Поетика жанру детектива та мала проза Артур Конан Дойля в оцінках літературознавства початку ХХ ст.

   Детектив  порівняно з іншими жанрами літератури виник не так давно. В наш час виходить безліч детективної літератури, але вона ніяк не може зрівнятися з першопрохідцями цього жанру, такими як : Едгар Алан По, Артур Конан Дойль, Агата Крісті та інші. Їхні детективні твори визнано найкращими широкою читацькою публікою. Всі вони відрізняються один від одного так само як і їх автори та історією їх написання. [2,53]

   У силу цього зовнішній сюжет детектива  будується як історія розкриття  злочину, а внутрішній – як когнітивна історія вирішення логічної задачі. По оцінці Еко, сюжет детектива –  «завжди історія здогадки. У чистові  виді. В єства, головне питання детектива: хто винний?». Головним героєм детектива, таким чином, виступає суб’єкт вирішення інтелектуальної задачі (тобто розслідування), а саме – детектив у самому широкому діапазоні його персоніфікації варирування: приватний шукач (варіант Шерлока Холмса у Артур Конан Дойля), офіційний поліцейський (варіант Мерге у Ж.Сименона), приватне лице, випадково опиняється на місці злочину (варіант міс Марпл у Агаті Крісті) або взагалі безіменний віртуоз інтерпретації відомих фактів («старик у кутку» у баронеси Орксі).

   Колізія детектива розгортується саме в  інтелектуальному просторі пізнавального  процесу: драматизм слідства у тому, що ключові факти до  пори залишаються  невідомими (детективна традиція М.Р.Райнхарт, отримавши назву по ключовій фразі  кожної з її новел: «Якщо б знати  тоді…») або невірно інтерпретуються (домінуюча традиція в діапазоні  від Артур Конан Дойля до Агаті  Крісті) Наряду з презумпцією нарахування  об’єктивної картини злочину, що задає обставинам єдиний смисл та об’єднує їх спільною логікою. Наступною непорушною презумпцією детектива являється презумпція справедливості: остання незмінно торжествує у фіналі детектива. Юридично артикуляційний закон виступає у даному випадку не тільки як феномен правової сфери, але (і, можливо, в першу чергу) також як грант морального та – у самому широкому смислі слова – соціального порядку, або тільки в упорядкованому просторі соціального космосу можливо порушення порядку, кваліфікований як злочин. Закон у даному випадку є та критерійна матриця, на основі якої взагалі можна відмінити соціальний хаос від космічної послідовності та обґрунтувати тим самим правомірність покарання за злочин. У випадку так названого «дзеркального детектива», у рамках якого симпатії автора та, відповідно, читача, моделюються як напрямок на героя, діє та ж норма, – змінюється лише адресат її аплікації, а закон моральний, якщо він приходить у протиріччя з правом, ставиться вище закону  юридичного (наприклад, у творах Е.У.Хорнунга та ін..) [8,904] 

   Першими творами детективного жанру вважаються розповіді Е.По написані у 1840-х роках, але елементи детектива користувалось  багато авторів і раніше. Наприклад у романі У. Годвина (1756-1836) «Пригоди Калеба Уільямса» один з центральних героїв детектив-любитель. Великий вплив на розвиток детективної літератури оказали «Записки» Е.Відока, опубліковані у 1828 році. 

   Детективний жанр становиться популярним в Англії після виходу романів У. Колінза  «Жінка у білому» (1869) та «Місячний  камінь» (1868). У романах «Рука Уайлдера» (1869) та «Шах в мат» (1871) ірландського письменника Ш. Ле Фаню детектив зливається з готичним романом. Основоположником французького детектива являється  Е. Габоріо – автор серії романів про детектива Лєкоке. Стівенсон наслідував Габоріо у своїх детективних розповідях, особливо у «Діаманті раджи». Артур Конан Дойль писав у стилі класичного детективу, як і його попередники. Основні ознаки класичного детектива в сукупності були названі Н.Н.Вольським гіпердетермінірованістю світу детектива («світ детектива набагато впорядкований, ніж оточуюче нас життя»): 1)звичайність обстановки. Умови, у яких проходять події детектива, у цілому звичайні та добре відомі читачу (у всякому разі, сам читач вважає, що впевнено в них орієнтується). Дякуючи цьому читачу з початку зрозуміло, що з описуваного являється звичайним, а що – незвичайним, яке виходить за рамки; 2) стереотипність поведінки персонажів. Герої у значній мірі позбавлені своєрідності, їх психології та моделі поведінки достатньо прозорі, передбачені, але вони мають які-небудь різко відображаючі особливості, то вони становляться відомі читачеві. Також стереотипні мотиви дій (у тому числі – мотиви злочину) персонажів; 3) існування апріорних правил побудови сюжету, не завжди відповідає справжньому життю. Так, наприклад, в класичному детективі доповідач та детектив у принципі не можуть оказатися злочинцями. Також однією з важливих властивостей класичного детектива є повнота фактів. Розгадка таємниці не може будуватися на зведеннях, які не були представлені читачеві у ході опису розслідування. До моменту, коли справа завершується, читач повинен мати достатньо інформації для того, щоб на її основі самостійно знайти вирішення. Можуть приховуватися лише окремі незначні подробиці, що не впливають на можливість розкриття таємниці. По завершенні розслідування всі загадки повинні бути розгадані, на всі питання – знайденні відповіді. Принципи побудови детектива по Честертоту цікаві тим, що вони демонструють розуміння детектива у момент його утвердження. Цьому не лишнім буде роздивитись канони класичного детектива у сучасному розумінні (по Ю.Сисіну): 1) центр розповіді – не трагедія злочину, а процес інтелектуального пошуку, дешифровка законів та кодів; 2) обмежене коло діючих облич та дій, що часто проходять у замкненому просторі; 3) детектив з незвичайними інтелектуальними здібностями заздалегідь має успіх; 4) тільки детектив досягає успіху у розкритті злочину; 5) героям під силу розшукувати механізми зла, але не укорінювати його; 6) злочин – не результат впливу навколишньої дійсності, а тимчасовий порушений правопорядок. [6;14].

   Як  ми бачимо, класичний детектив суттєво  відмінюється від того, що ми звикли розуміти під поняттям «детектив». У сучасному детективі акцент перенесений з інтелектуального розслідування на пригодницькі елементи: боротьба,  погоні, вбивства, натуралістичні деталі в описах. Причин цьому декілька. По-перше, класичний детектив у своїх  найбільш виражених рисах перестав задовольняти змінюваний соціальний заказ. Зазнала суттєвих змін соціальна структура суспільства – змінилась і соціальна база читачів детективних романів.

   Ускладнення суспільного життя, всієї системи  суспільних відносин привело до закономірної переоцінки цінностей, що і відобразилось  в основах сучасної детективної  літератури, стало причиною різноманітності  її напрямків. По-друге, досягнувши свого «золотого» віку, класичний детектив вичерпав свої можливості у рамках першонавчальних канонів. [5,331]

