Логіка епохи Середньовіччя та Відродження

Логіка  Cередньовіччя (схоластична логіка). 

Щодо логіки середньовіччя (як і всієї тогочасної культури) існують протилежні точки  зору. Одні вчені розглядають цю епоху як час занепаду культури, інші, відзначаючи прояви прогресу, — як необхідний етап розвитку людства. 

Середньовічна логіка, як і філософія загалом, була поставлена на службу релігії. Головне  її завдання полягало в обґрунтуванні  догматів релігії, доведенні існування  Бога, поясненні питань створення  світу та безсмертя людської душі тощо. З цією метою зверталися до арістотелівського вчення. Панівним напрямом логіки середньовіччя була «схоластична логіка», яка, популяризуючи логіку Арістотеля, водночас зумовила негативне ставлення до неї. «Перетворивши логіку Арістотеля на мертву, безплідну науку, середньовічні схоласти піддали її вчення витонченій обробці...». 

Петро Іспанський відіграв велику роль у розробці логіки Арістотеля і стоїків. Його праця  «Суммули» (яка перевидавалася майже 50 разів) була основним підручником1 Західної Європи в епоху середньовіччя. 

З метою кращого  запам'ятовування логічних знань учені  середньовіччя нерідко вдавалися  до мнемонічних (грец. тпетопікоп —  мистецтво запам'ятовування) засобів: штучно створених схем, умовних знаків, символів тощо. 

Михайло Псьол, логіку якого називали «мистецтвом мистецтв» і «наукою наук», у своєму «Синопсисі» вводить для різних видів суджень символічні позначення (А, І, Е, О) а для різних модусів силогізму — спеціальні слова, голосні яких позначали кількість і якість суджень, що входили до складу відповідного різновиду силогізму. 

Раймонд Луллій побудував «логічну машину», за допомогою  якої одержував різні поєднання  понять. Ця ідея була сприйнята його сучасниками з недовірою. Проте  вже у XVII ст. ідея Р. Луллія про машинізацію  умовиводів, мислених процесів мала великий вплив на засновника математичної логіки німецького філософа Готфріда-Вільгельма Лейбніца. 

  Логіка епохи Відродження 

Мислителі-гуманісти  епохи Відродження захищали свободу  наукової думки, закликали людину стати  «своїм власним скульптором і творцем», прямувати до безмежного вдосконалення своєї природи. Проте ставлення їх до науки про закони мислення (до існуючої тоді схоластичної логіки) загалом було негативним, а нових ідей щодо її вдосконалення виникало небагато. 

Відродження —  перехідна епоха. Це стосується і логіки, яка, поступово заступаючи схоластику, разом з тим успадкувала чимало характерних для неї ознак. Боротьба проти схоластизованого Арістотеля стала своєрідним гаслом цієї епохи. Під ним об'єдналися представники найрізноманітніших напрямів. 

Еразм Роттердамський у жартівливому творі «Похвала дурості» їдко висміював логіку схоластів, які  уявляють себе всезнайками і проголошують пусті й безглузді промови  про ідеї, всезагальне, форми, первинну матерію, сутність та інші подібні «тонкі предмети». Дотепно висміювалася схоластична логіка і в іншому видатному творі, анонімно опублікованому в 1515—1517 рр. під назвою «Листи темних людей». 

Так була здійснена  спроба уточнити визначення предмета логіки. Лоренцо Валла започаткував так звану риторичну логіку, а  П'єр Раме завершив цей напрям у логіці. При цьому вони орієнтувалися  на норми логіки і риторики, яких дотримувався Цицерон (II— І ст. до н.е.) 

Учень Помпонацці Дзабарелла (XVI ст.) дотримувався інших  поглядів. Він вимагав суворого розмежування логіки і онтології. Предметом логіки, на його думку, є мислення, а не об'єктивно  існуючі речі. 

Інакше розумів  предмет логіки та її значення Меланхтон, який вважав логіку педагогічною дисципліною. Він твердив, що логіка не може бути знаряддям наукового дослідження, засобом відкриття нових істин. Завдання логіки полягає в тому, щоб навчати, як надати науковому матеріалу форми, максимально ефективної для сприйняття учнями. Цінність вивчення логіки полягає в допомозі, яку воно надає при засвоєнні наукових дисциплін, навчаючи, як треба давати визначення, робити логічний поділ понять, як оперувати судженнями і будувати доведення. 

Нове, що характеризує логіку епохи Відродження, можна звести до таких трьох положень:  

1) активні пошуки  формально-логічних методів пізнання, альтернативних дедукції;  

2) розвиток математики  і поширення її засобів на  різні сфери пізнання;  

3) виявлення  діалектичних суперечностей, які не узгоджувалися із законами формальної логіки. Зрештою це призвело до створення індуктивної логіки Френсісом Беконом, спроби поширити засоби математики на сферу логіки Готфрідом-Вільгельмом Лейбніцем (що зрештою спричинило створення сучасної математичної логіки), спроби створити принципово нову, змістовну логіку Іммануїлом Кантом, Георгом-Вільгельмом-Фрідріхом Гегелем, Карлом Марксом. І. Кант розробляв трансцендентальну логіку, Г.-В.-Ф. Гегель і К. Маркс — діалектичну. 

В епоху Відродження  все гучніше лунали заклики мислителів відмовитися від дедуктивно-схоластичної гри поняттями і вивчати природу шляхом спостереження та експерименту. Так, Томаззо Кампанелла закликав припинити вивчати природу за творами Арістотеля і покласти в основу пізнання чуттєвий досвід та індуктивний метод (правда, індукцію він розумів спрощено, як нагромадження багатьох спостережень). 

Для історії  гносеології й логіки важливе  значення має висловлена Леонардо да Вінчі ідея про роль математики в  пізнанні природи. Цінність математики він вбачав не тільки в суворій достовірності її положень, а й у тому значенні, яке має точне математичне формулювання законів природи. Математика завдяки своєму строго науковому методу руйнує всі довільні вигадки, софістичні словесні хитрощі. Інший відомий учений тієї епохи Іоганн Кеплер, подібно до І. Канта, який пізніше писав, що в кожній галузі знання є стільки справжньої науки, скільки в ній є математики, надавав останній універсального значення в науковому пізнанні. Ці ідеї не вплинули на характер логіки епохи Відродження, проте вони не залишилися непоміченими Г.-В. Лейбніцем, який започаткував новий напрям у розвитку логіки — математичну логіку.