Проза Оксани Забужко

                                                       Реферат

                                    на тему: «проза Оксани Забужко»
 

виконаний студентом ТНУ групи 411
Сенянским Е.Г.

Оксана Забужко - автор прози і поезії, філософ, яка вільно володіє, окрім рідної української, ще чотирма мовами - англійською, польською, французькою і російською.

Оксана Забужко народилася в Луцьку. Вчилася на філософському факультеті Університету Тараса Шевченка у Києві.Її називають неокласиком.

Народилася 1960 року в Луцьку. Закінчила філософський факультет Київського університету та аспірантуру Інституту філософії НАН України. Кандидат філософських наук. Віце-президент українського ПЕН-клубу. Автор поетичних збірок “Травневий іній” (1985), “Дириґент останньої свічки” (1990), “Автостоп” (1994), “Новий закон Архімеда” (2000), повістей “Інопланетянка” (1992), “Казка про калинову сопілку” (2000), роману-бестселера “Польові дослідження з українського сексу” (1996, 1998, 2000, 2002), філософських досліджень “Дві культури” (1990), “Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період” (1992, 1993), “Шевченків міф України: спроба філософського аналізу” (1997, 2001), книги вибраних есеїв “Хроніки від Фортінбраса” (1999, 2001), та публіцистичного збірника “Репортаж із 2000-го року” (2001). Живе і працює в Києві. Роман “Польові дослідження з українського сексу” видано в Угорщині, Чехії та Росії. Твори О. Забужко готують до видання в США, Німеччині та Польщі. У 2002 році було знято фільм за книжкою “Хроніки від Фортінбраса”. У видавництві “Факт” у лютому 2003 року з’явилася збірка повістей та оповідань “Сестро, сестро”

Феномен жіночої прози 90-х років ХХ століття визначається актуалізацією в ній ґендерної проблематики, художнім осмисленням ролей жінки в патріархальному суспільстві та можливостей їх зміни, утвердженням у ній нової концепції особистості жінки, відмінної від тої, що вибудовується в прозі письменників-чоловіків. Образ „нової героїні”, що створений у жіночій прозі 90-х років ХХ століття. В історії людства є епохи, коли від літератури потребують оперативності втручання в існуючу дійсність. Дослідження швидко змінюваної реальності вимагають піднесення жанрів, котрим притаманна мобільність, швидка реакція на події. У цьому випадку роман, який потребує немало часу для написання, поступається місцем середнім і малим жанрам.

Оповіда́ння — невеликий прозовий твір, сюжет якого заснований на певному (рідко кількох) епізоді з життя одного (іноді кількох) персонажа.

Невеликі розміри оповідання вимагають нерозгалуженого, як правило, однолінійного, чіткого за побудовою сюжету. Характери показані здебільшого у сформованому вигляді. Описів мало, вони стислі, лаконічні. Важливу роль відіграє художня деталь (деталь побуту, психологічна деталь та ін.).

Оповідання дуже близьке до новели. Іноді новелу вважають різновидом оповідання. Відрізняється оповідання від новели більш виразною композицією, наявністю описів, роздумів, відступів. Конфлікт в оповіданні, якщо є, то не такий гострий, як у новелі. Розповідь в оповіданні часто ведеться від особи оповідача.

Генеза оповідання — в саґах, нарисах, оповідних творах античної історіографії, хроніках, легендах. Як самостійний жанр оповідання оформилось у 19 ст. З того часу й до сьогодні — це продуктивний жанр художньої літератури.

Головною стильовою тенденцією в сучасній світовій белетристиці є символізація і підтекстний характер мови, що цілком відповідає таким провідним екстралінгвістичним факторам, як лапідарність форми при глибині змісту. Найбільш відчутне це в малих епічних формах (притча, історична новела, анекдот, новела тощо). Серед цих жанрів значне місце посідають такі основні різновиди оповідання, як коротке та концентроване.

Першою невирішеною проблемою тут виступає питання про генезис жанру. Визнано, що „концентроване оповідання“ ХХ сторіччя, але є

досить поширеним і в наш час. Розвиток цієї нової форми в літературі традиційно пов’язують з жанром короткого оповідання яке виникнуло в західноєвропейській літературі наприкінці ХІХ сторіччя, але заслужило визнання як жанр лише на початку ХХ сторіччя, тобто пізніше за всі інші художні форми. Недаремно цей жанр називають іноді «дитям нашого сторіччя» , а також «дитиною післявоєнного часу» .

Біографічне оповідання”. Окреслено сукупність жанрово-стильових засобів, що зумовлені законами художньо-документальної оповіді про події життя, риси вдачі, діяльність реальної історичної особи, неповторної за індивідуальністю, участю у важливих історичних, політичних, культурницьких подіях. Біографічні оповідання творилися на основі документального життєвого матеріалу, в реальному історичному часі, але романтична концепція людини і світу, що закодована в сюжеті, специфіка й розмаїття „доцентрової” оповіді надавали їм художньо-філософської, образно-емоційної глибини.

