Проза Оксани Забужко

— Бандити! Звірі! Прокляті!

Шамотнява, стишений, умовляючий татів голос — це як шурхіт на плівці; коли ти влетіла в кухню, по очах тобі з розгону, навідлі (крупний план!) вдарило мамине мокре, червоне лице в прилиплих пасмах кіс, — оце і все, що випало в тих подіях на твою долю: роль споглядача, безпорадного свідка, що стоїть осторонь із завжди зайнятими — чи то лялькою, чи оберемком книжок — руками.».

Документальність у художньому творі найчастіше самостійного значення не має, не відокремлюється як специфічна, „матеріальна” основа, а, навпаки, входить у художнє, занурюючись усередину, наповнюючись його соками, змінюючись. Доведено, що осмислення історичної правди образотворчими засобами – найскладніший процес художньої творчості. Важливе значення має мова героїв, що є їхньою додатковою характеристикою.

У структуру оповіді введено загалом шаблоновий образ «кагебіста», який розмовляє чи то карикатурно, чи то саркастично поданою російською

мовою наприклад «…ніби лице, так і не глянувши на тебе, сказало по російськи: «Дєвочка, ану ка покажи свої кнігі», — голосом, який також тебе не бачив, у якому не було жодної познаки, що його адресовано тобі, — таж ти не була «дєвочка», ти була — Дарця, ти здивовано стояла на карамельно жовтій, липнучій лаком (щойно скінчили ремонт!) паркетній підлозі з оберемком книжок на руках і дивилася знизу вгору в ніби лице, і тут твоя мама, твоя струнка і тепла мама, від якої завжди так гарно пахло і яка вже третій місяць вигойдувала в собі твою сестру..».

Художній характер головної героїні оповідання Дарці як певна цілісність розкривається в єдності „зовнішнього” і „внутрішнього”, в їх діалектичному взаємозв’язку. Коли «Кагебіст» вкотре звертаєтсья до батька Дарці: «адже сказав Антонові, вже реабілітованому, й дипломованому, й допущеному до кафедри, підполковник на допиті: «В лаґєрє билі, а с намі работать не хатітє — вот і пажалєєте», еге ж, «па жалєєте», і скавчатимете, як пси з перебитими хребтами, і прощення кляча тимете в своїх дітей, що привели їх на світ!»

У збірці та оповіданні «Сестро, сестро», чимало фрагментів, де фактично пародіюється російська мова, «пхнув стосика тобі в руки, удав «гостьового дядю» — неоковирно, наче ніколи не мав до діла з дітьми: «На, возьмі, дєвочка… Харошиє кнігі у тєбя», — книжки було перетасовано в іншому порядку..»— це, схоже, така собі відповідь Росії, наша альтернатива тим російським «стандартам», коли українців зображують як недолугих і простакуватих типів-персонажів, а українське подають у гранично примітивізованому вимірі .

Не згладжування протиріч, а безбоязке оголення їх – єдино плідний шлях осягнення і художнього конструювання історичної особи, певного сюжетно-композиційного стрижня твору з широким виявом авторської винахідливості, оригінальності. Ускладненням форм художнього мислення, варіюванням аналогій і протиставлень, акумулюванням напрацьованих попередниками композиційних прийомів із їх поліваріантністю, побудовою асоціативних риштувань відзначається оповідання сучасної письменниці О.Забужко.«Ти сиділа з ногами на канапі й читала казку: про те, як зрізали чумаки в лузі сопілку з калини, прийшли в крайню хату, і як хазяйська дочка притулила сопілку до губ, а та й заговорила: помалу малу, сестрице, грай, не врази мого серденька вкрай, ти ж мене, сестро, зі світу згубила, в моє серденько гострий ніж устромила… Не конче встромляти гострого ножа — щоб бути винуватим, цілком достатньо народитися».

«Жіночість» певного літературного твору передбачає те, що він написаний жінкою. Однак, на наш погляд, тут слід погодитися з Х.Стельмах: жіноча стать авторки не робить її твір жіночим автоматично; тут ідеться скоріше не про реального автора, а про образ автора як художню конструкцію, яка може бути проявлена у творі більше або менше й так само може нести або не нести ознаки своєї статі. Дж. К. Оутс у своєму есе “(Жінка) письменник: теорія і практика” (1989 р.) стверджує, що ґендер детермінує творчість далеко не всіх авторок: “Є письменниці, народжені жінками, які рідко мислять себе, коли вони пишуть, як жінок; є інші письменниці, так само народжені жінками, які вірять, що їхнє письмо завжди зумовлене їхнім ґендером “Я ніколи не буваю жіночнішою, ніж тоді, коли я пишу”, – каже Маргеріт Дюрас”.

Вважаємо, що досить близьким до такого „вузького” тлумачення терміна „жіноча література” є термін, який використовує О.Забужко, аналізуючи поезію С.Плат у статті „Незгасний маків цвіт”: „феміноцентризм”; поняття „феміноцентрична література” (поезія, проза) могло б стати в майбутньому альтернативою значно звульгаризованому на сьогодні терміну „жіноча література”.

