Християнський етикет і його роль у практичному вихованні людини

Християнський етикет і його роль у практичному  вихованні людини 
 

Мудрість  вчення Ісуса Христа і святих апостолів  підводить нас до думки про  значення і роль християнського етикету  в практичному вихованні людини впродовж усього її життя. 

За вченням  святих отців Церкви, що тлумачили виховання дітей у дусі християнського благочестя, наголошувалося, що найважливіший час у житті людини — це час виховання, адже він вирішує долю людини не тільки на все життя, а й на цілу вічність. 

Найретельніше видатні мужі Святої Церкви тру1ёдилися над опрацюванням норм і правил християнського етикету, корисних для виховання дітей. Найліпшим посібником у справі виховання є вчення Ісуса Христа й Апостолів, бо в ньому міститься все, що потрібно для духовного зростання і шляхетного життя. 

У вченні Спасителя й Апостолів ясно і  повно пропонуються норми й правила  християнського етикету, що дійшли до нашого часу в писаннях святих отців. 

Керовані  любов´ю до Бога, стародавні християни  спрямовували всі свої зусилля в  справі виховання не так до земних, минущих цілей, як до імені Бога. За їхніми уявленнями, діти суть застава, довірена вихователям і наставникам Богом, і храм Божий, що має бути святий (Св. Іоанн Златоуст. Бесід. 9 до Євр. послання 36). Вихователям християнський етикет наказував сувору відповідальність за опоганення і порушення святості. Відповідальність, що керувала у справі виховання дітей, грунтувалася не на рабському страху, що змушував людину діяти проти волі, без сердечного налаштування, без належної уваги й ретельності, а виникав зі щирої й святої любові до Бога і дітей. 

У настановленнях християнського етикету також акцентувалася  увага вихователів на те, щоб вони керувалися любов´ю, яка, очищуючи й  підносячи природну любов до дітей, часто сліпу й безрозсудливу, запобігала б спонуканням зовнішнім і, навпаки, тріумфувала б над природними спонуканнями серця. Святі батьки церкви ставили запитання комусь із батьків: "Чи можна сказати, що ти любиш дітей своїх, коли все дозволяєш їм для їхнього задоволення? І самі відповідали: "Ні!" Тому що тільки тоді ти будеш істинно любити їх, коли станеш віддавати перевагу над ними Ісусу Христу і любити їх у Тому, Хто дав їх тобі любити. Якщо ти чуєш, що вони лихословлять, і мовчиш, ти — не батько"´. 

Метою християнського етикету було виховання дітей для Бога. Ім´я Спасителя діти всотували в себе ще з материнським молоком. Разом із поняттям про Спокутувача, дітям при­щеплювали вчення: "Про таїнства віри, правила християнського етикету, про єдиного Бога, силу смиренності й чистої любові до Бога і взагалі богоугодного життя" (Св.Амвр. про обов´яз. юнак. гл. 17, 18, 19, с 11). В обов´язки дітей входило: наслідувати Господу в смиренності, пошані до батьків і старших, виявляти терпіння, прощати образи, виявляти скромність, мовчазність, добродійність, цнотливість. 

Християнський етикет тісно пов´язаний із процесом освіти і виховання розуму. Святе  Письмо було першою навчальною книгою з християнського етикету: "Якщо ви хочете, — говорили вчителі Церкви батькам, — щоб ваші діти слухалися  вас, то привчіть їх до Слова Божого". Душа, призначена бути храмом Божим, має привчатися слухати й говорити лише те, що збуджує й підтримує віру в Бога. Не дорогоцінні камені й не шовкові шати мають бути предметом любові для дітей, а Божественні книги. Після божественних книг радили давати їм для читання твори святих отців. 

Глибока обізнаність отців Церкви у філософії, історії, природничих та інших науках показують, що й самі вони не були далекі, й дітей не хотіли відчужувати  від ученості. Тому в багатьох училищах і родинах дозволяли дітям учитися поезії, музики, філософії, опановувати мови та інші корисні науки. Св.Василій Великий радив юнакам знайомитися з творами поетів, істориків, ораторів і взагалі читати ті твори письменників, із яких можна мати певну користь і повчання для душі. При цьому особливо радив читати Гесіода, Гомера, Феогні-да, Продіка й узагалі тих поетів і письменників, що хвалять чесноту і гудять порок. 

Про моральне виховання дітей християни піклувалися  куди більше, ніж про їхнє зовнішнє щастя. "Ми маємо думати переважно про те, як зробити дітей своїх благочестивими і доброчесними", — казали вони. Св.Іриней стверджував: "...все, що ми вивчаємо в дитинстві, неначе вростає у нашу душу й тісно поєднується з нею... не на папері, а в серці..." (Ириней. Apud Evseb 1.5.18). 

Предметом уваги вихователів стосовно дитячого серця було те, щоб до добрих, природних  потреб і налаштувань серця, зокрема  почуття істини, добра і краси  прищепити силу благодаті, придушити  в ньому вроджений потяг до зла й охоронити його від шкідливих сторонніх впливів. Видатний український мислитель Памфіл Юркевич писав: "...настрої та схильності душі, що визначаються її загальним почуттям, слугують останній щонайглибшою підставою наших думок, бажань і справ: "як невизначувані, ледве всвідомлювані перші засновки, вони взасадничують усі наші погляди у житті, як і всі наміри й учинки". Ці самі істини відкриває нам біблійне вчення про серце як місце народження думок, бажань, слів і діл людини. Фізіологія відзначає у головному мозку фізичні умови, від яких залежить діяльність душі, натомість священні автори вказують нам безпосереднє, моральнісно-духовне джерело цієї діяльності в цілісному й нероздільному настрої та схильності душевної істоти. Наші думки, слова й діла є первинно не образи зовнішніх речей, а образи, або вирази загального поняття душі, породження нашого сердечного настрою. Звичайно, у буденному житті, сповненому турбот про перебіжну дійсність, ми надто мало звертаємо уваги на цей задушевний бік у наших думках і вчинках. А проте лишається правильним, що все, що ввіходить у душу ззовні, за допомоги органів чуттів і головного мозку, перероблюється, змінюється й дістає свою останню й постійну вартість завдяки особливому, окремо визначеному сердечному настрою душі, й навпаки, ніякі дії й збудження, що йдуть від зовнішнього світу, не можуть викликати в душі уявлень або почувань, якщо останні несумісні з сердечним настроєм людини. В серці лю­дини лежить основа того, що її уявлення, почування й учинки дістають особливість, в якій виражається її душа, а не інша, або дістають такий особистий, окремо визначений напрям, завдяки якому вони є вирази не загальної духовної істоти, а окремої живої дійсно існуючої людини". 

Вихователі  прищеплювали дітям потребу і  почуття добра, що згодом розвиваються у християнську любов до Бога і ближнього свого, що шануються як предмети Божественні. 

У християнському етикеті розвиток почуття краси  й задоволення природженої потреби  серця у високому і прекрасному  починалося, а для багатьох і завершувалося  спогляданням, вивченням і засвоєнням предметів Божественної віри (читанням молитов, священної поезії, співом Давидових псалмів і християнських гімнів), і це не було долею обраних, а поширювалося геть на всіх. Музика, живопис, красномовство, поезія, зодчество, що слугували прикрасами храмів і засобом чи то до вияву, чи то до порушення благочестивих порухів серця, були для дітей і вдома, і в училищах, коледжах, ліцеях водночас предметом вивчення й вправляння. 

За канонами християнської етики мистецтво  мало: / бути найчистішим і піднесеним;

 не  перетворюватися на плід розкошів, на предмет насолоди, на іграшку  примхливого й розпещеного смаку;

 висувати  за мету, з одного боку, представлення  Божественної краси подібно до  картин Леонардо та Ра-фаеля  у речових, тільки її гідних  етикетних формах, і виражати благочестиві відчування християнського серця, а з іншого —слугувати священним знаряддям благочестя і Церкви;

 бути  засобом пробудження й підтримки  благочестя;

 бути  на заваді оспівуванню суєтності,  безумства, брехні, марнослів´я й  пихатих помилок нечестивих людей, котрі не пізнали благодаті Божої через Ісуса Христа, яка саме й звільняє нас від тіла смерті. Та найбільше слід було страшитися розпусти там, де її беззастережно рекламують, казав Св. Амвросій. Чи не конче актуальними і живими є й досі ці слова! 

Під впливом  християнської етики не лише мистецтво, а й ігри дитячого віку спрямовувалися й підживлювалися духом благочестя. У своїх іграх діти робили те, що бачили у церкві, наслідуючи священнослужителів, але передусім своїх батьків  (які батьки, такі й діти). У дитячих іграх віддзеркалювалися тілесний і зовнішній боки дитячого життя. Дітей привчали дивитися на тіло як на тимчасове вмістилище духу, залишаючи на його долю задоволення його природних потреб, дотримуючись при цьому суворої помірності та простоти в їжі, питті, сні, одязі та й загалом у зовнішній поведінці. 

Стосовно  їжі та питва християнський етикет вимагав:

 оберігати  дітей від сластолюбства, ласощів,  пишнот і надмірностей;

 давати  їм їжу, легку для шлунка, просту, корисну для зміцнення тілесних сил, узагалі таку, що здебільшого задовольняє потребу підтримання життя і здоров´я, аніж примхливий смак, нешкідливу для благочестивої діяльності духу. 

Таку  саме скромність, помірність, простоту й природність виховували стосовно одягу. Одяг, за нормами християнського етикету, мав дві мети, з якими й повинен був гармоніювати: по-перше — тримати тіло в належному теплі, захищаючи його від шкідливого впливу повітря, а по-друге — прикривати непристойні частини тіла й той сором, що його гріх завдавав людині. Тому одяг заради шику та пишноти рішуче заборонявся для дітей. 

Згідно  з християнським етикетом одяг дівчини  мав гармоніювати із самоповагою  обличчя, присвяченого Христу. Ми у  тілесній вроді не продукуємо чеснот, позаяк скромність, що ви­казує на обличчі сором, робить їх приємнішими за найкоштов-нішу перлину, золото і срібло. Подібно тому, як митець управні-ше працює на матерії гарній, так і доброчесність у красі тіла вияскравлює свій відблиск. Але це в разі, якщо ця краса не удавана, природна, проста, коли ми вбираємо її не в дорогоцінний одяг, а в простий і скромний, аби тільки чесність або нужда не зазнавали жодної скрути, а до краси природної нічого б не додавалося, адже все природне краще за будь-що штучне. 

У нормах і правилах християнського етикету відбивалася: / краса душі, прикрашеної радістю, правдою, розважливістю, мужністю, помірністю, любов´ю до добра і благочестя. Святий Климент Александрійський писав: "Ані на обличчі, ані в будь-якій іншій частині тіла юнака не має бути навіть найменшої ознаки зніженості, ані в рухах, ані в статурі його не має бути нічого, що може спотворити великий і піднесений дух;

 хода  лише тоді відбиває спокій  духу, коли позбавлена удаваності, коли вона чиста й проста. Рухами  має управляти сама природа.  Швидку ходу не вважали чеснотою, хіба що того вимагає якась небезпека чи потреба;

 скромність  і приємність мають позначатися  не лише у справах, а й  у словах, аби ти в них не  перевищив міру й не виказав  чогось непристойного. Бо слова  наші — це дзеркало нашого розуму. Вимовляти слова слід поштиво. Над усе треба боятися, щоб із вуст наших не вийшло чогось соромного, недоречного;

 зовнішність  юної дівчини — її обличчя  має бути чисте, брови не  насурмлені, погляд не потуплений, не звернений нагору, її шия  не має занадто нахилятися, тіло варто тримати прямо й у належному напруженні. Вона щомиті має бути готовою слухати і добре запам´ятовувати те, що їй говорять. У рухах і статурі не має бути нічого, що здатне давати бодай якусь надію розбещеним і безсоромним людям. На її обличчі має царювати соромливість, а своїм поглядом вона повинна тримати чоловіка на пристойній віддалі;

 турбота  про збереження абсолютної цінності  — здоров´я і міцності тіла  дітей, придатного для належної  діяльності;

 суворе  дотримання правил християнського благочестя в душі. "Юнакам потрібні тілесні вправляння. Не станеться жодного лиха, якщо вони вправлятимуть власне тіло в корисному для здоров´я, адже все це не лише зміцнює тіло, а й удосконалює дух;

 прагнення  не сахатися і не вважати  непристойними прості справи, що належать до хатньої праці: "копати землю, носити воду, рубати дрова, — як це робили святі патріархи, котрі замолоду, попри багатство і знатність, не вважали для себе приниженням випасати овець і поратися по господарству;

 помірність  у праці й почуття міри в усьому. Разом із цим не варто забувати таке: наскільки похвальна і корисна для здоров´я праця помірна, настільки ж вона шкідлива і несхвальна, коли надмірна. Недарма предки вчили: що занадто, то не на користь! 

Важливу роль у поширенні норм і правил християнського етикету відігравали домашні вчителі, няньки, годувальниці, товариші та подруги і навіть слуги. Домашніми вчителями зазвичай обирали людей зрілого віку й строгого життя, позбавлених честолюбства та пихатості, тих, що не переймалися гнівом, терплячих, великодушних, уклінних, благочес­тивих, працьовитих, які бажали дітям спасіння душі. 

Годувальницями обирали жінок доброї поведінки, цнотливих, скромних, не розпещених; няньками, подругами і служ-ницямі — жінок статечних, знаних за чистотою віри, доброю удачею, які б своїм навчанням і прикладом привчали дітей до молитви і співу псалом зранку й увечері. 

Проте, усвідомлюючи важливість обов´язку  батьків і з батьківською любов´ю  піклуючись про спасіння своїх дітей, батьки здебільшого самі займалися  вихованням і освітою власних  дітей. 

Як правило, обов´язок виховання дітей на засадах християнського етикету перебирали на себе матері сімейств, адже сама природа сповнила їхні серця безмежної ніжності до дітей. 

Першим  предметом наставляння дітей  за християнським етикетом було навчання Біблії, за нею вчили дітей читати, писати, запам´ятовувати потрібні фрагменти з Апостольських писань і Божественні вирази. І, зрештою, першою і єдиною метою християнського етикету було виховання християнського благочестя. Наставники в церковних училищах мали бути справжніми батьками для своїх учнів, тож батьки могли безперешкодно довіряти їм виховання власних дітей.