Оповідання-легенда” розглянуто жанрово-стильові ознаки творів із композиційною і сюжетною неусталеністю, що зумовлювало часту імпровізацію оповіді, контамінацію епізодів і мотивів, розмаїття засобів художньої умовності.

Повчальне спрямування сюжету, дидактичні й пізнавальні сентенції, висловлені від оповідача чи персонажів як „мораль”, що випливає з фабули твору, – визначальні жанрові риси історичних оповідань-легенд.

„Оповідання-казка” присвячено висвітленню специфіки творів, у яких поєднані чарівно-фантастичні, алегоричні й соціально-побутові ознаки зі своєрідною системою художніх засобів, підпорядкованих героїзації позитивних, сатиричному викриттю негативних образів, часто гротескній інтерпретації їх взаємодій, звернення їх авторів до розповідного стилю і сюжетності, що дало змогу уникати описовості дії, інтенсифікувати діалогізацію текстів.

Оповідання-нарис – пошуки письменниками відкритих відповідей на складні питання про співвідношення особистих і загальнонаціональних інтересів, про роль проводирів, значення злагоди чи антагонізму їхніх діянь у зв’язку з духовно-моральними, національними й соціальними прагненнями мас, звертання авторів до проблем історичного вибору в „смутні часи” ХVІ – ХVІІ ст., коли йшлося про найефективніші шляхи України до визволення, до державності, їхні прагнення змоделювати художні гіпотези суспільних зрушень і змін.

Оповідання-новела” міститься розкриття автором шляхів концентрування уваги на внутрішньому світі персонажів і на їхніх переживаннях та настроях, простеження соціально-психологічних закономірностей поведінки людини в історичному поступі, під впливами житейських зіткнень, вимушене саморозкриття, міркування над природою своїх вчинків.

Трансформуючи фактографічні й документальні матеріали в художні твори, письменники ставлять собі за мету забезпечити сучасного читача правдивою інформацією про минулі події, зацікавити його динамічністю, образністю, яскравістю викладу біографічного матеріалу. Реалізація цієї мети цілком залежить від художньої інтуїції, майстерності митців слова при органічному поєднанні документів з авторським художнім домислом, вимислом.

Вивчаючи документальні матеріали, відбираючи з них саме те, що конче необхідно для висвітлення долі, творчого шляху, прагнень, психологічно-образних утілень реально існуючої в історії особистості, автор створює опорну базу сюжету, а вже потім художньо осмислює кожен біографічний факт, пропускає його через спектри власного розуміння.

Від подібного перцептивного сприйняття письменницею реалій життя звичайних пересічних українців залежить, наскільки сильне враження справлятиме його твір на реципієнта, наскільки гармонічною, пластичною видасться рецепція автора читачеві.

На сучасному етапі існує велика кількість визначень та точок зору щодо короткого та концентрованого оповідання. Але, не зважаючи вже на їх багатолітнє вивчення, не існує єдиного тлумачення даних понять. Цей факт свідчить про складність та багатогранність малих жанрів. Нез’ясованість призводить також до змішування понять та явищ, а іноді ці терміни вживаються для позначення різних, часом зовсім несумісних літературних форм.

Мову короткого оповідання характеризує тенденція до чіткого та лаконічного висловлювання. Як наслідок цього – створення звичайних та оказіональних складних слів. За їх допомогою досягається мовна яскравість, а також виразність, яскравість та наочність мови. Важлива роль у досягненні лаконічності змісту, а водночас й простоти, належить розмовним елементам.

Деякі дослідники підкреслюють метафоричність мови короткого оповідання. Письменники використовують найчастіше персоніфікацію та метонімію, хоч і намагаються зображати події нейтрально. Тому в оповіданнях майже відсутні епітети, які могли б показати відношення автора до подій.

Поряд із лексикою синтаксис є найважливішим засобом, який створює стиль художнього твору і тісно поєднаний зі змістом висловлювання. Синтаксис німецького короткого оповідання є також своєрідним.

Письменниця тут також намагалася знайти складні конструкції, які найкраще б передали їх почуття, докладніше донесли б їх думки читачеві. Але синтаксис цієї малої літературної форми досить нерівномірний: від уламків речень до великих складно-підрядних сполучень. Взаємозв’язок між реченнями підтримується не стільки граматичними, скільки семантичними засобами: синтаксичні одиниці продовжують та доповнюють одна одну своїм значенням.

Ведучий стильовий засіб цього жанру – повтор. Він спостерігається навіть у назві оповідання «Сестро, сестро». Повтор використовується тут як засіб побудови оповідання та для надання більшої ваги подіям – визначаючи тричі втрату сестри.

