеї побудови спеціальної штучної мови, з допомогою якої будь-яке міркування можна перетворити на упорядкований ланцюжок знаків певного типу. У своїй дисертації «Про комбінаторне мистецтво» (1666) Лейбніц писав, що його метою є створення загального методу, з допомогою якого всі істини можна буде звести до деякого виду обчислення. У праці «Елементи універсальної характеристики» він здійснює спробу створити перше логічне числення, необхідною умовою якого було існування спеціальної мови. Створена Лейбніцем штучна мова була прототипом сучасних формалізованих мов логіки.

Значну увагу він приділяв законам логіки, насамперед закону тотожності, який розглядав як першу  істину розуму. Цей закон Лейбніц  застосовував при аналізі міркувань  і суджень. Так, предикат, на його думку, мислиться в суб'єкті як його ознака, звідки робиться висновок про часткову чи повну тотожність суб'єкта і предиката судження.

На друге місце він  ставив закон суперечності. Розрізняючи  істини розуму (необхідні) і досвіду (випадкоі), Лейбніц вважав, що цей  закон є принципом усіх істин  розуму, закон достатньої підстави — усіх істин досвіду. Він застосовував закон суперечності при аналізі міркувань (як такий, що забороняє одночасно приймати два судження, одне з яких заперечує те, що стверджує друге), суджень (як заборону визнання істинності судження, що містить у собі суперечність, тобто в якому предикат суперечить суб'єкту). Закон суперечності у Лейбніца в певному розумінні є похідним від закону тотожності, бо якщо кожна річ узгоджується сама з собою, то звідси випливає, що жодна річ не може суперечити сама собі.

Хоча про необхідність закону достатньої підстави здогадувалися ще мислителі Давнього світу, проте сформулював його, на думку фахівців, Лейбніц. Він вважав, що цей закон діє у сфері лише досвідних істин, але не істин розуму.

Аналізував Лейбніц і  основні форми мислення. Так, загальні поняття (як і загальні та необхідні  судження), на його думку, не можна одержати з одиничних фактів за допомогою індуктивного умовиводу. Умовою істинності понять він вважав їх внутрішню несуперечливість та здатність бути вихідним пунктом і джерелом для значущих суджень.

Судження Лейбніц поділяв  на аналітичні (в яких висловлюються  вічні й необхідні істини) і  синтетичні (випадкові істини). Він створив оригінальне вчення про гіпотезу, вважаючи, що може бути кілька гіпотез, які з однаковою переконливістю пояснюють відповідні явища. Об'єктивну цінність гіпотези Лейбніц вбачав у її здатності пояснити якомога більше відповідних явищ якомога меншою кількістю засновків. Особливо високо цінував гіпотези, які допомагають передбачати майбутнє.

Виняткового значення Лейбніц  надавав проблемі істини, насамперед питанню про загальну природу  істин. Будучи раціоналістом, він недооцінював індукцію і абсолютизував роль дедукції, вважаючи ідеалом наукового знання чисту дедукцію.

Ідеї Лейбніца дали поштовх  для створення двох діаметрально протилежних логік — формальної (сучасної, в основі якої — ідея розгляду процесу міркування як числення і створення відповідної формалізованої мови) і діалектичної, змістовної, основаної на ідеї Лейбніца про саморух та розуміння поняття як джерела суджень.

Іммануїл Кант (1724—1804), назвавши арістотелівську логіку формальною, заявив, що після Арісто-теля ця «логіка не могла зробити жодного кроку вперед і, очевидно, має цілковито замкнений, завершений характер». Якщо звичайна логіка вивчала форми мислення, абстрагуючись від аналізу предметного змісту цих форм, то створена Кантом трансцендентальна логіка повинна була досліджувати ті умови, які надають знанням апріорний характер і забезпечують можливість безумовно всезагальних і необхідних істин.

Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831) створив діалектичну логіку, яку Карл Маркс (1818—1883) успішно застосував при написанні всесвітньовідомої праці «Капітал», надавши їй (діалектичній логіці) матеріалістичну інтерпретацію.

Сучасна логіка

В історії логіки виділяють  два етапи:

1. Від логіки Давнього  світу до виникнення у другій половині XIX ст. сучасної логіки.

2. Від другої  половини XIX ст. до наших днів.

На першому етапі логіка переважно вирішувала проблеми, поставлені ще Арістотелем. В останні півтора століття в ній відбулись якісні зміни. Щоправда, передумови цих змін з'явилися ще тоді, коли Лейбніц запропонував ідею числення і відповідну формалізовану мову. Цю ідею, як зазначалось, сучасники не зрозуміли і зрештою забули.

Проте в другій половині XIX ст., а тим більше в XX ст. на людство чекала ціла злива ідей, завдяки яким сучасна логіка пережила наукову революцію. Назвемо лише деяких видатних учених, які зробили істотний внесок у її розвиток.

Джордж Буль (1815—1864) —  один із засновників математичної логіки. Поклавши в основу своїх досліджень аналогію між алгеброю і логікою, він розробив відповідне логічне числення, в якому застосував закони й операції математики (додавання класів, множення тощо). Алгебрологічний метод дав можливість Булю виявити нові типи висновків, які не враховувались у традиційній силогістиці. Він детально проаналізував закони комутативності, асоціативності, дистрибутивності.

