Синтаксичні одиниці текстового рівня. Текст як об’єкт дослідження синтаксису. Взаємопов’язаність окремих речень у зв’язному тексті. Пе

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Вінницький державний  педагогічний університет 

імені Михайла Коцюбинського

Інститут філології й  журналістики

Кафедра української мови

 

 

 

 

 

 

Синтаксичні одиниці текстового рівня. Текст  як об’єкт дослідження синтаксису. Взаємопов’язаність окремих речень у зв’язному тексті. Період, складне  синтаксичне ціле, над фразова  єдність. Граматичні особливості організації  цілого тексту.

 

 

 

 

 

Виконала:

Студентка 5 курсу

Групи СУУ

Стасюк Інна

 

 

 

 

Вінниця – 2012

Вступ

Усебічне наукове вивчення процесу комунікації висуває  на перший план визначення головної одиниці  мовлення, яка виступала б об’єктом дослідження. Тривалий час найвищою синтаксичною одиницею вважалося речення. Але такий підхід не забезпечував ні повного теоретичного, ні практичного  вивчення процесу мовного спілкування, не сприяв виконанню практичних завдань  підвищення культури мовлення. Останнім часом усе більшої ваги набуває  дослідження цілісного мовлення як окремої синтаксичної одиниці (спроби лінгвістів ввести до системи синтаксичних одиниць пряму мову, текст, абзац  тощо (Л. М. Лосева, Т. М. Ніколаєва, І. Р. Гальпері ). Рівень тексту у зв’язку із цим визнається найвищим ярусом синтаксису і всієї мовної системи. Виникла нова галузь мовознавства — лінгвістика тексту, яка набуває все більшого розвитку і розгалуження. В окремому акті мовленнєвої комунікації виділяються дві дійові фази — комунікативна діяльність відправника повідомлення і комунікативна діяльність адресата. Ці дві діяльності можуть витворювати окреме ціле завдяки наявності мовленнєвого витворення тексту, поза яким комунікація не може відбутися. У силу цього текст можна вважати повноцінним компонентом мовленнє­вої комунікації, який виступає проміжним (третім) компонентом.

  До визначення тексту можна підходити з різних позицій. Одні лінгвісти вважають, що текстом може бути тільки писемне мовлення, інші вчені до уваги беруть передусім не форму мовлення, а структурно- семантичні ознаки .Існує кілька типологічно відмінних визначень тексту, зіставлення яких дає підстави для встановлення диференційних ознак тексту і визначення викінченої дефініції тексту.

• «Текст — це витвір мовленнєвого процесу, що відзначається завершеністю, об’єктивований у вигляді писемного документа, літературно опрацьований у відповідності з типом документа, витвір, який складається з заголовка і ряду особливих одиниць (надфразних єдностей), об’єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв’язку, і має певну цілеспрямованість і прагматич­ну визначеність».
• «Текст — певна з функціонально-смислового погляду упорядко­вана група речень або їх аналогів, які являють собою завдяки семан­тичним і функціональним взаємовідношенням елементів завершену смислову єдність».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Текст як одиниця  лінгвістичного дослідження 

  До порівняно недавнього часу речення було основною одиницею лінгвістичного аналізу, й інтереси дослідників не виходили за його межі. Ще в 1960-ті роки послідовно проводилася думка про те, що вищої структурно організованої одиниці, крім речення, немає. Поряд із цим давно було виявлено, що не кожне речення «виражає закінчену думку», тобто виступаючи самостійним синтаксично, у семантичному відношенні таким не постає.

Ще О. О. Потебня передбачав, що мовлення будується не тільки з  речень, але й з одиниць, структурно і семантично вищих за останнє. У 1968 р. на колоквіумі в Констанці П. Хартман пропонував розділити сфери дослідження тексту і розрізняти: загальну лінгвістику тексту; лінгвістику конкретного тексту; лінгвістику типології текстів. Слід констатувати, що проблема тлумачення вищої від речення структурної одиниці залишається й досі актуальною. Так, Т. В. Булигіна підкреслює: «Незважаючи на деякі особливості сполучень речень у тексті, текст все ж таки не утворює… специфічної структури, властивості якої б переважали суму властивостей складників його речень». Подібну концепцію розвивають М. Даскал й          А. Маргаліт. На їх думку, немає необхідності у створенні теорії тексту, оскільки граматика речення, якщо вона «повністю опрацьована», може описати всі явища тексту (пор. погляд І. М. Кручиніної на безсполучникове складне речення, яке тлумачиться нею як сполучення речень, що виникає на рівні тексту і характеризується певними особливостями). Такий погляд на текст передбачає певний ізоморфізм структури речення і структури тексту, що є некоректним, оскільки ціле і його частини не можуть бути прирівняні, і текст не є лише «сумою властивостей» речень (подібний погляд у свій час висловлювали    О. О. Шахматов і О. М. Пєшковський щодо складного речення, яке кваліфікувалося ними як поєднання речень).

