Традиції та новаторство в творчості Бомарше

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ  НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА  ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

 

 

Кафедра російської мови, зарубіжної літератури та методики навчання

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ТРАДИЦІЇ  ТА НОВАТОРСТВО В ТВОРЧОСТІ БОМАРШЕ

 

 

 

 

 

Курсова робота

Студента 2-А курсу

ННІ іноземних мов

Чередніченка  Є.В.

 

 

Навчальний керівник –

доцент Козюра О.В.

 

 

 

 

Черкаси – 2010

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ  І БІОГРАФІЯ БОМАРШЕ, П'ЄР-ОҐЮСТЕН КАРОН…………….4

1.1. Коротко про життя……………………………………………………………...4

1.2. Драматургічна діяльність Бомарше ……....…………………………………...6

РОЗДІЛ  ІІ ЖИТТЯ ТА ПРИГОДИ БОМАРШЕ…………………………….…9

РОЗДІЛ  ІІІ ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ БОМАРШЕ…………………………..…12                                                                                    3.1. Подвиг Бомарше …………………………………............................................12

3.2. «Одруження Фігаро» ……………………………………………………….….14

ВИСНОВКИ..............................................................................................................17

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Проблемою дослідження є традиції і новаторство в творчості Бомарше.

Актуальність  дослідження теми: дана тема є актуальної оскільки існують певні суперечності в творчості Бомарше.

Мета: зосередитись на вивченні особливостей традицій та новаторства в творчості Бомарше. Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких конкретних завдань:

- висвітлити  біографіюБомарше;    

- з’ясувати  схильності та здібності Бомарше;     

- проаналізувати  прийоми і засоби, які використовував Бомарше;

- конкретизувати  коло проблем, які стали об’єктом  дослідження.

Об’єктом  дослідження є образи та композиційно-смислова структура п'єс Бомарше.

Предметом дослідження є особливості п’єс, засоби і методи використані у них.

Теоретичне та практичне значення курсової роботи полягає у певному внеску у вивченні творчої біографії Бомарше, індивідуального стилю драматурга. Результати та матеріали роботи можуть бути використані в лекціїних курсах з вивчення творчості Бомарше та історії французької літератури ХVIII ст., при проведенні семінарів з літератури, при написанні рефератів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ  І БІОГРАФІЯ БОМАРШЕ, П'єр-Оґюстен Карон

1.1. Коротко про життя

БОМАРШЕ, П'єр-Оґюстен Карон де (Beaumarchais, Pierre-Augustin Caron de — 24.01. 1732, Париж - 18.05. 1799, там само) — французький драматург. 
У 1764 р. він уперше відправився за кордон — спочатку в Іспанію, де виконував доручення французького уряду, пов'язане з делікатними політичними та економічними обставинами: у 70-х pp. він декілька разів відвідав Англію, Голландію, Австрію. Метою його поїздок було виконання різноманітних дипломатичних доручень. Бомарше переконав французький уряд надати допомогу Північній Америці у її боротьбі з метрополією.. 
      У 1773—1778 pp. Бомарше вів тривалий судовий процес із приводу спадщини зі своїм супротивником графом де Лаблашем. Цей процес, виграний ним урешті-решт, перетворився у боротьбу з королівським правосуддям і самим королем. Окрім того, в 1777 р. Бомарше заснував товариство драматургів, які в ті часи цілком залежали від книговидавців та акторів, і домігся визнання авторського права. Він віддавав усі свої сили та всі статки для того, щоб видати твори Вольтера, дві третини з яких були забороненими. У 1783—1790 pp. йому справді вдалося видати зібрання творів Вольтера у 70 і 92 томах. Вважаючи забобони «найстрашнішим лихом роду людського», Бомарше жваво цікавився новими науковими відкриттями. Кмітливість, мужність, активність, непохитність духу проявив драматург і в роки революції.[4;26]  
        Активна громадська діяльність Бомарше постійно супроводжувалася літературною творчістю — і публіцистичною, і художньою. Його відомий у всій Франції судовий процес відобразився у «Чотирьох мемуарах для ознайомлення зі справою П'єра Карона де Бомарше» (1773—1774), які мали великий успіх. У «Мемуарах»(«Memoires») Бомарше піддав осуду всі форми гноблення, несправедливості та тиранії. Використовуючи свій полемічний талант і художнє обдарування, Бомарше написав «Мемуари» наче комедію: його супротивники змальовані як комічні персонажі, і сцени, в яких зони діють.[5;87] 
         Пізніше, після цілковитої перемоги, Бомарше написав філософський твір «Найпростіші думки про відновлення парламентів «у формі доповіді королю, де він сформулював свої політичні погляди: королівська влада не дається Богом, закони призначені для блага народу і є недоторканими; будь-який уряд повинен пам'ятати, що влада належить народові тощо.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2. Драматургічна діяльність Бомарше

Драматургічна діяльність Бомарше розпочалася  з написання міщанських драм. До першої з них — «Євгенії» («Eugenie», 1767), в якій йшлося про те, як розбещений аристократ звабив цнотливу дівчину, — Бомарше додав теоретичний маніфест-передмову «Дослідження про серйозний драматичний жанр». Він заперечує трагедію, заявляючи, що сучасного глядача не можуть цікавити події, які відбувалися в Афінах чи Стародавньому Римі, оскільки вони не навчають правилам моралі. Спектакль повинен викликати у глядачів почуття співпереживання, що ставило би їх на місце героїв і таким чином застерігало від життєвих помилок. Дотримуючись своїх принципів, Бомарше написав ще одну міщанську драму — «Двоє друзів, або Ліонський купець» («Les deux amis, ou Le negotiant de Lyon», 1770). Драматичні події, що спіткали доброчесних банкірів, мали підкреслювати шляхетність, чутливість, самовідданість героїв, пройнятих чи почуттям дружби, чи любов'ю. Але, попри композиційну доско-налість п'єси, герої її далекі від реальних людських характерів. Бомарше і сам зрозумів, що серйозний жанр не для нього, і тому звернувся до комедії.[9;94] 
            «Севільський цирульник» («Le barbier de Seville, ou La precaution inutile», 1775) спочатку мав форму «параду», згодом — опери, і лише потім комедія набула форми, відомої багатьом поколінням глядачів. Найголовнішим для Бомарше було висловити свою відданість інтересам третього стану. Недарма граф Альмавіва з допомогою свого слуги Фігаро одружується з дівчиною із буржуазної сім'ї Розіною, яка, люблячи його, не бажає бути його утриманкою. Глядача вражають динамічність дії, чудова словесна гра, бездоганний механізм інтриги. Персонажі традиційної комедії зажили в Бомарше новим життям. Опікун Розіни — лікар Бартоло, ретроград і мракобіс, не намагається приховати свого неприйняття нової епохи: «Що вона нам дала такого, що ми мусимо її вихваляти? Всілякі дурниці: вільнодумство, всесвітнє тяжіння, електрику, віротерпимість, віспощеплення, хіну, енциклопедію та міщанські драми». Але Бартоло аж ніяк не дурень; як людина хитра та підозрілива, він — небезпечний супротивник, до того ж, проникливий психолог: він розкриває всі хитрощі і Фігаро, і Альмавіви, і Розіни. Це гранично достовірний персонаж: будучи кмітливим, Бартоло не втрачає гідності, навіть зазнавши невдачі. 
         Багато нового привніс Бомарше і в характер спритного слуги — Фіґаро. У його монологах, які не мають безпосереднього стосунку до інтриги комедії, звучить авторське «я». Це слуга, який протестує свідомо та всерйоз, він відкрито засуджує свого пана. Слова Фігаро стають звинувачувальним актом і проти всього суспільства. За традицією Фігаро звертається до графа «ваша світлосте», «монсеньйор», але насправді він зовсім не поважає його. В уста Фігаро Бомарше вкладає і слова-роздуми про «республіку літераторів», розвінчуючи своїх супротивників, нікчемних «комах», які заважали йому творити. Гостро звинувачувальний характер має і образ Базіля. Знаменита його тирада про наклеп наче відтворює портрет безчесного парламентського радника Гезмана. Це нахабний викрутень, який слугує лише тим, хто більше заплатить.[14;104] 
        «Шалений день, або Одруження Фігаро» («ha folle journee, ou Le mariage de Figaro», 1784), яку без вагань можна вважати шедевром сценічного мистецтва та суспільно-політичним актом, була справжньою сповіддю Бомарше. Недарма Людовік XVI, прочитавши у 1782 р. рукопис комедії, заборонив ставити її на сцені, заявивши: «Якщо бути послідовним, то, щоб дозволити постановку цієї п'єси, потрібно зруйнувати Бастилію. Ця людина знущається з усього, що слід поважати в державі». Бомарше чудово розумів, що причини заборони його п'єси були суто політичними. Але сам Бомарше, який неофіційно займав пост міністра і вирішував важливі державні справи, був потрібний уряду, через те, попри заяву короля, перемогу все ж здобув драматург. Комедія була передвісницею 1789 року. Недарма Дантон заявив, що «Фігаро» поклав край аристократії, а Наполеон назвав п'єсу «революцією в дії». 
          У «Весіллі Фіґаро» герой стає довіреною особою графа Альмавіви. Він збирається одружитися з покоївкою графині Розіни — Сюзанною. Але граф, захопившись Сюзанною, хоче зробити її своєю коханкою, скориставшись старовинним феодальним правом першої ночі. Фігаро веде з графом наполегливу боротьбу за своє право закоханого та людську гідність. У конфлікті «хазяїн-слуга» програє граф. Розум, хитрість, мужність простолюдина Фіґаро виявляються сильнішими від станових привілегій графа. 
         «Весілля Фігаро» — неперевершена комедія інтриги. Це музична п'єса (напр., вокальні партії у сцені суду, акт 3), у якій відтворена точна і достовірна картина звичаїв Франції (те, що дія відбувається в Іспанії, не обмануло глядача).[10;23]  
         Фігаро відразу ж здогадується про намір графа і відмовляється відправитися з його дорученням за межі замку: він не має наміру працювати для Альмавіви, який замислив звабити його кохану. Фігаро веде декілька інтриг одразу, вважаючи себе вродженим царедворцем; він одразу осягає смисл цього важкого ремесла, яке полягає в тому, щоб «отримати, брати і просити».  
        Бомарше жваво цікавився проблемою реформи опери, намагаючись знайти прийоми, за допомогою яких можна було б передати філософський зміст п'єси мовою музики. На доказ правильності своєї теорії він написав лібрето опери «Тарар» («Тагаге», 1787), музику до якої створив знаменитий А. Сальєрі. За сюжетною канвою ця опера схожа на сюжет «Весілля Фіґаро»: цар Атар хоче звабити наречену солдата Тарара. Бомарше розвінчує несправедливість, що панує у суспільстві, славить особисту, а не станову велич людини. Драматург доводить, що зловживання верховною владою призводить до краху цієї влади. У другу редакцію опери, створеної до річниці взяття Бастилії (1790), Бомарше увів нові теми — права на шлюбування, на розлучення без участі священиків, відміни работоргівлі і тему свободи для пригноблених народів. 

 

 

 

     РОЗДІЛ ІІ ЖИТТЯ ТА ПРИГОДИ БОМАРШЕ

 

В середині XVIII століття відчуття непрохідної прірви між людьми благородного походження і простолюдинами вже зникало. Дворянські титули купували і продавалися. Серед  маркізів і графів було немало нащадків відкупників або розбагатілих шинкарів. Коли Бомарше побажав стати головним лісничим, на що була потрібна згода всіх головних лісничих королівства (їх було шістнадцять), яке не було йому дано під приводом, що Карон-батько є ремісником і сам Пьер-Огюстен дуже недавно став дворянином, Бомарше, ніколи не даючий спуску тим, хто ставав йому упоперек дороги, викрив цих пихатих урядовців в тому, що їх власні дворянські грамоти не відрізняються старовиною. «пан д'Арбонн, - писав Бомарше, - головний лісничий Орлеана, насправді ще недавно прозивався Ерве. Він син Ерве-парйчпіка. Я беруся назвати десяток людей, і понині живих і є здоровими, яким він продавав і надягав парики. Пан де Марізі, головний лісничий Бургундії... прозивається Легран, він син Леграна - сукнаря з передмістя Сен-Марсо... Пан Теллес, головний Шалона лісничого, - син єврея на ім'я Теллес Дакоста, який був ювеліром і антикваром...»[16;11]

