Жіночі образи в романі «Останні історії» Ольги Токарчук

Кожна з трьох  частин роману присвячена одній жінці. Жінки між собою споріднені, але у творі важко спочатку додуматись про спорідненість, тільки в середині твору ми може про це дізнатись. Роман належить до тих книг. при яких ми не відпочиваємо після важкого робочого дня, не посміємось із історії, не настроює нас оптимістично. Роман змушує нас замислитись над власним життям. над родинними відносинами, він доводить . що від смерті не втекти.

Роман «Останні історії» також розпадається на три  окремі розповіді. об’єднанні не тільки темою поруйнованих родинних зв’язків між трьома персонажами-оповідачами: бабусею – донькою – внучкою, а завдяки мотиву смерті: «власна смерть – близька смерть – смерть далека».

Для польської  письменниці смерть – річ найуніверсальніша. Смерть зближує людей різних рас, націй. соціальних станів і політичних переконань. За Ольгою Токарчук, призначенням людини є смерть. У сучасної людини, в якої за душею не лишилося нічого, окрім егоїстичних турбот. сіре не тільки життя, а й смерть. Смерть перестала бути величною, констатує Іда [5,31]. Смерть всюди суща і всевладна, має життя на своєму ласкавому утриманні, як спраглий вражень меценат-імпотент підглядає і жадібно поглинає кожну побачену мить [5,77]. Для того,щоб померти, потрібен час, смерть – це також біль і страждання, сучасній же людині навіть на смерть часу бракує, страждати вона теж не     бажає – саме у цьому й вкорінена ідея евтаназії.

Декого із критиків, наприклад, Роберта Осташевського  смерть у творчості Ольги Токарчук не переконує, він радить письменниці  писати про такі речі сухіше, уникаючи екзотики. якої чимало у випадку старого фокусника хворого на СНІД з роману «Останні історії». Смерть у творі не несе в собі, ані негативних емоцій, ані розпачу.

Роман «Останні історії» -  це роман про генетичну  пам'ять, котра стає матрицею ідентичності трьох жінок. Всі три шукають кохання і не знаходять, всі три вирушають у мандрівку за чоловіками. але не знаходять щастя. Життя трьох жінок тісно пов’язане з подорожами, що складають каркас їхнього життя.

Також Ольга  Токарчук любить грати із текстом, наприклад, у романі друга частина має маленькі підрозділи, які мають назви, тобто букви. Якщо їх скласти, то виходить словосполучення «Петро помер!», що робить роман цікавішим.

Отже, роман  «Останні історії» Ольги Токарчук  - це три жіночі світи, що відкриваються читачеві в трьох частинах-розповідях, об’єднані не тільки спорідненням героїнь, скільки однією універсальною проблемою: переживанням смерті – далекої й близької, чужої і власної. Але це також книга про потребу в любові й волі, про борг і почуття провини, про сторонність близьких людей і повсякденному драматизмі існування, про непомітну й невблаганну повторюваність людей долі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. 2. Характеристика  жіночих образів у романі            «Останні історії»

«Останні історії» - це роман, який складається із трьох розповідей, які описують історії трьох жінок: Іди, Параскевії і Маї, які є спорідненими, але в той же час чужими для інших. Саме тому твір є своєрідним видом –     антисагою – романом про справжні людські відносини.

Бабуся, дочка  і внучка – три жінки, три особистості, три різні між собою, але їх щось таки єднає. Це не тільки смерть, яку  зустрічають кожна на своєму шляху, на що, зокрема натякає назва твору. Героїнь об’єднує насамперед самотність, відчуження,старої Параскевії, яка живе у будинку, який присипав сніг, і самотність Іди, яка після аварії потрапляє до будинку, де тримають тварин, які помирають чи самотність Маї, яка перебуває в екзотичній країні. Кожна з них має у своєму житті невдалий досвід із чоловіком, кожна шукає свого місця на землі, кожна змагається з часом і сама з собою.

В трьох життєписах можна спостерігаємо три різні статури. Параскевія вийшла заміж, бо так наказала тітка Маринка, повернулася до чоловіка, бо зрозуміла, що не може жити сама, але тут не йдеться про кохання, а про прив’язаність до Петра. Іда народила дочку Маю, побачила розбіжність характерів і відчуття, що не можуть жити разом. Натомість Мая залишилася покинутою, виховує сина і старається бути незалежною

Авторка досить лаконічно, але у той же час промовисто, зазначає дійсно складні й неоднозначні моменти біографії свої персонажів, котрі могли цілком бути реальними у ситуації трагічного абсурду минулого. Згадаймо хоча би тугу Параскеви за радянським офіцером, який став причиною її сімейної зради. Хворіла я місяць. Маринка сиділа коло ліжка, бо я хотіла померти, хотіла, щоб на мене впала Божа кара. Вона думала, що мені шкода дитини. Але я хотіла померти з туги [5,126].