  Текст — це середній елемент схеми комунікації (комунікативного акту), яку гранично спрощено можна уявити у вигляді триелементної структури: автор (адресант) —> текст —> читач (адресат). Як серединний (проміжний) елемент комунікативного акту текст виявляє свою специфіку у двох вимірах: кодуванні і декодуванні. Щодо мовця (автора, адресанта) текст є кодованою величиною, оскільки мовець кодує певну інформацію з метою її донесення до читача (адресата), використовуючи при цьому наявні засоби. Для сприйняття вміщеної у тексті інфор­мації читач повинен її декодувати. У силу цього застосування тих чи інших засобів кодування має бути адекватним у вихідний і кінцевий момент комунікативного акту. При розбіжності цих засобів зникає можливість взаєморозуміння і правильного сприйняття тексту (текстової інформації).

  З визнанням тексту найвищим рівнем мовної системи виникає така галузь мовознавства як лінгвістика тексту, яка набуває все більшого розвитку.

  Лінгвістика тексту – напрям лінгвістичних досліджень, об’єктом яких є правила побудови зв’язного тексту і його смислові категорії. Вона займається з’ясуванням глибинних смислів, які містяться в певному тексті. При цьому врахування принципу використання мовних одиниць (включаючи і невикористання певних категорій чи окремих способів їх вираження) допомагає визначити подеколи приховані від літературознавчого або стилістичного аналізу смислові лінії і підтем.

  Дослідження тексту починається з визначення його основних категорій, які виражають властивості й ознаки тексту. Визначення цих категорій залежить від лінгвістичної позиції автора. Говорять про сім вимог текстуальності: формальну когезивність, когерентність, значеннєву інтенціональність, сприймання, інформативність, ситуаційність та інтелектуальність.

  Існування складніших, ніж речення, побудов підтверджується їхньою логіко-змістовою єдністю, виокремленістю в тексті, наявністю синтаксичних зв’язків, що цементують об’єднання окремих речень (фраз), виявом деяких відношень, властивих структурі цілого. Розкриття природи складних синтаксичних побудов дає змогу наблизитися до розуміння закономірностей будови тексту. Тому так важливо з усією можливою точністю й чіткістю простежити формування складних текстових побудов шляхом сполучення речень. Дуже виразна в цьому плані думка В.Сланського: «Речення є найпростішою конкретною формою мовлення - своєрідною клітинкою, з якої розвиваються, а отже, й можуть бути з’ясовані й усі інші елементи та форми останнього». За системно-структурного підходу до вивчення складних мовних утворів можливість опису їхньої цілісної єдності досягається знанням про складові елементи, а також про зв’язки та відношення між ними.

  У практиці дослідження складових синтаксичних побудов основна увага приділялася засобам і видам міжфразового зв’язку. Таким чином, як елемент за цього підходу виступила синтаксична побудова, що містилася в кожній окремій фразі. Мислилося, що ця побудова і є реченням, і міжфразовий зв’язок на цій основі поціновувався як зв’язок речень . Таке зближення фрази та речення випливало з того, що одне з трактувань поняття «фраза» має немало точок зіткнення з осмисленням поняття «речення». Так, дуже поширеним є поняття про те, що фраза - це «найменша самостійна одиниця мови, актуалізована одиниця спілкування». Це по суті найменше окреме висловлювання. Речення – також найменша одиниця з точки зору смислової та співвіднесеної з нею структурно-синтаксичної, і йому притаманний комунікативний аспект. Але якщо речення виділяється передусім як елементарна смислова єдність і відповідно - синтаксична єдність (у формуванні якої беруть участь інтонація й пунктуаційні засоби), то фраза вичленовується як найменша комунікативне значуща одиниця з точки зору мовленнєвої протяжності, неперервності мовлення - звукового чи писемного; природно, будучи відтинком мовлення, вона має на цій основі й змістові, й синтаксичні властивості. Можливе також і поєднання речення з фразою, втім воно не обов’язкове[1., 363].

  Відмінність функцій речення і фрази передбачає також відмінності в їхньому змісті й формі. О. М.Пєшковський звернув увагу на те, що поняття фрази та речення як композиційно-комунікативної й семантико-синтаксичної єдності опиняються «в досить складних і заплутаних відношеннях одне з одним». Порівняйте аналогічну точку зору Р.Дроммеля, котрий визначає фразу «як частину усного тексту, виокремлювану з допомогою обмежувальних пауз незалежно від того, зі скількох речень вона складається». До розряду композиційно-мовленнєвих одиниць належить також абзац, і відомо немало фактів його синтаксичної неоднорідності. Все це свідчить про необхідність уточненого розгляду меж речення в тексті для того, щоб за всіх випадків виявлення зв’язків, відношень між реченнями ми могли бути впевненими, що йдеться саме про речення, про одиниці одного плану, одного рівня.

  Ізольоване речення й речення, що фукціонує в тексті, опиняються в різних умовах. Речення, залучені до побудови зв’язного мовлення, підлягають дії функціональної динаміки. Вона викликає активну протяглість, зчіплення речень, що необхідно для побудови текстових єдностей. Треба враховувати також, що речення в умовах контексту піддаються Істотному скороченню, компресії, бо накопичується відоме з контексту, й воно випускається в багатьох реченнях. Уже в контексті двох-трьох речень виникає можливість не повторювати відомі з попереднього речення компоненти (й так - у кожному наступному реченні). Це зумовлює помітні зміни форми речень, появу великої кількості неповних речень. Природним є також виникнення дуже тісного формального та змістового зв’язку речень, у тому числі й у межах фрази. Оскільки структурні взаємодії мають внутрішній, дещо прихований характер, то вони відображуються у зовнішній формі «згладжено», без помітних структурних «швів». Усі ці явища приводять до того, що речення не завжди виступає чітко в тексті, його межі розмиваються в потоці мовлення. І головне, що звичайно на окремих реченнях увага не фіксується, бо вони часто є матеріалом для побудови більших, значущіших у комунікативному відношенні одиниць.

  

 «Складне синтаксичне ціле», «надфразна єдність», «період»

  Текст (від лат. textum - тканина, сплетіння, поєднання) - це писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень, об'єднаних у тематичну і структурну цілісність. Отже, текст виступає обов'язковим складником комунікативного процесу, допомагає фіксувати, зберігати і передавати інформацію в просторі й часі.

      Структурно текст може відповідати реченню, слову, сполуці, якщо ці одиниці мають цілісну інформацію, яка відповідає певній комунікативній ситуації. За способом репрезентації тексти переділяються на письмові, усні та друковані.

Залежно від ситуації спілкування  значна частина текстів може матеріалізуватися  яку писемній, друкованій формі (накази, протоколи, акти, телеграми тощо), так  і усній (судові промови, бесіди тощо).

  Кожний текст маніфестує той чи інший мовленнєвий жанр, віднесений до певного стилю, і виконує різні функції. Основним елементом тексту є дане (тема, предмет висловлювання) і нове (основний зміст висловлювання). Наведемо приклад розподілу невеликого тексту на дане і нове (жирний шрифт-дане, курсив - нове).

Основними ознаками тексту є:

* зв'язність - визначальна  категорія тексту, основним показником  якої є розвиток теми і формальні  засоби (семантично близькі слова  і фрази, граматичні й стилістичні  одиниці тощо). За допомоги мовних  ї позамовних чинників вона  забезпечує обмін інформацією.  Показниками зв'язності є: лексичні (синоніми, антоніми, пароніми, повтори), морфологічні (сполучники, сполучні  слова, вказівні займенники, деякі  прислівники, тощо), синтаксичні  (порядок слів, порядок розташування  частин), стилістичні (еліпс, градація, питальні речення тощо) одиниці;  інтонація, наголос, паузи; ситуації спілкування;

*цілісність, яка забезпечується змістовою (єдність теми, змісту), комунікативною (мета спілкування), структурною і формально-граматичною (єдність мовленнєвих жанрів) цілісностями.

*членованість. Будь-який  текст можна комунікативно членувати  на частини з метою полегшення  сприйняття інформації адресатом.

*інформативність уособлює  інформативний масив тексту, що  міститься не лише в його  вербальній організації, а випливає  з її взаємодії з авторською  і читацькою свідомістю. Отже, інформативність  тексту виявляється лише у  процесі тлумачення мовного масиву  через свідомість адресата, а  масив інформації формує автор  тексту. Кожен текст і створюється  заради передачі інформації;

*завершеність - ознака текстів,  що передбачає їхню формальну  і змістову закритість.

Елементи  і компоненти тексту поєднуються  такими видами зв'язку:

• контактний - пов'язані елементи знаходяться поряд;
• дискантний - здійснюється на відстані: об'єкт, що згадувався в першому абзаці, знову стає предметом уваги в наступних абзацах, через певну кількість речень іншого змісту;
• ланцюговий або послідовний - певний елемент попереднього речення стає вихідним пунктом для наступного і вимагає подальшого розгортання думки;
• паралельний - речення граматично рівноправні. Характерна ознака цього зв'язку - єдність видо-часових форм присудків;
• перспективний - вказує, про що мовитиметься далі;
• ретроспективний - певний фрагмент тексту вимагає від адресата пригадування змісту попередніх частин.