Огастес де Морган (1806—1871) —  засновник логічного аналізу  відношень, зокрема запропонував формулу  суджень відношення, яка нагадує  сучасну формулу «аКЬ». Він сформулював  основні принципи логіки висловлювань і логіки класів. У розробленій ним алгебрі відношень аналізував операції додавання, множення тощо. У математичній логіці Морган сформулював закони, які носять його ім'я — «закони де Моргана».

Готліб Фреге (1848—1925) заклав основи логічної семантики. У своїй фундаментальній праці «Основні закони арифметики» він побудував систему формалізованої арифметики на основі розробленого ним розширеного числення предикатів з метою обґрунтування ідеї про зведення математики до логіки.

Ідеї Фреге багато в  чому наперед визначили розвиток логіки XX ст.: він увів поняття логічної функції й розрізнення властивостей речей і відношень (а відповідно одномісних і багатомісних логічних функцій); вперше увів символи для  позначення кванторів; увів поняття  істиннісного значення тощо.

Фреге систематично досліджував відношення між мовними виразами і предметами, які позначаються цими виразами; розкрив відмінність між значенням і смислом мовних виразів. Його праці розцінюються як початок нового етапу в розвитку математичної (символічної) логіки.

Чарлз-Самдерс Пірс (1839—1914) — родоначальник семіотики (загальної теорії знаків). У своєму численні він використовував як строгу, так і нестрогу диз'юнкції. Пірс сформулював закони матеріальної імплікації. Тривалий час його праці не були відомі широкій науковій громадськості.

Давид Гільберт (1862—1943) досяг  значних успіхів у застосуванні методу формалізації в тлумаченні логічних умовиводів, у розробці числення висловлювань і предикатів, у дослідженні аксіоматизації знань. Він здійснив строго аксіоматичну побудову геометрії Евк-ліда, що наперед визначило подальший розвиток досліджень з аксіоматизації наукового знання, запропонував розгорнутий план обґрунтування математики шляхом її повної формалізації. Щоправда, ця програма виявилась нездійсненною, проте її ідеї спричинили виникнення метаматематики (теорії доведень).

Альфред-Норт Уайтхед (1861—1947) у співавторстві з Б. Расселом написав тритомну працю «Принципи  математики», яка зробила значний  внесок у розвиток математичної логіки.

Бертран Рассел (1872—1970) має  великі заслуги у сфері розробки мови сучасної логічної символіки. Він  систематично виклав теорію числення висловлювань і теорію класів. У  книзі «Принципи математики»  разом з Уайтхедом розвинув математичну  логіку способом аксіоматизації й формалізації числень висловлювань, класів і предикатів, а також теорію типів як способу  переборення парадоксів. Крім того, Рассел досліджував логічний аспект проблеми існування, логічний статус дескрипції, природу деяких парадоксів тощо.

Джузеппе Пеано (1858—1932) запропонував ідеї, завдяки яким було здійснено  перехід від старої алгебри логіки до математичної в її сучасному вигляді. Він увів прийняті в сучасній математичній логіці символи (є — знак входження  елемента до тієї чи іншої множини; ~з — знак включення множини; и  — знак об'єднання множин; п — знак перетину множин), сформулював систему аксіом для арифметики натурального ряду.

Платон Порецький (1846—1907) першим у Росії розробив і читав курс математичної логіки. Він узагальнив і розвинув досягнення Дж. Буля, У.-С. Джевонса, Е. Шредера у сфері алгебри логіки. Значне місце у працях Порецького займала «теорія наслідків». Ним узагальнена теорія силогістики традиційної логіки, проаналізовані деякі не силогістичні міркування тощо.

Значним є внесок у розвиток сучасної логіки і деяких інших учених, зокрема представників львівсько-варшавської  школи, до якої належали К. Твардовськйй, Я. Лукасевич, С. Лесьневський, А. Тарський, Т. Котарбіньський, К. Айдукевич та ін. Вони багато зробили для розвитку логічної семантики, теорії множин, модальної й багатозначної, математичної логіки, для розв'язання металогічних і методологічних проблем тощо.

З історії логіки в Україні1

Є підстави вважати, що деякі праці античних мислителів з логіки стали відомими в Київській Русі вже в XI ст. Найбільш знаними серед античних мислителів були Арістотель і Платон.

Писемні пам'ятки другої половини XV ст. (серед яких були й книги  науково-природничого змісту: трактати з метафізики та логіки, астрономічна та астрологічна література) свідчать про культурно-літературне пробудження в Україні. Саме в той час завдяки старанням київських книжників-вільнодумців з'являються переклади книг науково-енциклопедичного характеру під загальною назвою «Аристотелевьі вра-та», або «Тайная тайньїх», логічних трактатів арабського філософа XI — початку XII ст. Аль-Газалі (так звана «Логика Авиасафа»). Тоді ж у Києві була здійснена компіляція староукраїнською мовою логічних праць середньовічного єврейського вченого Мойсея Маймоніда. Вона відома під різними назвами «Речі Мойсея Египтянина», «Словесница Мойсея Египтя-нина», «Книга, глаголемая логика» тощо. «Логика Авиасафа» та «Речи Мойсея Египтянина» відіграли важливу роль у поширенні логічних знань, оскільки ґрунтовно знайомили читачів з основним змістом «Органону» Арістотеля. Крім цих праць, в Україні на той час був відомий трактат І. Дамаскіна «Диалек-тика» (де розглядалися такі логічні питання: співвідношення універсального і одиничного; визначення роду, виду й індивіда; власної і випадкової ознак; тлумачення арістотелівських категорій; діалектичні методи: підрозділ, визначення, розв'язання (аналіз) і доведення).