Жіночі образи в романі «Останні історії» Ольги Токарчук

 

Міністерство  освіти, науки, молоті та спорту

Прикарпатський університет  імені Василя Стефаника

Інститут філології

 

 

Кафедра світової літератури

 

 

 

Жіночі образи в романі «Останні історії» Ольги Токарчук

 

 

 

                                                                     Курсова робота:

                                                                                    студентки групи ПМЛ-41

                                                                            Боднарчук Вікторія

                                                                          Науковий керівник:

                                                                                       к. ф. н., доц. Цівкач О. М.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Івано-Франківськ

2011

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………....3

Розділ  І. Життєвий та творчий шлях Ольги Токарчук…………………………....6

1. 1. Основні віхи життя Ольги Токарчук………………………………………….6

1. 2. Риси стилю письменниці……………………………………………………..11

Розділ ІІ. Жіночі образи у романі «Останні історії» Ольги Токарчук…………18

2. 1. Роман «Останні історії» - вершинний доробок письменниці……………..18

2. 2. Характеристика жіночих  образів у романі «Останні  історії»……………..21

Висновки…………………………………………………………………………..25

Список використаної літератури ……………………………………………...27

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Сучасна польська проза – це спроба самоствердження  в новому європейському просторі. Відомим письменниками цього  часу є Ольга Токарчук, Стефан Хвін, Януш Вишневський та інші. Загальна особливість «нових» авторів у тому, вони використовують один і той же літературний прийом. Це прийом «чужої мови», монологу від «підставної особи», тобто, письменники поперемінно віддають свій голос то одному, то іншому персонажу. Всі книги письменників написані про сьогоднішній день, але в кожній з них є «провали» в минуле. Це минуле, в залежності від віку письменника, знаходиться в різних областях історії. Таким чином. письменники добиваються ілюзії об’єктивності, обсягу.

Однією з  яскравих представників польської  літератури вважається Ольга Токарчук – найулюбленіший письменник польських читачів різного віку,  книги якого розкуповуються величезними тиражами. Одну із рецензій на книги Ольги Токарчук найвідоміша колумністка та літературознавець Кінга Дунін розпочинає констатацією сумного для себе і радісного для письменниці факту. А саме того, що всі книги Токарчук із її приватної бібліотеки позичили і не повернули. «Перше видання «Мандрівки людей книги», яке мало в кого є, бо тоді ще ніхто не сподівався, що письменниця зробить таку блискучу літературну кар’єру; «Е. Е.» - це найулюбленіша з моїх книг, але шкода; «Правік та інші часи», за яку авторка отримала премію читацьких симпатій «Ніке», збірку оповідань «Шафа», яку я сама у кого украла, - все зникло. Тоді як поряд стоїть стільки книг інших польських авторів, чому їх ніхто не брав? Важко знайти кращий доказ того, що книги Ольги Токарчук читають і вже саме це становить вагомий доказ їхньої цінності».

«Ольга поєднала у своєму писанні речі, яку досі здавалися непоєднуваними», – пише про письменницю один із провідних польських критиків П. Чаплінський. Ольга Токарчук пише просто, але її простота містить у собі мудрість, серед її доробку немає масової літератури, але серед її читачів чимало таких, які рідко читають щось окрім газети, вона пише про дивні і незвичайні речі, але глибоко закорінює їх у щоденному побуті. Ольга Токарчук відродила віру в те, що література може бути зрозумілою, але водночас і глибокою, простою, але життєво необхідною, важливою, але не важкою. Саме завдяки цьому письменницю обожнюють феміністки і патріархалісти, друкують у розрахованих виключно на молодіжну аудиторію літературних часописах і часописах із дуже високими накладами, її відзначають своїми нагородами високочолі журі й прості читачі. Вона стала феноменом суспільного взаєморозуміння, бо розмовляє з нами всіма, але кожному здається, що звертається вона лише до нього.

