Поезія втрат ранньої Анни Ахматової

 
В образі Рахілі поетеса змальовує поранену ревнощами до іншої жінки душу: жертва хитрощів свого батька, бідолашна дівчина заламує руки через те, що не вона, а старша сестра Лія стала дружиною її коханого Іакова. У біблійній розповіді про дружину Лота, що, порушивши заборону, озирнулася, Ахматова бачить історію жінки, яку занапастила щемлива любов до минулого - до рідної оселі, в котрій вона народила дітей любому чоловікові, до веж і площ рідного міста. Ця героїня постає у вірші втіленням природної жіночої жертовності, здатності віддати життя «за єдиний погляд». У сюжеті ж про закохану у співця Давіда Мелхолу розвивається тема ревнощів жінки до мистецтва, якому служить її обранець. Мелхола ненавидить коханого за те, що не одна вона панує у його серці, за те, що приречена на суперництво з його музою.

 
Так, «по-жіночому», ці біблійні сюжети були витлумачені вперше. 
 
Однією із з'єднувальних ланок між інтимною лірикоя А. Ахматової та оточуючим світом був мотив любові-жалю, характерний для російської усної народної творчості (до речі, і давнину в російській мові слово «жаліти» було синонімом слова «любити»). Породжені цим мотивом образи й настрої співчуття у коханні надавали ахматовській ліриці рис спорідненості з національним фольклором і прокладали шляї до її подальшої еволюції у напрямку наближення до народі нопісенної культури. 
 
Поезія зрілої Ахматової, як уже зазначалося, еволюціонуваі ла від «любовного щоденника» до «документа епохи», в якому літопис загальнонародного буття зливався з хронікою внутч рішнього життя самої поетеси, котра усвідомила власну причетність до долі мільйонів співгромадян, фізично й моральна закатованих у «соціалістичному раю». У цьому «документі» могутній епічний розмах художнього зображення «криваво-чорних» трагедій, що розгорталися на території СРСР, поєднуй вався з проникливим ліричним началом. А ліричне начало) вирізнялося сполученням викривального пафосу та урочисто-' проповідницьких інтонацій, що нагадувало тональність промов біблійних пророків, які відкривали своїм сучасникам очі на зло світу. 
 
У контексті роботи над «документом епохи», котрий писався осторонь брехливого офіційного «літопису» буднів радянського народу, особливої ваги набувала категорія пам'яті. «Людська пам'ять, - твердила А. Ахматова, - це сховище цінностей. Вона подібна до невичерпного джерела, яке б'є з-під землі й живить нашу енергію, розвиваючи почуття відповідальності за продовження справи тих, хто відійшов...» 
 
Зазначена категорія у її поезії обіймала широке поле значень. Тут була і думка про загнану на манівці, змучену, але незнищенну правду про злочини тоталітарного режиму проти свого народу. І моральний обов'язок справити скорботну панахиду по всіх співвітчизниках, розчавлених ураганом історії. І прагнення увічнити у безсмертному слові світлу пам'ять друзів і колег по перу, що пішли з життя, до останнього ковтка випивши чашу страждань, піднесену немилосердною історією (їм Ахматова присвятила окремий цикл - «Вінок мертвим»). І почуття важкої, непозбутної пам'яті про особисті втрати й поневіряння. І усвідомлення пам'яті як єдиного надійного, недосяжного для радянських інквізиторів сховища для своїх творів (продовжуючи віршувати за умов терору 30-40-х років, А. Ахматова, через постійну загрозу арешту й конфіскації рукописів, заучувала свої поезії напам'ять, а також довіряла їх пам'яті вузького кола друзів). І осягнення філософського виміру категорії пам'яті у зв'язку з проблемами часу та сенсу руття. І мотив «нерукотворного пам'ятника», що його поет зво-;ить у власній творчості. І ідея «прапам'яті», тобто пам'яті про оиередній досвід душі, яким живилося ахматовське почуття реапосереднього живого зв'язку з минулим (і зокрема, з минулим російської історії та культури), а також тверде переконання поетеси у незнищенності всього, що відбувалося на землі, ззастережна віра в те, що «Бог зберігає все...» (як згодом {скаже у присвяченому А. Ахматовій вірші великий поет Й. Бродський). 
 
Пафос плекання пам'яті, з одного боку, і ствердження глибинного зв'язку своєї свідомості, творчого дару й життя з колективним «я» народу, з другого, визначав сутність ахматов-ської концепції мистецької місії. Важливою складовою цієї концепції була також моральна позиція, що полягала у мужньому виборі поетесою (а у її віршах - відповідно ліричною героїнею) власної долі, у великому її самозреченні й самовідданості країні, яку спіткала страшна історична кара, у готовності йти разом зі своїм народом хресним шляхом, стоїчно витримуючи всі випробування та зберігаючи гідність, людяність і вірність «святому ремеслу». 
 