Дворянська  пиха, висміяна Мольером і Вольтером, що одержала смертельний удар в творах Руссо і енциклопедистів, не викликала  в молодому буржуа шанобливого трепету. Він знав їй істинну ціну і ніколи не втрачав у високопоставленому суспільстві відчуття власної гідності. Але дворянське звання, придворна посада відкривали вигідні ділові можливості, а Бомарше своєї вигоди ніколи не упускав. Більш того, проникнення в палац було кроком до політичної кар'єри, яка змолоду вабила Бомарше.[16;19]

В 1764 році, маючи  свій в розпорядженні величезні  засоби все того ж Парі-Дюверне, Бомарше  їде до Іспанії, куди закликає його сімейний борг: від його сестри Лізетти, давно вже що влаштувалася в Мадриді, втік в день весілля наречений - хранитель королівської бібліотеки Хосе Кла-віхо (чутливу цю історію Бомарше розкаже через десять років в четвертому мемуарі проти Гезмана, а Гете обробить її для театру).

        Він, як рівний, розмовляє з послами і міністрами. Дасть поради уряду: як налагодити сільське господарство, торгівлю хлібом і економіку колонії. Правда. Бомарше не вдається здійснити жодного з грандіозних задумів, і він виїжджає на батьківщину, не солоно хлебтавши. Але, скуштувавши від високої комерції, невіддільної від політики, він ще гостріше жалкує про неможливість присвятити себе цій справі. Через декілька років після поїздки до Іспанії він пише герцогу де Ноайю: «я був вимушений відмовитися ще від одного божевільного захоплення - від вивчення політики... Мені вона подобалася до безумства: книги, робота, подорожі - все було ради політики; взаємні права держав, посягання монархів, які завжди приголомшують життя мас, дії і взаємовідношення урядів - були такі інтереси, створені для моєї душі».[12;5]

Вимушений відмовитися? Бомарше ніколи не відмовлявся від  того, що його займало, він просто чекав  відповідного моменту. Поки ж він  намагається спробувати свої сили на новому терені - в театрі.

Повітрям театру Пьер-Огюстен Карою дихає з юності. Він веселиться разом з іншими парижанами на спектаклях ярмаркових - або, як їх вже починають називати в ту пору, «бульварних» - театрів. В будинку годинникаря Карона, де завжди повно молоді, ставлять паради - короткі фарси, що виникли з сценок, які розігрувалися закликальниками на балкончиках балаганів. Фривольний XVIII вік переносить паради з базарних підмостків в палацові зали, де в напівтемряві лож знатні пані дозволяють собі насолоджуватися традиційно вольними сюжетами, непристойними жартиками, смачною площадковою гостротою. Молодий Бомарше теж складає паради. Спачала для домашнього вживання, потім, коли починається його палацова кар'єра, для театру Ленормана д'Этиоля, дружина прославленої маркізи де Помпадур.

Але перші серйозні театральні досліди Бомарше - його драми «Євгенія» (1767) і «Два друзі, або Ліонський купець» (1770) -відкликаються на передові віяння, відповідають новим задачам, які ставить перед театром просвітитель-енциклопедист Подіни Дідро. Навіть саме слово «драма», як визначення жанру своїх п'єс, Бомарше вживає одним з перших.