Творчість Ольги  Токарчук досліджувалась багатьма літературними  критиками, такими як: Дорота Стоно, А. Москва, Т. Дзядевич, А. Ящук,            П. Чаплінський, М. Дворак, Н. Снядеко, О. Сливинський, Р. Харчук та інші. Проте мало хто з дослідників звертав увагу саме на жіночі образи в романі Ольги Токарчук «Останні історії»  і в цьому полягає актуальність дослідження.

Об’єктом дослідження  є творчість Ольги Токарчук і  роман «Останні історії» Ольги Токарчук.

Предметом дослідження  є жіночі образи в романі «Останні історії» Ольги Токарчук.

Мета дослідження  – охарактеризувати жіночі образи в романі «Останні історії» Ольги  Токарчук.

Поставлена  мета зумовлює наступні завдання:

1. Дослідити основні віхи життя Ольги Токарчук.

2. Розглянути  творчість Ольги Токарчук.

3. Охарактеризувати  жіночі образи в романі «Останні  історії» Ольги    

Токарчук.

Матеріалом  дослідження є роман «Останні історії» Ольги Токарчук.

У дослідженні використані  історико-генетичний, функціональний і типологічний методи.

 Практичне значення  дослідження полягає у можливості  використання її результатів  при вивченні творчості Ольги  Токарчук на уроках та літературознавчих  факультативах, позаурочних заняттях  у загальноосвітніх школах, а також при вивченні історії польської літератури у вищих навчальних закладах як додатковий матеріал.

Дослідження складається  зі вступу, двох розділів, висновків  і списку використаної літератури. Загальний обсяг дослідження -

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ  І. Життєвий і творчий шлях Ольги  Токарчук

1. 1. Основні  віхи життя Ольги Токарчук 

Польська письменниця, есеїстка, автор сценаріїв, поетеса, психолог, лауреат літературної премії «Ніке». Народилася 29 січня 1962 року в  Сулехові, недалеко від Зеленої Гори, в родині вихідців з України. Батько приїхав з-під Золочева після війни до Польщі разом із батьками, однак скоро втратив батьків. Через це втратив зв'язок з Україною. Так склалося, що з української сторони по батькові Ольга не мала нікого, і тому нічого їй ніхто не розповідав про Галичину, край звідки походить. Батько не вмів передати традицій, хоча співав українських пісень і досі зберігає вдома «Кобзар» Т. Шевченка. Зі сторони матері мала дідусів і бабусь, котрі були поляками, і через них передалася полька традиція Ользі. Життя письменниці минало в селі, серед прекрасної природи, окремо від інших дітей, дуже часто була самотньою і це розвивало її уяву. Дуже швидко навчилася читати і приблизно в п’ять років почала читати книжки. Батьки викладали в народному університеті, покинувши заради цього місто і виїхавши у віддалене село. Вони вважали свою працю надзвичайно потрібною і пишалися тим, що несуть освіту, насамперед зі Східної Європи, але серед них також було багато автохтонів, тобто німців, які настільки вросли у локальну культуро, що вирішили залишитися у своєму селі навіть у радянські часи. Батько на той час працював у бібліотеці, і Ольга багато часу проводила між стелажами з книжками, гортаючи їх, розглядаючи і читаючи все підряд. У шість-сім років прочитала першу свою книжку – адаптовану версії для дітей «Робінзона Крузо», і та книжка справила на неї велике враження. Коли мала 12 років, почала писати першу книжку, але вона його не надрукувала, зберігає у родинному архіві. Потім разом з батьками переїхала до Кетша, де закінчила ліцей імені Ц. Норвіда. Закінчила факультет психології у Варшавському університеті. Під час навчання опікувалася психічно хворими людьми як волонтер. Працювала психотерапевтом у Валбжику, що сильно вплинуло на письменницю. Розмовляючи з людьми, слухала їхні детальні історії. котрі часом були шалені, фантастичні, нереальні й водночас правдиві. Ольга Токарчук зрозуміла, що життєва історія може стати романом. Коли її перші твори набули популярності, звільнилася з роботи і переїхавши до Нової Руди, присвятила себе літературній праці. Довгий час жила в Краянові біля Нової Руди, у Судетах. Краєвиди і культура цих околиць змальована в кількох її творах. Зараз проживає у Вроцлаві. Провадить лекції з написання прози в літературно-мистецькій студії Ягеллонського університету в Кракові.