УЗАГАЛЬНЮЄМО ПРОЧИТАНЕ 
Творчість А. Ахматової продовжувала й розвивала традиції російської класики XIX ст. - О. Пушкіна, І. Гончарова, І. Тургенєва, Ф. Достоєвського, Л. Толстого. Значну роль у становленні її поетики відіграла естетична програма акмеїзму.

 
Засадничим принципом ахматовської лірики є настанова на «пізнання світу через біль», що перегукувалася з художнім світом І. Анненського.

 
На ранньому етапі творчість Ахматової була «любовним щоденником», у якому тема кохання розроблялася під кутом зображення драматичних надламів і розривів взаємин. У процесі творчого розвитку поетеси її лірика поступово набувала форми своєрідного «літопису» трагічної епохи. Однією з центральних категорій художньої філософії Ахматової стала категорія пам'яті.

 
У художньому світі А. Ахматової відбувається «матеріалізація» складних і тонких душевних порухів. Поетеса широко використовує психологічну деталь. Ахматовській ліриці притаманні емоційна стриманість, лаконізм і аскетичність у доборі художніх засобів, буденність мови. 
 
Перевірмо себе 
ТЕСТИ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ  
І. Знайдіть правильну відповідь: 
1. На мистецький розвиток А. Ахматової вплинули: 
а) мати; 
б) батько; 
в) її перший чоловік. 
2. Концепція кохання у ліриці молодої Ахматової спиралася на уявлення про любов: 
а) як цілком земне почуття; 
б) як таємничу містичну силу: 
в) як гармонійну духовну єдність закоханих.

 
II. Знайдіть неправильну відповідь: 
1. Для поетики А. Ахматової характерні: 
а) насиченість сюжету образами-символами; 
б) емоційна стриманість; 
в) акцентування психологічної деталі; 
г) використання буденної мови. 
2. В ахматовській ліриці кінця 10-х років набирають силу такі тенденції: 
а) створення поетичного «літопису» сучасної епохи; 
б) замкненість на інтимно-любовній тематиці; 
в) передача почуття духовної єдності ліричної героїні з долею рідного народу.

 
ІІІ. Знайдіть зайве: 
1. У своїй поетичній творчості А. Ахматова спиралася на традиції: О. Пушкіна; Г. Флобера; І. Гончарова; І. Тур-генєва; Л. Толстого; Ф. Достоєвського. 
2. Перу А. Ахматової належать збірки: «Вечір»; «Чотки»; „Біла зграя”; „Аnnо Domini”; «Antelucem»; «Біг часу». 
 
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ РОЗГОРНУТОЇ ВІДПОВІДІ 
1. Чому за поетесою закріпилася слава «російської Сапфо»?

2. Порівняйте еволюцію світосприйняття О. Блока та А. Ахматової. Як у ній відбилися історичні події?

3. Розкрийте ахматовську концепцію мистецької місії.

4. Схарактеризуйте зв'язки поезії А. Ахматової з традиціями класичної літератури XIX та XX ст.

5. Спробуйте самостійно визначити точки дотику між поетикою молодої Ахматової та естетичною програмою акмеїзму.

6. У чому полягала специфіка розробки теми кохання у творчості поетеси?

7. Розкрийте зміст категорії пам'яті в ліриці А. Ахматової.

 
СТОРІНКАМИ ТВОРІВ МИТЦЯ 
Наспіви «музи плачу» 
Витонченим взірцем любовної «Поезії втрат» ранньої А. Ахматової С вірш «Сіроокий король». Елемент Стилізації під романтичну давнину Шадає йому рис схожості з баладою. Проте «баладний» сюжет - заги-ель короля під час ловів - зведеним тут до мінімуму: про цю подію лаконічно й сухо повідомляється у трьох рядках. Натомість розлого зображено страждання ліричної героїні - коханої короля. Поезія розпочинається «уславленням» її болю: Болю безвихідний, слався тепер! і завершується згадкою про втрату: «А за вікном тополине гілля Шепче: "Немає твого короля..."»

 
Переживання ліричної героїні «матеріалізується» у пейзажній замальовці, в якій криваві барви поєднуються з задушливою атмосферою: «Вечір осінній задушно палав», а також опосередковано - через портретну деталь офіційної дружини короля, - що, так само, як і лірична героїня, приголомшена цією втратою: «А королева, така молода / Сивою стала до ранку...»

 
Утім, тягар страждань ліричної героїні важчий за муки королеви. Адже вона не дружина, а кохана короля, а відтак змушена переживати горе втрати на самоті, потай від усіх. Єдине, що залишається їй, - це спогади. Тема пам'яті трагічно обірваного кохання знову ж таки передається у вірші через конкретну деталь - сірі очі доньки, народженої від сіроокого короля.

 
Nota bene 
Любов у цій поезії постає цілком земним явищем. Вона вбирає характерні для лірики Ахматової мотиви чуттєвого, «грішного» кохання. її короткий сюжет містить натяк на два любовних трикутники («лірична героїня - її чоловік - її коханець-король» та «король -лірична героїня - королева»).

Пізня поезія Анни Ахматової — відображення трагедії часу

У літературу молода Ахматова увійшла як інтимно-психологічний поет, що може не просто розповісти про найсповідальніше, але й дати можливість читачеві пережити разом із нею ці почуття. Пізня поезія поетеси зберігає цю рису, але наповнюється новим змістом, усвідомленням тісного зв’язку своєї долі з долею народу, своєї відповідальності перед історією і культурою за все, що відбувається у країні. Це виявилось у поемі «Реквієм». 
 
За жанром поему можна визначити як ліро-епічну, бо в ній особиста трагедія усвідомлюється як трагедія всенародна, а всенародна — як особиста. 
 
Частини поеми були написані протягом 1935—1940 років під впливом страшних подій особистого життя: арешт чоловіка, потім сина. Але очевидно, що склалася поема як цілісний твір набагато пізніше. Про це свідчить і епіграф, датований 1961 роком: 
 
Нет, и не под чуждым небосводом, И не под защитой чуждых крыл,— Я была тогда с моим народом, Там, где мой народ, к несчастью, был. Цей епіграф розкриває глибоке усвідомлення зв’язку своєї долі з народною, як через роки особисте відступало перед трагедією історії. Назва поеми «Реквієм 1935—1940» сприймається не як жалобна мелодія у пам’ять про окремих людей, а як реквієм усім тим страшним рокам історії. Не випадкова і частина поеми «Замість передмови», датована квітнем 1957 р., саме з цього часу починається «відлига», відмова керівництва країни від крайніх проявів тоталітаризму. На запитання однієї з жінок у черзі біля тюрми, чи зможе Ахматова описати «це», поетеса відповідає: «Можу». Читач сприймає цю відповідь у контексті своєї попередньої інформації: тепер, у 1957 році, «можу» розповісти не тільки про себе, а й про народ, що вистраждав, вистояв, переміг ці роки. Частини поеми «Посвята» і «Вступ» створюють не тільки емоційний настрій для сприйняття тексту поеми. Вони створюють картину всенародного страждання. Поетеса уникає особового займенника «я», натомість виходить «ми»: 
 
Звезды смерти стояли над нами, 
 
И безвинная корчилась Русь 
 
Под кровавыми сапогами 
 
И под шинами черных марусь. 
 
Далі з першої до десятої частини перед читачем постає трагедія Людини, Жінки, Матері, яку поетеса розкриває через власну, особисту. Безліч вражаючих деталей, відтінків почуття втрати близьких примушують читача пережити разом із героїнею ці страшні події. Частини поеми створювались саме у ці жахливі роки — 1935—1940. Можливо, саме вірші і допомогли поетесі вистояти, давали надію, бо вірші ці розкривають безмежну самотність героїні. 
 
В останній, десятій частині поеми виникає образ Богоматері, образ вічного материнського страждання. Цей образ не виникає зненацька. Тема безвинно страчених, засуджених є наскрізною: «На губах твоих холод иконки» (ч. І), «И звон кадильный, и следы куда-то в никуда» (ч. V), «О твоем кресте высоком и о смерти говорят» (ч. VI). 
 
Образ Богоматері, епіграф до останньої частини надають поемі не тільки широкого узагальнення. Вони наповнюють поему новим змістом. Епіграф «Не рыдай мне, Мати, во гробе зрящи» допомагає зрозуміти й те, що засуджені, закатовані в сталінських таборах і тюрмах, були і носіями «нової віри», віри в добро і справедливість, любов і людяність. Втрата їх — страшна трагедія, але, як і смерть Христа, повинна збудити людську совість, бо зло можна перебороти, бо явиться нове розуміння людини. Ахматова в це вірить. Інакше, як би могли з’явитись рядки епілога: 
 
А если когда-нибудь в этой стране 
 
Воздвигнуть задумают памятник мне… 
 
Її п’ятнадцять років не друкували, заарештували чоловіка і сина, вона мала зламатися, але не тільки не зламалась, але всупереч власній долі вірить в перемогу добра, в торжество справедливості. 
 
Життя і творчість А. Ахматової — приклад великої мужності поета, на долю якого випав страшний час. Поема «Реквієм» — яскравий цьому доказ. Усе життя Ахматова відчувала себе поетом, покликаним розповісти нащадкам про трагічну долю свого народу. Свій поетичний обов’язок А. Ахматова виконала.  
 

Анна Ахматова (справжнє ім'я Анна Андріївна Горенко) — видатна російська поетеса, за своїми естетичними поглядами була близькою до акмеїзму,  створила незабутній образ російської жінки, глибокої і внутрішньо цілісної, готової смиренно й урочисто нести хрест випробувань своєї долі і долі батьківщини. У ліричних творах Ахматової знайшла відображення драматична історія Росії ХХ століття. Поетичну спадщину складають збірники "Вечер" (1912), "Четки" (1914), "Белая стая" (1917), "Подорожник" (1921), "Anno Domini" (1921), поеми "Реквием" (1935—1940), "Поэма без героя" (1940—1963).   

Анна Ахматова народилася в Україні, під Одесою (Великий Фонтан), і все життя зберігала до неї ніжну любов; серед найбільш сильних вражень дитинства – стародавній Херсонес і Чорне море, де під Севастополем сім’я проводила літо. Великий слід у долі залишило місто Київ, де вона закінчила останній клас Фундуклеївської гімназії і вступила до юридичного факультету Вищих жіночих курсів.

Про найбільш значимі події свого життя Ахматова розповіла в автобіографічній замітці "Коротко о себе" (1965): це шлюб з М. Гумільовим (у 1910 р.), захоплення акмеїзмом, народження віршованих збірників, робота в бібліотеці Агрономічного інституту, воєнна евакуація, зустріч із зруйнованим Ленінградом… І жодним словом не обмовилась поетеса про творчі гоніння, політичні репресії, змушене мовчання.

     Непохитність сили духу, моральну чистоту успадковує і лірична героїня  всенародне визнання особистості і творчості Ахматової. У тематичному багатстві її поезії розкривається сила і краса ахматовської  героїні. Ахматової, образ якої став голосом совісті російського народу. У поетичних рядках Марини Цвєтаєвої, які велика сучасниця присвятила "златоустой Анне — всея Руси искупительному глаголу", звучить захоплене

Провідною темою її ранньої поезії, що склала збірник "Вечер" (1912), стало кохання. Це була лірика любовних переживань, жагуча сповідь стражденної і бентежної жіночої душі, охопленої "вогненною недугою", де автором була точно вивірена і виразно представлена кожна психологічна деталь в образі ліричної героїні. Різні нюанси почуття відображені у віршах "Песня последней встречи", "Сжала руки под темной вуалью", "Белой ночью", "любовь", баладі "Сероглазый король".   

Любовь покоряет обманно,

Напевом простым, неискусным.

Еще так недавно-странно

Ты не был седым и грустным.                    

("Любовь покоряет обманно", 1911).  

"Нетленной любви" представляється Анні Ахматовій дар творчості. Тема поета і поезії стає стрижневою у її спадщині: "Я улыбаться перестала", "Песня о песне", "Муза ушла по дороге", "Все отнято, и сила, и любовь", "Уединение".  

Муза-сестра заглянула в лицо,

Взгляд ее ясен и ярок.

И отняла золотое кольцо,

Первый весенний подарок.               

("Муза-сестра заглянула в лицо", 1911).

Пушкінська тема, особистісно переосмислена, у творчості Ахматової займає одне з провідних місць не тільки в поезії ("Царскосельськая статуя", "Городу Пушкина"), але й у літературознавчих роботах  "Александрина", "Пушкин и Невское взморье". Значна частина творчості присвячена великим сучасникам Ахматової — І. Анненському, О. Блоку, О. Мандельштаму, Б. Пастернаку, М. Цвєтаєвій, М. Булгакову,  Б. Пыльняку, М. Зощенку.

Особливого звучання у творчості Ахматової набуває патріотична лірика. Тема любові до батьківщини не декларується, а пристрасно "проривається" крізь скупі, але разом з тим сповнені драматизму слова поетеси. Зріла громадянська позиція проявилася в самовідданый любові до рідного міста на Неві (цикл "Северные елегии"). Вона звучить і в рішучый відмові залишити палаючу післяреволюційну батьківщину ("Не з тем я, кто бросил землю", "Мне голос был..."):   

Не с теми я, кто бросил землю

На растерзание врагам.

Их грубой лести я не внемлю,

Им песен я своих не дам.             

("Не с теми я, кто бросил землю", 1922).  

Душа поетеси сповнена болем за блокадний Ленінград часів Великої Вітчизняної війни ("Птицы смерти в зените стоят", "Первый дальнобойный в Ленинграде", "Шели в саду вырыли"). Її глибока любов до вітчизни розкривається в непохитній вірі в перемогу над фашизмом ("Клятва", "Мужество", цикл віршів "Ветер войни"):   

И та, что сегодня прощается с милым, —