Речення, які містять головну ідею твору, повторюються в різних варіаціях «У тебе мусила б бути сестра», « у тебе була сестра», «русява голівка в пушистих кучерях, підсвічених сонцем» .

У коротких оповіданнях досягається велика типовість проблем та явищ. Цьому сприяє і те, що автор не надає своїм героям індивідуальних рис. У центрі оповідань не конкретні люди та події, а людські долі в цілому. Для називання своїх героїв автор використовує є типові імена, назви професій тощо.

Існує три шари значення слова в тексті: словникове, контекстуальне та підтекстне. Перші два типи семантики не викликають ніяких труднощів, бо це ті значення, які лексема має або отримує в тексті під час взаємодії з іншими словами. Під підтекстним шаром семантики розуміються авторські приватні асоціації, коли письменник вкладає в слова такі нюанси, які відомі лишейому. У оповіданні О.Забужко «Сестро,сестро» автор відмовляється від першого шару семантики (словникового), особливо поширює контекстуальну та особливо підтекстну семантику і цим досягає символізації, притчеізації розповіді. У оповіданні О.Забужко використовує, як це найчастіше буває в есеїстичних творах, хронологічний тип сюжету. Оповідь ведеться невимушено, з окремими моментами експресивності, що виражаються риторичними питаннями, коли певні проблеми оповідання-есе перегукуються із сучасністю.

Нова концепція особистості дитини, жінки зумовлює такі суттєві риси поетики жіночої прози, як філософічність, інтелектуальність, включення в структуру повістування елементів есеїстики, документалістики, як полемічна загостреність, суб’єктивізація і ліризація оповіді, трансформація міфологічної, фольклорної образності, активне використання засобів фантастики.

Поява подібних образів – головних персонажів ненародженої сестри, жінки-матері Наталі що втратила дитину, головну героїню Дарцю що так і не зустрілася з рідною сестрою у галузі художньої оповідання обумовлена рядом соціо-культурних і естетичних чинників.

Кінець ХХ століття був ознаменований кількома визначними подіями: зламом епох (кінець століття, кінець тисячоліття), святкуванням християнською церквою двотисячоліття її існування, прискорений розвиток науково-технічної думки призвів до шаленого збільшення інформації. Подібні суспільні процеси не могли не позначитись на якості літературних творів. Письменники, аналізуючи реалії сучасного буття людини, відчуваючи її розгубленість перед подіями дійсності, шукають нові підходи й прийоми в її зображенні. У зв’язку з цим одним з ефективних засобів є звернення до звернення до потаємних куточків людської душі. «У тебе мусила б бути сестра — на чотири, ні, на п'ять років молодша. Над цілим твоїм дитинством кружляли безтілесні жіночі імена, міняючись місцями, перекликуючись навзаєм, — ти не знала, до чого їх приточити, а лялькам давати не важилась: імена були не «лялькові», тобто не зняті з живих людей, а якісь нізвідкісні — немов крізь стогін самопливом вигулькнулого імені, що надовго опосідало твій внутрішній слух (а вони всі гули як стогін, найчастіше повторюване — «Іванна»), хтось добивався до тебе — хтось, хто хотів бути названим.»

«Сестро, сестро» — це психологічний натюрморт, заснований на автобіографії свідомості та біографії соціумних реалій, який (натюрморт) своєю провідноютональністю цілком характерний для української літератури порубіжжя 80 — 90-х років ХХ століття з її наснаженою критикою вітчизняної тоталітарної історії. У цьому оповіданні (що, може бути охарактеризоване і як новела, і як психоаналітичний етюд), написаному у вигляді асоціативних відчуттів, рефлексій, спогадів, відтінюються контури недавнього тоталітарного минулого . Сам образ сестри дуже яскраво описуэ О.Забужко «насправді у тебе була сестра. Вона мала зябра і, замість ніг, підібганий скорчений хвостик — на манір рачка чи морського коника. Дівчинка пуголовок, чоласта, як усі в вашому роду. Очі їй, напевно, ще не прокліпнулися, бо, зрештою, й не мала на що дивитися: довкола була тьма. І вогкість. І тепло.».

У канву розповіді вплетені малюнки обшуку, психічних зривів, моральних потрясінь на тлі рельєфно окресленої спочатку дитячої, а згодом сформованої жіночої свідомості, яка тонко фіксує, мислить, проводить паралелі, узагальнює. «Ти тоді ще, звісно, нічого не тямила, тобі минав п'ятий рік, і ти, здається, сповивала ляльку в кімнаті на канапі, коли нараз із кухні, де лишилися сидіти по обіді тато з мамою, залунали здушені горлові звуки, схожі на гавкіт, — звуки жіночого голосу, який ти не впізнала, бо звідки тобі було тоді знати, що так може звучати жіночий голос, — та вже наступної миті розітнувся мамин, таки мамин, але який же очужілий, моторошний, колодязно нутряний крик — на ціле життя вб'ється він тобі в пам'ять: