Райнер Марія Рільке (1875-1926)

У “Сонетах до Орфея” ще раз пролунала згадка Рільке про полтавські степи (сонет 20, 1), бо з їх глибини вийшли, на думку поета, справжні поети-кобзарі, котрі так само, як Орфей, були голосом самої природи, відчували свою спорідненість з нею.

Україна й Росія у сприйнятті Рільке поєднувалися в єдиний світ “Русі” з її одвічними традиціями, стародавньою культурою, широкими просторами. Про вплив на нього подорожей 1899—1900 років поет писав: “Італію я знав і любив уже з семи років; завдяки промовистій розмаїтості і багатству форм вона була, так би мовити, букварем для мого динамічного внутрішнього життя. Але вирішальна роль належить Русі: саме вона в 1899 і 1900 роках не тільки відкрила мені світ, ні з чим не зрівняний світ безмежних масштабів, але й завдяки своїй людській сутності наділила мене почуттям братерського зв’язку з людьми”; „Росія стала... основою мого переживання і світосприймання”. Отже, мандрівки в Росію та в Україну дали поетові нове відчуття світу, спонукали його до пошуку органічної єдності з природою, людством, усім світом, а також до пошуку гармонії як необхідної умови життя.

Рільке увібрав поетичний  досвід культур різних народів, багатьох поетів, щоб створити свій власний  і неповторний поетичний світ. Поезія Рільке сповнена музикою, ліризмом. Глибоко філософічна і інтелектуальна, вона, здавалося б, поєднувала непоєднуване: емоційно пристрасне слово з раціональною думкою. В його поезії сутність речей  пізнається не за їх поверховим вираження, а за внутрішнім єством, адже у кожному  явищі є святість і гріховність, добро і зло.  Багатство поетичної палітри Рільке, щедрість його хисту перетворили митця на безумовного класика літератури ХХ    століття [5; С. 12].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Відображення філософської та естетичної позиції Райнер Марії Рільке в збірнику “Сонети до Орфея”

 

Сонет (італ. sonetto) – вірш із 14 рядків, утворює 2 чотиривірші – катрени (на 2 рими) і 2 тривірші – терцети (на 2 або 3 рими), частіше в “французької” послідовності – abba abba ccd eed (або ccd ede ) або в “італійської” – abab abab cdc dcd (або cde cde) умовно до сонета відносять “англійську” римування – abab cdcd efef gg (у У. Шекспіра). Виник в XIII в. в Італії; особливо популярний у поезії Відродження, бароко, романтизму, почасти символізму і модернізму.

З високою, джерельно чистої ноти починає “Сонети до Орфея” (1923) дзвінкоголосий бог поезії Райнер Марія Рільке:

Ось дерево звелося. Про виростання! 
Про спів Орфея! Співу весь слух. 
І замовкло все, і тече крізь мовчання 
новий початок, знак новий і рух. 
Виходять звірі з лісової тиші, 
покинувши гнізда або барліг; 
вони, ймовірно, стали тихіше 
не з страху, не з хитрощів своїх, 
а з Прислухання. Рев, скавчання, гам 
подрібнювали в їхніх серцях. Їм за притулок 
недавно ще була маленька хатина, 
де крилася жадлівість їх хатина, 
де при вході аж хитався ганок, - 
там ти воздвиг в їх Прислухання храм. 
(Переклад Миколи Бажана)

До образу легендарного давньогрецького  співака і музиканта Орфея, що був наділений такою магічною силою мистецтва, йому підпорядковувалися не тільки люди, але і боги і природа, Рільке звертався не раз. У 1904 році він  написав вірш “Орфей, Еврідіка і Гермес”. В його основі – відомий міф про те, як Орфей намагався звільнити з царства мертвих свою дружину Еврідіка. Зачарований дивовижною грою Орфея, Аїд обіцяє повернути Еврідіка на землю, але за однієї умови: в дорозі Орфей не повинен дивитися на свою дружину, яка буде йти за ним. Орфей не витримує і озирається – і втрачає Еврідіка назавжди.

У викладі Рільке античний сюжет стає оригінальним твором, в  якому втілені світосприйняття, світовідчуття, індивідуальність поета. Рільке зосереджує увагу на душевних стражданнях героїв міфу, посилюючи його трагічне звучання.

Особливо сильно звучать  ці мотиви відчаю, зневіри, душевної муки в тих рядках, де говориться, як Еврідіка йде у вічне Небуття–Забуття:

Вона вже - не та білява жінка, 
оспівана колись в піснях поета, 
вона вже - не запах і не острів 
широкому ліжку, тому що вже 
вона не власність жодного чоловіка. 
Її назад, як довге волосся, 
і віддано, як пробуялу зливу, 
і розділений, як запас стократний. 
Вона - вже корінь, 
і коли раптом 
Її зупинив і з відчаєм сказав 
до неї Бог: “А він озирнувся”, - 
безглуздо і тихо запитала: “Хто?” 
А там вдалині, при виході у світ, 
стояв хтось темний, його обличчя 
не розпізнати. Він стояв і бачив, 
як на стязі дороги польової 
печальнозорій бог і посланець 
безмовно обернувся, щоб іти 
за фігурою, тому поверталася, 
хоча довгий саван заважав іти, 
невпевнений, і ніжна, і терпляча. 
(Переклад Миколи Бажана)

У “Сонетах до Орфея” Рільке підходить до Орфеевої теми з принципово іншої позиції: він стверджує нове, наступного владно непереборно. До шествию цього нового потрібно лише прислухатися. І тоді побудується новий храм. Храм – в душі людини. Саме тому він вічний. Зникають тупик і трагізм, зате з'являється інший Орфей: змужнілий, мудрий, спраглий життя і добра. Так, він побував в аїді, він бачив підземний світ, і він дізнався значення кореня для дерева, піднімається вгору. Він зрозумів одвічну і величну у своїй одвічного мудрість: щоб кроною своєю дерево тяглося до сонця, його коріння повинен бути міцним. Так у традиційну легенду-історію Орфея вводяться нові, філософські мотиви: поєднання космічного і земного як двох начал, двох величин одного цілого – Всесвіту [8; C. 342-350].

Рільке вже не йде за сюжетом античного міфу: він скористався  ним, щоб вибудувати свій власний поетичний світ.

Так в сонетах Рільке з’являється мотив Всесвіту. Цей мотив переходить з сонета в сонет, переплітається з іншими мотивами, і з такого плетіння мотивів полягає філософська картина Всесвіту – змінного, незбагненного, з любов’ю, смертю і – не найголовніше – з піснею:

Всесвіт змінний, як 
хмари нестійкі: 
гине вчинене знову 
в часі прірви. 
При всьому мінливість тривог, 
стежок в безкрайнє пісня почнеться, - вже бог 
ліру держить. 
Є Непізнанні жалю, 
смерті невідома суть, 
марно бажання - зрозуміють 
таємниці любові. 
Тільки пісні на землі 
сяють святкові. 
(Переклад Миколи Бажана)

Наведений сонет є цікавим  за формою. Загальновідомо, що історія  сонета досягає витоками ще в XIII століття. Тоді сонетом називалася легка провансальська пісенька, яка навіть претендувати не могла високий філософський сенс. З часом сонет перетворився на вінець поетичної майстерності, на вершину поезії, яку дано подолати тільки геніям.

Класичний сонет складається  з 14 віршів (рядків), має певну систему  рим і усталену строфіку: два чотиривірші  і два тривірші або три чотиривірші  і один двовірш. Сонети писали Данте  і Петрарка, Ронсар і Шекспір, Пушкін і Міцкевич, Франко і Зеров. Віддаючи данину традиційним сонетної форми, майстра поетичного слова намагалися розширити змістовні та формальні межі сонета. Серед таких майстрів – Райнер Марія Рільке.

Для Рільке сонет так само змінний, як і Всесвіт. Змінюваний в  Рільке сонет нібито підкреслює мінливість усього, що є в житті, на що так  чи інакше впливає людина як частина великого космосу.

Сонет “Всесвіт змінний…” складається з двох чотиривіршів і одного шестивірш. Така строфічні організація сонета має свій сенс. У чотиривірші розвиваються два протилежних за своєю суттю мотиви (як теза й антитеза): у першому чотиривірші йдеться про змінюваність всього сущого, навіть Всесвіту, в другому – стверджується вічність мистецтва як постійного начала буття і його духовності. Ці два мотиви доповнюють один одного, і з цього взаємодоповнення виникає певна цілісність, певна гармонія, яка і передбачає врівноваженість всього всім. Саме в цій гармонії відчувається закономірність змінності матерії і вічності духу – двох начал, які дозволяють людині залишатися людиною в швидкоплинному часі.

У шестивірш йдеться про  земні начала: любов і смерть – вічні, незмінні віхи життя кожної людини. Саме любов і смерть як полярні і водночас взаємопов'язані стани мають певну таємницю. Неможливо пізнати суть смерті, і марним є “бажання – зрозуміють таємниці любові”. Але є в світі постійна величина – мистецтво, яке служить людині, і тому незмінно “пісні на землі сяють святкові”. Сонет набуває життєствердного звучання. Це гімн життю та мистецтву – вічним початків буття в цьому світі і у Всесвіті.

Відходячи від усталеної  форми сонета, Рільке створює свій власний сонетний світ, наповнюючи його глибокими роздумами про  Буття і Небуття, про Життя  і Забуття, про Космос і Землю, про Вічне (незмінне) і тління (змінне). У такій філософській поезії звучать  властиві Рільке трагедійні мотиви. Мотив  смерті присутній у світлих сонетах поета, але смерть – це одна з реалій життя, яке щоразу проростає незважаючи темні сили Аїду.

Саме тому в сонетах  Рільке виникає потужне біблійне “Я є” – суть людину, що приходить у цей світ, щоб жити, а не живе, щоб померти; тому в сонетах подих людський “поширює дальню далечінь”; тому поет радить бути “завжди в зміні днів і дій”. “Я є” – це твердження самоцінності людини як особистості. І в цьому – любов поета до людини, його гуманістична позиція.

Поет любить на земній. У  сонетах виникають картини, дорогі його серцю і душі. І то – не спогади – примари, не фантазії уяви. Те саме життя з його земними реаліями вривається в сонети Рільке:

 
Пан, що можу - скажи  ти мені - 
скласти тобі присвята і я? 
Спогад мій давній про день навесні, 
вечір в Росії, і луг, і коня ... 
Десь із села приблукав він, сиваш, 
спутаний узами по ногах, 
щоб на луках ночувати пустопаш; 
хльостає гриви розпатланий помах 
шию його в такт Буйство сили, 
грубо вгамований в прагненні мчать. 
Як його крові ключі кипить! 
Як він вслухається в шир навколо! 
Чує і співає, - ввімкни в круг билин образ цей. 
Є присвятою він. 
(Переклад Миколи Бажана)

Орфей XX століття став співаком НЕ для богів – для людей. Рільке у своїх світлих сонетах, стверджуючи велич Всесвіту, поклоняється життя на Землі.

У “Сонетах до Орфея” Рільке утверджує нове, що настає владно і непереборно. До ходи цього нового потрібно лише прислухатися. І тоді збудується новий храм. Цей храм – в душі людини.

Саме тому той храм є  вічним. Щезають безвихідь, трагізм, натомість з’являється новий  Орфей: змужнілий, мудрий, спраглий життя і добра. У традиційну легенду–історію Орфея вводяться нові, філософські мотиви: поєднання космічного і земного як двох начал, двох величин одного Всесвіту. Рільке скористався сюжетом античного міфу задля того, щоб вибудувати свій власний поетичний світ.

І в тому своя правда: поет в сонетах творить свій власний  космос, свій власний Всесвіт. А тому закарбовує у сонетних рядках власне світовідчуття, власні думки, власні емоції, свій власний досвід. Рільке – творець  суб’єктивного світу і Всесвіту. І в такій іпостасі – він  постає як велетень поезії ХХ століття [5; С. 12-16].

 

 

 

 

 

 

4. Висновки

 

Поезія P. M. Рільке є високим взірцем модерністської філософської лірики XX ст.

Перший етап рільківської творчості був пов’язаний з широким художнім осмисленням категорії “Бог”, під якою поет розумів “всебуття” в його постійному становленні. У ліричних і прозових творах цього періоду спостерігаються символістські тенденції.

Упродовж другого періоду художня  думка митця була націлена на осягнення земних речей у їхній “реальності” та сукупності зв’язків із всесвітнім буттям. Відповідно до цього спрямування своїх творчих зацікавлень                  P. M. Рільке розробив жанр “вірша–речі”, у якому поєднувалися план скульптурно–пластичного зображення реалій і явищ земного буття та план філософських спостережень за законами всесвітнього буття. Така двоплановість виводила поезію Рільке у річище модерністської літератури.

Третій етап синтезував філософські  й естетичні відкриття попередніх періодів. Його світоглядною платформою стало вчення про духовне перетворення світового буття. Важливою його складовою  була концепція творчості, втілена в образі Орфея – “посередника” між царствами життя та смерті, який стверджує їхню єдність та цілісність, митця, що своєю творчістю одухотворює матеріальний світ. Широке використання здобутків античної культурної традиції наближає Рільке до плеяди поетів – “неокласиків”.

У грудні 1925 року Західна Європа вшановувала  пам’ять п’ятидесятирічного поета Рільке. Він уже сприймався сучасниками як велетень поезії, як хранитель багатовікової поетичної культури Європи.

Рільке перетворився на символ не лише усамітненого поета, котрий цурався  побуту, щоб пізнати суть буття, а  й творця високої духовності, якої бракувало в реальному житті.

Рільке увібрав поетичний досвід культур різних народів, багатьох поетів, щоб створити свій власний і неповторний  поетичний світ. Поезія Рільке сповнена музикою, ліризмом. Глибоко філософічна і інтелектуальна, вона, здавалося б, поєднувала непоєднуване: емоційно пристрасне слово з раціональною думкою. В його поезії сутність речей пізнається не за їх поверховим вираження, а за внутрішнім єством, адже у кожному явищі є святість і гріховність, добро і зло.

В його поезії часто звучать мотиви відчаю, зневіри, душевної муки. Поезія Рільке веде читача до нових емоційних  зрушень і до інтелектуального осягнення  Всесвіту. В його поезії є все: холод філософської містики; “дуже тонкий, дуже чуйний, дуже емоційний зміст” (М.Бажан); пошуки Бога – і богоборство, самотність, зневіра, розчарування – і віра в життя.