Ольга Токарчук – співорганізатор Фестивалю  оповідання, під час якого автори коротких літературних форм з Польщі та закордону представляють свої твори. З 2008 року веде заняття із творчого писання в Опольському університеті. Член партії «Зелених 2004», а також член редколегії щоквартального журналу «Політична критика».

Дебютувала  у 1979 році на сторінках журналу «Навпростець, де під псевдонімом «Наташа Бородіна»  опублікувала перші оповідання. У журналі «Літературне життя» надруковані її вірші, які потім вийшли окремою поетичною збіркою «Місто в дзеркалах» (1987).

 Перший роман  «Мандрівку людей Книги» написала у 1993 році. Книга отримала премію «Польського товариства книговидавців. У своєму дебютному романі Ольга Токарчук на думку дослідника Анджея Завади, обертає лорнетку і віддаляє героїв від читача на відстань кількох століть, а водночас і спрощує їхню психіку, і створює водночас настрій ностальгійного трагізму, як у ляльковому театрі, де найсильніші людські емоції тіло дерев’яних і напханих ватою ляльок[11].«Мандрівка людей Книги» - це роман-алегорія, написаний фактурно й «предметно», із тією рівновагою поетики й психологічності. яка потрібна для того, аби осучаснити й пожвавити цей доволі схематичний та архаїчний жанр. В основі сюжету роману – подорож Маркіза. члена таємного братства, який пускається в пошуки величної Книги, «священного писання» цього невеликого товариства містиків, алхіміків та астрологів. Його супутники у цій ризикованій мандрівці – випадкові: куртизанка Вероніка та молодий глухонімий візник Гош.  Подорож цієї мальовничої трійці у своїй ідеї цілком відповідає духові Нового Часу: вона виразно теологічна й прагматична, її завершення має бути врочистим і переломним – адже Книга силою святості повернути навспак скорботний хід людських доль; підготовка до мандрівки цілком відповідає солідній меті. Сумірним із нею є стиль викладу: послідовний і детальний.

У 1995 році з’явився другий роман авторки «Е. Е.». Книга  розповідає про  дозрівання дівчинки, яка раптом набуває паранормальних здібностей, а потім так само раптово їх втрачає.  Найбільшим досі успіхом Токарчук став виданий у 1996 році роман «Правік та інші часи». Книгу номінували до літературної премії «Ніке» у 1997 році. Багато з тих,хто читав «Правік та інші часи», кажуть, що роман має особливу ауру, що він загадково простий, бо ж незрозуміло, як можна просто писати про такі речі, як трагічне життя у жорсткому світі. Світ Правіку – це світ дитячий і світ казковий. Життям у Правіку керують діти. Вони для кожного дорослого його місце в житті: коли Міхал повертається з війни і ночами плаче на грудях у Геновери, то це лише допомагає їхній дочці Місі зрозуміти важливу істину, що немає засадничої різниці між дорослими і дітьми; Флорентійка, оточена сотнею псів, щоночі свариться з місяцем – зате стає доброю бабусею для малої Рути; а життя, що точиться у домі Павла Божого, стає виставою для допитливого Ізодора, який спостерігає за всім із куща бузку. Діти приходять у Правік, щоб створити його і підтримати його рівновагу, щоб побачити події і назвати їх, не оцінюючи і не пояснюючи. Діти бачать усе однаково гостро і надають усьому однакової ваги: появі млинка для кави і приходу в село німецьких солдатів. Усе в Правіку обертається навколо дітей, навколо їхніх народжень і зростання, і насправді це вони керують щоденним світом, тримаючи його цілісним, продовжуючи їхнє існування всупереч усім законам історії ХХ століття. Зрештою, історією керує дитяча гра, як виявляє дідич Попельський. Гра і казка визначають також модус оповіді: плинний і не надривний, лаконічний і емоційно насичений. Дитячому сприйняттю світу відповідає і структура роману: фрагментована, складена з епізодів, підпорядкована принципові показу подій, що відбуваються тут і тепер. Село, яке не зруйнували війни, припиняє своє існування тоді, коли звідти виїжджають діти, які повиростали.

1998 рік приніс  збірку оповідань «Шафа»,яка містить  три оповідання, а також черговий  роман під назвою «Дім денний, дім нічний». Це другий роман  номінований до престижної премії «Ніке» Письменниця зібрала оповідання, які нагадують записки із щоденного життя. Тут присутні описи її рідних місць – Судети і Нова Руда. У 1999 році написала «Святвечірні оповіді». написані разом із Єжи Пільхем і Анджеєм Стасюком. Пізніше надруковано у 2000 році збірку оповідань «Гра на багатьох барабанчиках», у яку входить 19 оповідань, які складають три цикли і віна теж номінована на премію «Ніке».

Есе «Лялька  і перла» (2000)  - Ольга Токарчук презентує свою власну інтерпретацію  роману «Лялька» Болеслава Пруса. У 2004 році видано роман «Останні історії». Цей роман торкається найбільш універсальних проблем людини й складається з трьох окремих повістей, представлених у незалежних для себе часових та просторових рамках.

У вересні 2006 року виходить книга «Анна Ін у гробівцях світу», в якій, як сама говорить « сягає до найстаріших міфів людини» - оповідання про Інану, сумерійську богиню, яка потрапила у підземне царство, щоб змагатись із своєю сестрою, володаркою смерті [12].

На початку  жовтня 2007 вийшов роман «Бігуни». Над ним Ольга Токарчук працювала три роки. Згаду., що найбільше нотаток робила під час подорожі. «Але це не книжка про подорож. У ній немає описів пам’яток чи якихось місць. Це не щоденник мандрівки й не репортаж. Я швидше хотіла придивитися до того, що значить подорожувати, рухатися, переміщатися. Який у цьому сенс? Що це нам дає? Що це значить?» - пише авторка у вступі. 5 жовтня 2008 року Ольга Токарчук отримала за «Бігунів» літературну премію «Ніке». Книжка перемогла також у рейтингу читачів.

У 2009 році надрукувала  роман «Веди свій шлях понад кістками мертвих». Цей роман перекладено  на 27 мов.

Зараз Ольга  Токарчук пише роман про Східну Галичину ХVIII століття. Він буде мати назву  «Книга Якова». Події роману починаються  в Рогатині 1752 року, потім у Підгайцях, у Львові, довкола Кам΄янця- Подільського, далі переходять у Моравію і закінчуються ц Франкфурті-на-Майні. Це роман про багатокультурність цих теренів, по неминучу гостру боротьбу між культурами, адже вони ріко можуть мирно співіснувати, завжди одна поглинає іншу. Головними героями в романі є поляки, євреї. українці [7,3].

 В українців  є своє улюблене питання до  Ольги – адже її прізвище  звучить спокусливо по-українськи. Але Ольга в одну з інтерв’ю  відповіла: «На жаль, я далеко не настільки українка, як мені цього ю хотілося. Українського походження була моя бабуся, і залишилося з цього походження хіба що прізвище. Мій батько у семирічному віці залишився сиротою і небагато пам’ятає про військові дії.  Тому українська історія родини залишається для мене таємницею. Я двічі робила спроби дізнатися про неї і їздила на Україну. зокрема до Львова. Люди, які могли б щось розповісти, повмирали. не вдалося мені знайти жодних документів. Українська частина моєї особистості трохи по-літературному вигадана. Хоча щось українське у мене є, наприклад, музичний слух, я співаю другим голосом і переконана, що це саме українська риса»            [7,3].