В «Досвіді про  серйозний драматичний жанр», який Бомарше подає «Євгенії», формулюючи в ньому принципи своєї драматургії, він неодноразово посилається на положення, виказані автором «Побічного сина», «Батька сімейства» і «Парадоксу про актора», теоретика «серйозного жанру», «міщанської драми». Подібно. Дідро, Бомарше вважає, що з сцени потрібно показувати зразки чесноти і боргу, втілені в персонажах середнього стану. Оп вимагає від театру правдивості і зворушливих ситуацій.[4;90]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІІ ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ БОМАРШЕ                                                                                   

        3.1 Подвиг Бомарше

Життя і творчість  Пьера Огюстена Ка-рона де Бомарше (1732-1799) можна розцінити як суспільний подвиг: його діяльність була протестом проти  соціальних засад «старого порядку». Син ремісника-годинникаря і годинникар сам, він почав з того, що винайшов анкерний спуск в годинниковому механізмі (що свідчило про його талант механіка) і зумів відстояти свій винахід, привласнений одним королівським годинникарем. Так він, підмайстер, виграв свій перший процес, зробивши замах на існуючу систему і порушивши встановлений порядок. Його замовниками стають королівська сім'я, знати, багаті фінансисти. Поступово Бомарше займає видне положення в суспільстві, одержує важливі посади.

          Читач відразу розуміє, наскільки двозначним було положення судді, наскільки має рацію був Бомарше. Використовуючи свій полемічний талант і художній дар, Бомарше пише «Мемуари» немов комедію: його супротивники виглядають персонажами комічними і сцени, в яких вони діють, повні комізму (особливо ті, де приводяться сперечання Бомарше з суддею Гезманом і його дружиною). Він засуджує суспільні закони, властиві «старому порядку». Бунт Бомарше носив соціальний характер, бо він протестував проти режиму абсолютної монархії. Бомарше боровся проти парламенту як інституту, який був перетворений на реакційну бюрократичну установу. «мемуари» були спалені рукою ката, але їх автора одностайно визнали за «великого громадянина».[13;186]

Пізніше, після повної перемоги, Бомарше пише філософський твір «Найпростіші думки  про відновлення парламентів» у вигляді докладу королю, де він формулює свої політичні погляди: влада короля не дається зверху, і закони створюються не по свавіллю правителя; вони повинні мати природну підставу і призначені для блага народу; закони недоторканні, проходження ним забезпечує гарантії свободи і політичної недоторканності; справедливі закони утілюють договір між государем і народом, який ні народ, ні уряд не мають права порушувати; будь-який уряд повинен пам'ятати, що влада належить народу.

У вуста  Фігаро Бомарше вкладає і слова-роздуми про «республіку літераторів», викриваючи своїх супротивників, нікчемних «комах», що заважали йому творити. Навіть сучасний глядач, що вже не розуміє прямих натяків, із захопленням і обуренням слухає цей монолог, тому що він викликає співчуття до Бомарше. Острооблічительний характер носить образ Базіля. Знаменита його тирада про наклеп немов відтворює портрет ганебного радника парламенту Гезмана. Це зухвалий шахрай, який служить лише тим, хто більше заплатить. Малюючи образ неправедного судді, Бомарше не обмежується критикою однієї порочної людини, він ставить під сумнів справедливість суспільної системи, при якій процвітають подібні типи.[13;190]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.2 «Одруження Фігаро»

 

«Одруження Фігаро» (1784), яке сміливо можна вважати шедевром сценічного мистецтва і суспільним, політичним актом, було справжньою сповіддю Бомарше. Недаремно Людовик XVI, прочитавши рукопис комедії в 1782 р., заборонив ставити її на сцені, заявивши: «якщо бути послідовним, то, щоб припуститися постановку цієї п'єси, потрібно поруйнувати Бастілію. Ця людина глумиться над всім, що повинне поважати в державі».  Бомарше чудово розумів,  що причини заборони його п'єси були чисто політичними. Оскільки його головним наміром було боротися з вадами системи в цілому, він не став нічого скорочувати і нічого пом'якшувати в первинному тексті комедії і не пішов ні на які поступки, що стосуються основного змісту п'єси. Боротьба за постановку «Одруження Фігаро» тривала протягом двох років. Проти Бомарше були король, міністри, придворні, духівництво, парламент. Але сам Бомарше, який неофіційно займав пост міністра і вершив крупними державними справами, був потрібен уряду, тому, хоча король і заявив, що «Одруження Фігаро» не буде ніколи зіграно, перемогу все ж таки отримав Бомарше. Комедія його провіщала, готувала 1789 рік. Недаремно Дантон заявив, що «Фігаро покінчив з аристократією», а Наполеон назвав п'єсу «революцією у дії».