Автор: Пользователь скрыл имя, 10 Декабря 2011 в 22:56, реферат
Так в одному з віршів "Молюсь окопному лучу", на перший погляд, лише змалювання гри сонячного промінця "на рукомойнике моем". Про душевний стан майже нічого не сказано, але "серце пополам" - найвиразніше говорить про напругу чекання й переживання ліричної героїні. Усі її втрати пропущені через сприйняття світу.
Пусть боль свою в силу она переплавит.
Мы детям клянемся, клянемся могилам,
Что нас покориться никто не заставит!
("Клятва",
1941).
Своєрідність поетики А. Ахматової виявляється в прозорій чистоті її поетичних рядків, у класичній метриці вірша, у первозданній значеннєвій глибині слова, в економності виразних засобів при внутрішній драматургії фрази, що зближує її з поезією акмеїзму. Її вірші новелістичні: за розмовною фразою, побутовою сценою, психологічною деталлю розкривається епічне полотно підтексту ахматовської поезії. Земне життя, відтворене в рядках поетеси, образи повсякденної дійсності разом з тим відображають велич і мудрість буття, неминущі закони неба.
"Реквием"
(1935—1940) — вершина патріотичної лірики
Ахматової. Поема складається з посвяти,
десяти поетичних есе, вступу та епілогу,
які можна розглядати як самостійні ліричні
вірші. Поема тісно пов'язана з біографією
Ахматової. "Семнадцать месяцев в тюремних
очередях в Ленинграде" породили необхідність
розповісти про "страшные годы ежовщини",
безвинны жертви сталінізму. Глибоке особисте
нещастя (арешт сина Льва Гумільова) переплелося
з загальнонародним горем і знайшло вихід
у пекучій поетичній сповіді. Поема являє
собою і зразок високої патрыотичної лірики,
і історичний документ, і моральний подвиг
очевидця всенародної трагедії:
Перед этим горем гнутся горы,
Не течет великая река,
Но крепки тюремные затворы,
А за ними "каторжные норы"
И смертельная тоска...
("
Скорботою
сповнений сумний плач матері за несправедливо
засудженим сином, "каменным словом"
западає в її душу вирок. Муки матері в
зображенні Ахматової набувають позачасового,
загальнолюдського значення, що підсилюєть
біблійними ремінісценцями, які відтворюють
страту Ісуса Христа:
Магдалина билась и рыдала,
Ученик любимый каменел,
А туда, где молча Мать стояла,
Так никто
взглянуть и не посмел.
("Реквием.
Распятие").
Ліричній
героїні Ахматової необхідно вистояти
в горі, утриматись на грані відчаю, "снова
научиться жить" і, будучи вірною обов'язку
поета перед народом, донести правду про
беззаконня і біди. З мученицьких голосів
людей, що стоять у тюремних чергах, складався
сильний голос материнської правди. І
нехай її такою, застиглою в монументі
у тюремних воріт, запам'ятають сучасники
і знатимуть нащадки:
И пусть с неподвижных и бронзовых век,
Как слезы, струится подтаявший снег,
И голубь тюремный пусть гулит вдали,
И тихо
идут по Неве корабли.
("Реквием. Эпилог").
Поезія Ахматової, за визначенням О. Твардовського, це, насамперед, "подлинность, невыдуманность чувств, поэзия, отмеченная необычайной сосредоточенностью и взыскательностью нравственного начала ".
Підводячи
підсумки своєї творчості, Ахматова відзначала:
"Я не переставала писать стихи. Для
меня в них — связь моя с временем, с новой
жизнью моего народа. Когда я писала их
— я жила теми ритмами, которые звучали
в героической истории моей страны. Я счастлива,
что жила в эти годы и видела события, которым
не было равных".
З теорії
літератури
Акмеїзм (від грец. "розквіт, вищий ступінь, вершина чого-небудь") — літературна течія в російській поезії 10-х років XX ст. Група поетів, лідером якої був Микола Гумільов, у своїй творчості виявляла посилену увагу до всього земного, предметного, протестуючи проти містики символістів. Акмеїсти орієнтувалися на нові естетичні ідеали, створюючи "лірику природи" та "лірику культури". Друкувались у журналі "Аполлон" (1909—1917). Із цим літературним угрупованням пов'язаний початок літературної діяльності Анни Ахматової, Осипа Мандельштама, Сергія Городецького та інших, які створили організацію "Цех поетів".
Реквієм – багатоголосий циклічний вокальний чи вокально-інструментальний твір скорботно-поетичного звучання; вид католицького богослужіння.