«Останні історії» - роман про матерів. Про тих, до кого приходять діти, які потім будують світ.  Світ материнства – це дорослий світ, і він зовсім не такий гармонійний і всеприймаючий, як дитячий. У ньому багато болю, образ і розчарувань, найбільше з яких – нереалізованість як матері, не фізична, а духовна нереалізованість. Параскева, найстарша з жінок (до речі — українка). Я мала чорне волосся, зібране на шиї у вузол, темні брови і смагляве обличчя. Груди завжди були замалі, потім, вже тут, за часів Капабіновича, я вкладала до бюстгальтера вату. В мене була тонка талія, плаский живіт і досить масивні стегна, міцні, напружені. Що з ним тепер сталося? Піднімаю спідницю і бачу ледве обтягнуті шкірою кості [5,114].

Параскевія  тричі приймала дітей у своєму лоні. Першою була донька Лялька, яку  жінка дуже любила і з якою намагалася сформувати своєрідну опозицію до свого чоловіка Петра: водила малу до православної церкви, коли він ішов до костелу, розмовляла з нею українською, коли він говорив по-польськи. Але дівчинка померла дорогою до Польщі, коли поляків вивозили з України, і цього Параскева так ніколи й не змогла пробачити Петрові. Другій дитині не дозволили народитися – вона була плодом зради з чоловіком, від якого залежало виселення з рідних для Параскеви місць. Щоб залишитися жити в рідному селі, жінка ходила до радянського офіцера, і цей зв’язок був для неї особливим досвідом, вимушеним, але в чомусь навіть приємним. Тому коли зустрічам з офіцером було покладено край і обірвано життя ненародженому немовляті, Параскева довго хворіла. Третя дочка, Іда, була Петровою дитиною. Так її сприймала жінка, і у стосунках між матір’ю та донькою ніколи не було любові. Кілька років тому, на останні свята з мамою,купила їй перстень. Чи це добра ідея. Золотий, вузенький з бірюзою. Мама любила бірюзу – це камінь дітей. Насправді вона ніколи не переставала бути дівчинкою. Іда пам’ятає, коли маючи п’ятнадцять років, зрозуміла, що вже переросла власну маму, перегнала її і відтоді. за неписаною угодою, це вона стала мамою власної матері. Але перстеник зсувається з пальців. Мама задоволена, приміряє його, сидячи на ліжку, перстень підходив тільки для вказівного пальця. Це виглядає несерйозно, як жарт. Крутить пальцем, все, що робить є якимось неприємним, іронічним дурним жартом. Перстень втрачає свою цінність, зникає висока ідея, згідно з якою він мав стати символом поєднання чи навіть заручин із нею, з власною мамою [5,63].

У Іди теж  народилася дочка Мая. Витягують  Маю і несуть показати мамі. Бачить її поморщене червоне личко і притиснуті до маленького тільця ручки, її нагота навіть більше, ніж нагота, ніби вона без шкіри, крихітка людська. Підносять її Іді до обличчя і кажуть доторкнутися. Вона не сміє, вагається. Потім нерішуче гладить маленьку стопу, п’ятку. Тоді їй кладуть дитину на живіт, на груди, відчуває на свої грудях маленький слизький тягар. боїться, щоб не зісковзнула, не впала й торкається долонею до цього маленького тіла [5,77].

Мая також не мала міцного духовного зв’язку  з матір’ю, а якщо мала, то дуже швидко його втратила. Їхні стосунки можна  назвати радше сестринськими, і  обидві жінки у зрілому віці виявилися самотніми перед обличчям світу, не маючи підтримки одна від одної.

Це історії  матерів, які не є «еталонами» материнства, принаймні, не відповідають тому сформованому в суспільстві образу матері, який можна назвати «глянцевим» (постійно щаслива жінка, переповнена любов’ю до свого немовляти). Стосунки матерів із дітьми вибудовуються непросто, вони не є одразу даними, потрібна праця, щоб досягти взаєморозуміння. Але ні Параскева, ні Іда не мають бажання і сили ці стосунки будувати, бо їхні діти є дітьми не коханих чоловіків. Фактично, жінки стають об’єктами материнства, вони до нього змушені і не знають що з ним робити, а може, й не хочуть знати.

Інакше складається  материнство у Маї. У неї хлопчик, і це син коханого чоловіка, наскільки можна зрозуміти з коротких і невиразних спогадів жінки. Адже вона, на відміну від перших двох героїнь, закорінена в сучасність, а не в минуле. Маїна дружба з сином, її постійна турбота про нього природні й легкі. Трапляються між ними й непорозуміння, проте, до честі Маї, вона не намагається побудувати владних, імперативних стосунків із сином.

Змінюються  історичні умови, змінюється рівень добробуту і політичний устрій, але  те, що складає самість Параскеви, Іди та Майї, залишається незмінним, попри те, що Майя майже не знає своєї бабці, а Іда не може доїхати до колишньої батьківської домівки на горі. Вона згадала, як багато років тому її мама привезла додому бабусю. Бабуся помирала спокійно, неспішно; розташувалася у цьому помиранні, як у комфортному купе міжконтинентального потяга. Ця чужа жінка, яку внучка бачила вдруге в житті, лежала в маминому ліжку [5,198].

Отже, роман  «Останні історії» Ольги Токарчук –  це роман не просто про жіночу долю, три світи і три історії,це роман про смерть, про материнство. Роман змушує замислитись над власним життям.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Однією з  яскравих представниць сучасної польської  літератури вважається Ольга Токарчук. Її можна назвати одним із найулюбленіших авторів сучасного читача – як елітарного, так і досить широкого. Творчість Ольги Токарчук відносять до «молодої прози 1990-х років», постать письменниці привернула велику кількість літературознавців і критиків.

Роман «Останні історії» - насамперед про жінок, але  не тільки для жінок. Три жіночі світи, що відкриваються читачеві в трьох частинах, об’єднані не тільки спорідненням героїнь. скільки однією універсальною проблемою: переживанням смерті – далекої й близької, чужої і власної. Але це також книга про потребу в любові й волі, про борг і почуття провини, про самотність, про сторонність близьких людей і повсякденному драматизмі існування, про непомітну й невблаганну повторюваність моделей долі.

Письменниця у  романі дуже гарно створює психологічні портрети своїх героїнь. Три розповіді створюють одну цілісність, але кожна з цих розповідей могла б існувати як окреме оповідання. У романі письменниця звертається до проблем, які важливі для нашого світу, які спочатку не видно, але з часом вони починають проявлятися.

«Останні історії» - роман про матерів. Про тих, до кого приходять діти, які потім будують світ.  Світ материнства – це дорослий світ, і він зовсім не такий гармонійний і всеприймаючий, як дитячий. У ньому багато болю, образ і розчарувань, найбільше з яких – нереалізованість як матері, не фізична, а духовна нереалізованість.

Кажуть, що батьків  не обирають – і малі діти цілком із цим погоджуються. Але дітей  не обирають так само, хоча Параскева  й Іда хотіли б це зробити. Доньки приходять до них непрошені, і  матері намагаються опиратися цьому  приходу. В цьому й полягає їхня проблема, у відмові творити – свій світ як матері й дитячий світ. У цьому небажанні, неприйнятті – причина їхніх страхів, їхньої злості. У Іди ночами зупиняється серце, і вона чекає, що котрогось разу воно більше не почне битися. Параскева смакує свою ненависть до померлого Петра, хоча без нього її життя стає порожнім, і невдовзі вона помирає сама. Це відчуття нереалізованості, роздратування, що переповнює книжку, і є причиною того, що після її прочитання так важко на душі. І від цієї важкості рятує лише історія Маї.

Сьогодні, мабуть, уже нікому не потрібно доводити, що книги Ольги Токарчук є цінністю. Ольга Токарчук поєднала у своєму писанні речі, які досі здавалися непоєднуваними», – пише про письменницю один із провідних польських критиків Пшемислав Чаплінський! «Вона пише просто, але її простота містить у собі мудрість, серед її доробку немає масової літератури, але серед її читачів чимало таких, які рідко читають щось окрім газети, вона пише про дивні і незвичайні речі, але глибоко закорінює їх у щоденному побуті. Ольга Токарчук відродила віру в те, що література може бути зрозумілою, але водночас і глибокою, простою, але життєво необхідною, важливою, але не важкою».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список  використаної літератури

1.  Адельгейм  И. Вчера. сегоднч, завтра. Молодая польськая литература.// Инострання литература. – 2006. - №8. – с.272 – 276.

2. Євшан М.  Сучасна польська література  та її вплив на нашу.// Євшан  М. Критика. Літературознавство. Есеїстика. – К.: Основи. – 1999. - №9 – 10.– с.1–3. 3. Залеський М. Польська література – какая она сегодня?// Иностранная література. – 2006. – №8. – с. 364.

4. Іванишин В.  П. Нариси з торії літератури: навч. посіб./ - К.:ВД «Академія» - 2010. – с.256.

5. Токарчук О. Останні історії. Львів:Літопис. – 2007. – с.220.

6. Токарчук О. Последние истории//Иностранная література. -2006. -№8. –          с. 23 – 45.

7.. Тугай Л. Ольга Токарчук: Добре оповідання важче написати, аніж роман.//Галичина. – 2011. – 29 вересня. – с. 3.

8. Сняденко Н. Ольга Токарчук: Я хорошо пою, как каждая настоящая украинка//Профиль. -  2008. - №13. – с.4.

9. Tokarchuk O. Ostatnie historie. Wyd. literackie. – s. 291.

10. Słownik  terminów literackich. Pod red. J Sławińskiego. – K. – 1988. –  s.526.

11. http://litakcent.com/2009/09/28/tvorchist-olgi-tokarchuk-kilka-krapok-nad-i/