Поезія втрат ранньої Анни Ахматової

Пусть боль свою в силу она переплавит.

Мы детям клянемся, клянемся могилам,

Что нас покориться никто не заставит!               

                                   ("Клятва", 1941).  

Своєрідність поетики А. Ахматової виявляється в прозорій чистоті її поетичних рядків, у класичній метриці вірша, у первозданній значеннєвій глибині слова, в економності виразних засобів при внутрішній драматургії фрази, що зближує її з поезією акмеїзму. Її вірші новелістичні: за розмовною фразою, побутовою сценою, психологічною деталлю розкривається епічне полотно підтексту ахматовської поезії. Земне життя, відтворене в рядках поетеси, образи повсякденної дійсності разом з тим відображають велич і мудрість буття, неминущі закони неба.

"Реквием" (1935—1940) — вершина патріотичної лірики Ахматової. Поема складається з посвяти, десяти поетичних есе, вступу та епілогу, які можна розглядати як самостійні ліричні вірші. Поема тісно пов'язана з біографією Ахматової. "Семнадцать месяцев в тюремних очередях в Ленинграде" породили необхідність розповісти про "страшные годы ежовщини", безвинны жертви сталінізму. Глибоке особисте нещастя (арешт сина Льва Гумільова) переплелося з загальнонародним горем і знайшло вихід у пекучій поетичній сповіді. Поема являє собою і зразок високої патрыотичної лірики, і історичний документ, і моральний подвиг очевидця всенародної трагедії:   

Перед этим горем гнутся горы,

Не течет великая река,

Но крепки тюремные затворы,

А за ними "каторжные норы"

И смертельная тоска...                    

                     ("Реквием. Посвящение").

Скорботою сповнений сумний плач матері за несправедливо засудженим сином, "каменным словом" западає в її душу вирок. Муки матері в зображенні Ахматової набувають позачасового, загальнолюдського значення, що підсилюєть біблійними ремінісценцями, які відтворюють страту Ісуса Христа:  

Магдалина билась и рыдала,

Ученик любимый каменел,

А туда, где молча Мать стояла,

Так никто взглянуть и не посмел.                                    

("Реквием. Распятие").  

Ліричній героїні Ахматової необхідно вистояти в горі, утриматись на грані відчаю, "снова научиться жить" і, будучи вірною обов'язку поета перед народом, донести правду про беззаконня і біди. З мученицьких голосів людей, що стоять у тюремних чергах, складався сильний голос материнської правди. І нехай її такою, застиглою в монументі у тюремних воріт, запам'ятають сучасники і знатимуть нащадки:  

И пусть с неподвижных и бронзовых век,

Как слезы, струится подтаявший снег,

И голубь тюремный пусть гулит вдали,

И тихо идут по Неве корабли.                                     

("Реквием. Эпилог").

Поезія Ахматової, за визначенням О. Твардовського, це, насамперед, "подлинность, невыдуманность чувств, поэзия, отмеченная необычайной сосредоточенностью и взыскательностью нравственного начала ".

Підводячи підсумки своєї творчості, Ахматова відзначала: "Я не переставала писать стихи. Для меня в них — связь моя с временем, с новой жизнью моего народа. Когда я писала их — я жила теми ритмами, которые звучали в героической истории моей страны. Я счастлива, что жила в эти годы и видела события, которым не было равных".  

З теорії літератури  

Акмеїзм (від грец. "розквіт, вищий ступінь, вершина чого-небудь") — літературна течія в російській поезії 10-х років XX ст. Група поетів, лідером якої був Микола Гумільов, у своїй творчості виявляла посилену увагу до всього земного, предметного, протестуючи проти містики символістів. Акмеїсти орієнтувалися на нові естетичні ідеали, створюючи "лірику природи" та "лірику культури". Друкувались у журналі "Аполлон" (1909—1917). Із цим літературним угрупованням пов'язаний початок літературної діяльності Анни Ахматової, Осипа Мандельштама, Сергія Городецького та інших, які створили організацію "Цех поетів".

Реквієм – багатоголосий циклічний вокальний чи вокально-інструментальний твір скорботно-поетичного звучання; вид католицького богослужіння.