Творчість Джека Лондона

10

важкої боротьби з неподатливим матеріалом, із смаками сучасників, із необхідністю продавати своє мистецтво, із власними людськими слабинками. І ця тема була настільки близька письменнику, настільки ним вистраждана, що роман, задуманий як книга, що розвінчує індивідуалізм, набув в його творчості значення сповіді.

      Якщо звернутись до досліджень сучасників, то роман Джека Лондона, був сприйнятий як типовий для американської літератури «історія приголомшливої кар’єри» [1]. Вони не побачили у романі нічого, крім сюжету: ціною титанічних зусиль, простий матрос стає відомим на весь світ письменником тільки для того, щоб розчарувавшись і в літературі, і в багатстві, закінчити життя самогубством.

       Проаналізувавши генеологічну будову роману, слід сказати, що досить довго, Джек Лондон роздумував над заголовком книги, це були такі назви як: «Успіх», «Зоряний пил» та «Мартін Іден». Лондоном була обрана дана назва роману тоді, коли він повністю відчув масштаб і значимість того образу художника, який він створив. З Мартіном ввійшла в роман тема, яка і стала ключовою в ньому, і сформував її сам Лондон: «трагедія одинака, який намагається донести істину світу». Лише одне слід було б сказати точніше – істину, здобуту мистецтвом [ 11, 53]. Роман «Мартін Іден» – це найбільш автобіографічний твір серед художніх творів Дж. Лондона хоча б тому, що в ньому зображена не тільки «зовнішня» біографія письменника, певні факти, обставини, події його життя, а й «внутрішня» –  його духовний і душевний світ, духовні й ідейні пошуки та їх еволюція. Проте твір не є роман-автобіографією, за своєю проблемно-тематичною парадигмою і структурою він є передусім «романом про митця» і належить до цього жанрового різновиду, досить поширеного в літературі XIX–XX столітть. Джек Лондон писав не авторську біографію у художній формі, а творив роман на матеріалі свого життя, свого життєвого досвіду, зокрема, важкого входження в літературу й тріумфального ствердження в ній. При цьому він відбирав матеріал відповідно до концепції твору і доповнював його вимислом. Та при всьому тому автобіографічний елемент твору дуже вагомий, в основному з нього зводиться

11

його конструкція. В його сюжетну  основу закладено певні факти й цілі, періоди життя й духовної еволюції автора десь від моменту прийняття рішення стати письменником і до завоювання визнання – далі сюжет різко повертає убік від біографічної канви і цей його рух завершується самогубством героя. Вибудовується роман на двох паралельних сюжетних лініях – боротьби Ідена за здійснення мети стати письменником і його кохання до Рут. Ці лінії настільки тісно переплітаються, що можна говорити про їх сюжетну єдність, хоч їхня сутність і функції у творі є різними. Воднораз багато з життя письменника, причому вагомого й важливого, лишилося поза твором (чого не могло б бути в автобіографії). Повністю випала епопея, яка в житті й літературній творчості Лондона зігравала таку велику роль. Тихоокеанські острови, про які Іден розповідає Рут і до яких поривається, письменник у юності не бачив, він їх відкривав, працюючи над «Мартіном Іденом». Також відпав довготривалий зв’язок із Соціалістичною партією та участь у соціалістичному русі, що становить важливий компонент біографії і творчості Лондона, натомість герой роману виступає антагоністом соціалістів. Подібних прикладів можна було б навести чимало – так само як і протилежних. Але численні ситуації і персонажі роману, що мають життєву основу, переосмислені, перегруповані, підпорядковані законам літературної творчості і концепції твору. Це ж стосується і головного героя роману, якого часом ототожнюють з самим письменником.

      Роман відзначається внутрішньою широтою і розмаїтістю змістового діапазону, що тією чи іншою мірою охоплює різні сфери: соціальну, моральну, соціофілософську, соціокультурну, духовну, естетико-художню. Особливо значною мірою цей «роман про митця» є також романом соціальним, що продовжує традиції реалістичної літератури. Широке входження соціального змісту в роман зумовлене вже тим, що його герой – митець, який є вихідцем із соціальних низів. Потрібно зазначити, що в цьому полягає найприкметніша особливість варіанту «роману про митця», створеного Джеком Лондоном. У ньому значне місце посіла критика буржуазного класу Сполучених Штатів. Але в

12

«Мартіні Ідені» ця тема розгорнута в специфічному ракурсі відношення цього класу до культури, виявлення його меркантильної сутності й бездуховності, доведення того, що він, адаптувавши зовнішні форми духовної культури, насправді залишається безмежно далеким від неї, більше того – чужим і ворожим.

      Не менш важливою рисою є те, що Джек Лондон спирається на філософські теорії, наділяє героя власними поглядами і він у цьому плані ідентифікується з автором. Але в цілому образ Мартіна Ідена вибудовується на романтичній парадигмі, і, зрештою, він виглядає проповідником позитивістських ідей, який вкладає в цю проповідь романтичний темперамент і пристрасть. Важливо також зазначити, що у художній творчості Лондона позитивістський біологізм у його спенсерівському варіанті переходить у вітаїзм, апологію життя як вітальної стихії поза її соціальним оформленням. Роман «Мартін Іден» і творчість Дж. Лондона в цілому зближується з «філософією життя», яка набула поширення на межі XIX–XX ст., зокрема з ніцшеанством, її найвпливовішою течією. З ним письменник був обізнаний, і воно справило на нього значний вплив, що виразно проявилося в багатьох його творах і в романі «Мартін Іден» в тому числі. Першою філософською системою, яка була засвоєна героєм і справила на нього глибокий вплив, був спенсерівський позитивізм. «Світогляд цього філософа, – пише Лондон, – здавався йому незаперечним, і для Мартіна зректися Спенсера було однаково, що мореплавцеві викинути за борт компас і карти» [ 8, 15]. Подібним чином учення Спенсера було сприйняте героєм роману (як і раніше автором) тому, що воно відповідало його життєвому досвіду й переконливо витлумачувало його. Боротьба за існування у формах, модифікованих соціумом, у середовищі, до якого з дитячих літ належав Мартін, проявлялася відверто, сказати б натурально, і цей досвід підтверджував правоту філософа переконливіше будь-яких доказів і постулатів. Тому Мартін виявляє таку «відданість» Спенсеру і завзято захищає його як від нападок гостей Морзів, так і від кпинів інтелектуалів.

      Досить природнім фактом є те, що в романі про митця, письменник  ставить питання естетики й літературно-художньої творчості. Погляди на них, зрозуміла

13

річ, у героя і автора збігаються. Наголошується перед усім любов  Ідена до «життєвої правди» [8, 15], яка ототожнюється з реалізмом. Проте, уточнює автор, «реалізм він намагався поєднати з красою і примхами уяви» [8, 16], прагнув не звичайного, а «натхненного реалізму, перейнятого вірою в людину й високі ідеали» [8, 18]. Героя роману повністю не влаштовують обидві поширені течії тогочасної літератури, ні та, що «малювала людину якимсь божеством, позбавленим усього земного» [8, 18], тобто романтизм, ні та, що «бачила в людині звіра, забуваючи про її духовні потреби» [8, 18], тобто натуралізм. Обидві течії співвідносяться, як неоромантизм, який був далекий від того, щоб «малювати людину якимось божеством» [8, 19], ні натуралізм, який розумів людину як істоту, що поєднує біологічне й соціальне. Для Мартіна Ідена «істина була посередині» [8, 19], тобто він, як і його творець, поєднував у своїх творах натуралізм і неоромантизм, означується Лондоном як «натхненний реалізм».