Письменниці О.Забужко доводиться по-своєму трактувати документальні факти, проникливіше дивитися на них, збагачувати їх силою художньої фантазії. « Те, що вона вгледіла, — те, що плавало в цинічному блискові цинкової посудини, — скидалося на обрізки сирої печінки в чорних, масних згустках крови, і то й була твоя сестра в її єдиному земному існуванні: хто вам уже разбєрьот, кюретка тяла вздовж і впоперек, як міфічна розпаношена сокира, — все, що запускалося в розіпрілий парний ґрунт».

Багатство, поліваріантність можливостей інтерпретувати історичну особу з її неповторним, сокровенним індивідуальним світом давали асоціативно-психологічна структура твору, його монологічна форма, де переважав інтерес письменника до психологічного пізнання людини, душевної боротьби, подолання суперечливих настроїв і почуттів.

Так у оповіданні «Сестро, сестро» автор підкреслює, що «Дарця, тепер уже доросла жінка з вільно звислими вздовж сильного й гарного молодого тіла руками — ні чашка кави, ні цигарка не заповняли цих рук, — сказала з напівусвідомленою жорстокістю, чи радше, з дрочливою хіттю — вхопити матір за плечі й трусонути її, як людину, що ніяк не прокинеться: «Це була та дитина, що не народилась, — от вони й зустрілися».

Концепцію особистості неможливо розглядати поза концепцією світу, художньо створеною письменником. На наш погляд, точніше говорити про концепцію буття, яка об’єднала б світ як об’єктивну реальність зі світом людського духу. Тому „Зовнішні” та «внутрішні» події у тоталітарному суспільстві „безпосередньо відтворюють життєву характерність” у оповідання переплітаються , поступово проявляється насамперед у портреті персонажа - Дарці, що сполучає як природні, так і соціальні риси, та опосередковано виражає внутрішній стан героя (психологічний портрет, у якому значна роль відводиться зовнішній психологічній деталі.

„Зовнішнє” виявляється через відтворення поведінки персонажа, форма якої, „це не просто набір зовнішніх подробиць здійснення вчинків, але певна єдність, сукупність, цілісність. Так автор продовжує розповідь чому не народилася сестра Дарці. «Про те, що в тебе була сестра, ти довідалася аж геть пізніше, на дванадцятому чи тринадцятому році, — тобі розповіла мама, й батьки тоді посварилися, бо тато вважав, що не слід розказувати дитині про такі речі…».

Суто екзистенційна проблема — проблема сенсу буття в прозі О.Забужко прямо пов’язана з філософськими категоріями життя і смерті, свободи і несвободи.

Можливо автор так само як і філософи-екзистенціалісти вважає, що основним каталізатором людської дієвості виступають людські відчуття, бо саме відчуття неспокою, відчаю, загрози смерті приводить до самоаналізу, який може завершитися висновком про потребу самореалізації.

Форми поведінки надають внутрішній сутності людини (настановам, світовідношенню, переживанням) чіткості, визначеності, завершеності”. На важливості поведінки, дії для розкриття характеру персонажа, спрямування його волі наголошували Арістотель, Г.В.Ф.Гегель. Саме зображення поведінки дає змогу письменникові відтворити особистість героя „більш цілісно: духовна сутність виступає в певній зовнішній подобі”. Зображення поведінки „концентроване” у формі вчинку, якому літературознавці відводять значну характеротворчу роль.

Нові умови життя вимагають від героїв по-новому осмислити своє місце у цьому суспільстві. Закинуті у міжчассі, покинуті, самотні, чужі у новому для них світі, морально чи фізично приречені.

За природою свого мислення людина завжди повертається назад і через порівняння ототожнює нове з чимось давно відомим. Зміна тисячоліть супроводжується посиленням відчуттям вини «…вже знаючи, що Антось має рацію, що дитина в неї, такої, не може вродитися нормальною, — а щойно згодом, коли, обмивши обличчя крижаною водою і відчуваючи, як помалу заполоняє її, ще живу, мармуровий холод обкапаного вільгістю надгробка, всім морозом у тілі сказала до нажаханої гарячої грудочки, котра одчайно вглибала в неї, прагнучи закопатися якнайглибше: «Прости». Прости, моє маленьке, моє золотко, моя доцю чи синоцю, — мама не сміє вигодовувати тебе своїм страхом…». Виокремлення людини з потоку історії, показ її психодуховного світосприймання саме в певний момент, передача кожної миті життя — основа оповідання.

Сучасні оповідання - сповіді мають відчутно філософське спрямування. Мова в них ведеться переважно про духовні пошуки головного героя, його ставлення до зовнішнього світу. І, як наслідок, набуває все більшого поширення й поглиблення психологізм життєписної прози. Вихід на новий виток літератури символізують становлення особистості Дарці.

«…вони з Дарусею — вийшла з під загрози: саме таке значення мав звіданий нею уві сні, невідь відколи не знаний їй — спокій.

І Наталя заплакала.Ти тоді обняла її за плечі, бо руки мала вільні — розв'язані батьковою смертю. Два життя склалося на те, щоби повністю відкупити твоє власне. Цілих два.Але ти — ти проскочила, Дарцю.».