   Наступною помітною ознакою у розвитку класичного детектива стає, по словам В.М. Назарця, творчість «абсолютного короля цієї жанрової номінації Артур Конан Дойля» Між Е.По та А.Конан Дойлем, безумовно, існує проміжний етап, наприклад, романи «Барнеби Радж», «Життя та пригоди Мартіна Челзвіта» Дікенса, твори У.Колінза. Ці автори намагались використовувати детективний елемент у романній формі, але при цьому не завжди намагалось слідувати строгі у ті часи канони жанру. Конан Дойль позичив у Е.По приватного детектива; систему героїв та головні детективні сюжети: домашня розробка, маніяк-вбивця, шантаж, «шпіонські ігри»; та прийоми: «неможливе вбивство» у закритому приміщені, реалізація принципу «краще приховано те, що лежить на видному місці» та інші. При цьому письменник утвердив детективні канони, зробив спробу утвердження у жанрі великої форми – роману, декілька удосконалив систему традиційних образів. До цього часу, як Артур Конан Дойль представив широкій публіці образ Шерлока Холмса, виличного шукача у світовій літературі, детектив був вже утвердженим жанром, до якого зверталось багато авторів, як Е.Габоріо, Колінз, Ф.Х’юм та інші. Основа цього жанру – налічення двох сюжетних ліній, в основі яких лежить, як правило, два конфлікти: між жертвою та злочинцем та між злочинцем та детективом, лінії, які можуть пересікатись, усвідомлено заплутуватись автором, але безпосередньо приводити до розв’язки, пояснюючий все незрозуміле, загадкове та таємниче. Ще один «закон жанру», стосовно Дойля, – заборона на те, щоб злочинець виглядав героєм. [2;53]

   Енергійний, діловий, напружений стиль Конан Дойля імпонував читачу. Ніяких відступів, якщо тільки вони не мають ніякого відношення до сюжету, ніяких лишніх подробиць та довгості в описі місцевості, шляхи розслідування або тимчасових пауз. Усі проміжні, двосторонні вчинки та дії опускаються: «пішли – прийшли», «чекаю такого-то – ось він, вже дзвонить у двері або переходить вулицю», «чекаю листа – ось воно, вже на столі ранкової пошти» 

   Щодо  Е.По, то він любив довго поміркувати про досягнення сучасної науки та з надмірною ретельністю, не випускаючи жодної деталі, обґрунтовував кожне, навіть саме незначне спостереження та висновок Дюпена. Діловий та енергійний лаконізм Конан Дойля, далеко не переходить у бідність та сухість, був куди обмежений для подій, про яких йшла мова, а головне – для нового жанру з його напруженим драматизмом, неприємною таємністю, енергією пошуку та щохвилинною небезпекою. Ось що вловив Конан Дойль. Він приніс у жанр відповідний його специфіці стиль, мову. І це не мало сприяло популярності розповідей про Шерлока Холмса.

   Існує ще один внесок у жанр детектива, який зробив Артур Конан Дойль. Він  додав у свої розповіді новий, необхідний елемент, який не зацікавив  і не оцінив Е.По, хоча він не «зловив» його та байдуже відложив у сторону. Цей елемент можна визначити  одним словом «небезпека». У розповіді  «Пістрява стрічка» Холмс та Уотсон чекають вночі у кімнаті міс  Стоупер появи моторошної змії, якщо згадати вираження страху та огидності  на обличчі Холмса, коли він, як скажений, бив у темряві палкою. «Чи забуду я коли-небудь цю страшну, безсонну ніч!» – говорить Уотсон.

   Конан Дойль охватив невимірно великий  життєвий матеріал – типи, характери,конфлікти, побут, не тільки творчо розвів та збагатив детектив, на що тільки вказав, до чого лише міг тягтися Е.По, але  сам дещо знайшов і тим самим допоміг жанру зробити важливий крок у своєму розвитку, а усім наступним авторам детективних романів дав не мало дійсно корисних порад. [8,925]

   Здається, сам Конан Дойль розумів, які  тонкі та сильні струни задів у  душах своїх незчисленних читачів, як психологічно точно розрахував свої розповіді. Адже саме про це сказано  в епітафії на могилі письменника, яку  склав для себе сам Конан Дойль: « Я виконав свою просту задачу, якщо приніс хоча б хвилину радості  хлопчику, який вже наполовину чоловік, а чоловіку, який завжди наполовину хлопчик». Так, у кожному чоловіку сидить хлопчик, це особливо помітно жінкам. Письменник помилився лише в одному. Друга прекрасна половина людства також з немалим ентузіазмом зустріла його розповіді про великого детектива.