      Дуже важливим аспектом є те, що Дж. Лондон розкрив перед читачем процес становлення Мартіна-письменника. На початку твору – це людина з багатою уявою й динамічним образним мисленням, але недорікуватість, відсутність культури і знань зробили його скутим і незграбним у руках і мові. Та у фіналі роману його мова, не втрачаючи виразності і барв, набула логічності, яскравості, гнучкості. І все це викликало кохання до дівчини Рут Морз, яка надихнула героя на осягнення культурних здобутків, на очищення, на реалізацію найсокровеннішого ядра власного «я». Проте побачена Мартіном як уособлення

американської мрії, як символ багатства, перетвореного на красу, Рут насправді виявилася не такою.

      Джек Лондон використовує також певні символи. Роман «Мартін Іден», у свою чергу, «обрамлено» океаном. Океанський простір, в якому втілено безмежну волю, виступив як романтичний символ, такий характерний для Америки. Океан з'явився і у фіналі, в ньому зник навіки Мартін – море служить немовби масштабом, знаком вищого життя для героя. І в такій іпостасі, з цієї височини, Мартін врешті-решт зрозумів, що його «золотава квітка» [9, 340] – просто

14

пересічна жінка, неспроможна розуміти прекрасне. Крім океану, через увесь роман невидимо проходив образ Свінберна. У фіналі саме поезії Свінберна підказали героєві трагічний вихід з життя: адже справжнє мистецтво абсолютно непотрібне в тому суспільстві, яке вдавало із себе інтелектуальне. Так само йому годі знайти аудиторію серед народу. Митець завис у безповітряному просторі. Мартін Іден зазнав запланованої автором поразки, але, переможений, він залишився чи не протягом сторіччя улюбленцем читачів, бо письменник змалював його образ живим, переконливим, чистим, сильним. У листах до друзів автор наголосив, що його біографія не збігалася з життєвим шляхом героя, котрого він змусив покінчити життя самогубством, покаравши таким чином за індивідуалізм.

      Отже, роман «Мартін Іден» – це роман виховання, радше – роман кар'єри, певною мірою – автобіографічний роман . Це ніби подвійна історія – звичайного хлопця, що досягнув багатства і слави завдяки власній праці, з одного боку, і визрівання митця, пошуки ним свого місця в житті – з другого. Обидві історії нанизано на стрижень любовної лінії. І попередній життєвий досвід, і новітні філософські вчення формують Мартіна-індивідуаліста, який вірив лише у силу власних рук, м'язів і переконань, але потрібно ще з’ясувати погляди Мартіна на мистецтво та як суспільство вплинуло на нього.

15

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ВИСВІТЛЕННЯ  ПРОБЛЕМИ МИТЦЯ І МИСТЕЦТВА У  РОМАНІ «МАРТІН ІДЕН»

2.1 Погляди на мистецтво: Мартіна Ідена та Ресса Бріссендена

      Джек Лондон у романі «Мартін Іден» показав не тільки одного митця – Мартіна Ідена, перед читачем розкривається, не менш важливий персонаж, Ресс Бріссенден, погляди яких на мистецтво досить різнилися, оскільки це були дві різні за віком особистості, два різних досвіди, їхні погляди на мистецтво, життя різнилися, вони належали до різних суспільних прошарків.

      Роман Джека Лондона «Мартін Іден» розпочинається візитом Мартіна до респектабельного будинку Морзів. Атмосфера будинку – картини на стінах, безліч книг, гра на роялі – захоплює і чарує Мартіна, йому здається, що він опинився серед якихось вищих істот, що живуть особливим, духовно багатим і піднесеним життям. Вітальня Морзів на певний час стає осередком світу культури, а його центром – дочка Морзів Рут, «золотава квітка» [9, 340], яка «говорила йому про мистецтво й літературу» [8, 11]. Вона здається йому втіленням чистоти, духовності, можливо, навіть божественності. Мартін закохується в Рут, і в нього пробуджується палке бажання зрівнятися зі світом, до якого вона належить, піднятися на його висоту і завоювати любов цієї незвичайної дівчини, подолавши всі бар’єри. Він вирішує стати гідним цієї дівчини. Мартін – натура обдарована і глибока. Він з натхненням поринає у вивчення літератури, мови, правил віршування, часто спілкується з Рут, вона дівчина з консервативними і досить вузькими поглядами, намагається перекроїти Мартіна за зразком людей свого кола, але це їй не вдається, адже Мартін має свої власні погляди, він індивідуаліст.

      Драма починається тоді, коли Мартін вирішує стати письменником: «… я відчуваю в собі можливість писати. Не можу цього пояснити, тільки знаю, що це є в мені», «Моє бажання писати – найжиттєвіша риса в мені», «Я знаю, що буду

                                                                                                                                   16

мати успіх!..Я горю тим, що хотів би висловити у віршах»  [4, 13]. Він наполегливо займається самоосвітою, ґрунтовно знайомиться з різними галузями

науки, опановує філософію, соціологію, естетику, вникає в таємниці літератури й 

мистецтва. Мартін вирішує писати для заробітку. Могутнє здоров'я дозволяє йому спати по п'ять годин на добу. Решту часу він працює: пише, вчить незнайомі слова, аналізує літературні прийоми різних письменників, шукає «принципи, що лежать в основі явища» [9, 123]. Його не дуже бентежить, що до цих пір не надрукували жодного його рядка. «Писання було для нього заключною ланкою складного розумового процесу, останнім вузлом, яким пов'язувалися окремі розрізнені думки, підсумовування накопичуваних фактів і положень» [8, 135]. Рут наполягає на тому, щоб Мартін влаштувався на роботу до її батька, вона не вірить в те, що він стане письменником, для Мартіна, який страждає від «скованості мови», який хоче спіймати «тікаючий від нього дух поезії, який він відчував і який намагався зловити, але не міг» [22, 124], тим паче тоді, коли в нього не вірила кохана людина.

      Випадково у Морзів Мартін знайомиться з Рессом Бріссенденом і близько сходиться з ним. Бріссенден хворий на сухоти, він не боїться смерті, але пристрасно любить життя в усіх його проявах. Бріссенден знайомить Мартіна зі «справжніми людьми» [9, 308], одержимими літературою і філософією. Бріссенден – єдиний соціаліст, з яким Мартін по-справжньому зблизився, він пояснює, що він соціаліст, «тому що соціалізм неминучий, тому що сучасний ряд згнив і не може протриматись довго» [9, 337]. По відношенню до народу він відчуває тільки презирство, говорить про людей праці, як про «рабів», і погоджується: «Ви праві, я не люблю натовп, але як же ж бути?» [9, 338]. Рессу зовсім не подобається, що Мартін обрав мистецтво як спосіб заробітку. «Ви ранені красою, – говорить йому Бріссенден. – Це рана, що не загоїться, невиліковна хвороба, пекучий ніж у серці… Нехай вашою метою буде тільки одна Краса. Для чого ви намагаєтесь зробити з неї монету?» [8, 308] Бріссенден був набагато досвідченіший за Мартіна, і Мартін на власному прикладі

17

переконається, що його друг мав рацію, наполегливо радячи: «Любіть красу ради неї самої, а про журнали перестаньте й думати» [8, 310].

      Тільки ось справа в тім, що правдивість слів Бріссендена – абстрактна правдивість. Звичайно, перший обов’язок художника – це обов’язок перед своїм мистецтвом, служіння Красі. Настільки ж рівно, сотні раз доведено, що творчість не можливо без сприймаючого, без тої самої «аудиторії», яку з цілковитою підставою призирає Бріссенден, а потім і Мартін. Трагедія полягає в тому, що аудиторія – це Морзи і їм схожі люди. На початку творчості – великий творчий порив, а завершення творчого акту – це дріб’язкова і недостойна боротьба з видавцями, несправедливі коментарі критиків.