Особливості постановки морально-філософських проблем у історичній повісті Наталени Королеви «1313!»

Це юродивий Абель, старий лицар Анклітцен, блазень Лекерле, фізикус Брудерганс, Колумба Тільде, містичний чернець-вартівник, який матеріалізується в брата Бертрама.  

 Саме бажання присвятити себе науці допомагає Константину рушити назустріч несвідомому. Твердість рішення, сміливість та цілеспрямованість героя винагороджується. Опинившись у Фрейзбурзі він отримує великі можливості :не тільки те, чого прагнув , а й кохати і бути коханим. Навколо нього добрі ,мудрі люди.  Так авторка показує ,що зовнішні обставини (сприятливі чи несприятливі)залежать від внутрішнього вибору ,а людині, яка зрозуміла своє покликання усміхається доля.

Але для Константина людські  якості не мають особливої ваги ,чіткість і тверезість розрахунків ваблять  більше. І тому, коли час учнівства  минув  і він знову постає перед вибором ,важливішим стає не внутрішня краса ,а зовнішні чинники.

Важливою фігурою для  розуміння генези образу Константина  є його батько, лицар Анклітцен. Наскрізною деталлю в характеристиці цього персонажа є порівняння з дубом, що підкреслює грубість, кремезність, тупість старого. Лицар, у чиїх манерах і поведінці немає жодної шляхетності, із пихою вихваляється тим, як пограбував купців, переодягнених ченцями. У гніві Константин величає батька та його брутальну п’яну компанію розбишаками з великих шляхів, ганьбою лицарського стану . 
   Безумовно, Анклітцена-старшого вельми складно назвати взірцевим батьком. Однак перший розділ повісті невипадково названо "Четверта заповідь", адже Святе Письмо вчить шанувати своїх батьків. П. Ісаїв стверджує, що саме за це Константин – Бертольд отримує Божу кару, не чується щасливим у житті, втрачає батька й сам у молодім віці кінчає життя серед катастрофи [ 11,48] . Продовження цієї ж думки знаходимо в О.Мишанича : "Основною рисою середньовічної духовности є дуже виразна свідомість того, що все на світі упорядковане певним космічним законом, який кожній людині і кожній речі призначає її місце в цім космічнім ладі. Знехтовання або переступлення тих Божих законів та спротив їм веде неминуче до хаосу, до пановання сатани, а для переступника кінчиться його особистим нещастям. Таке світовідчування є найглибшою основою повісти "1313", як повісти з середньовіччя" [15,89].

 
   Хоча Наталена Королева далека  від виправдання старого Анклітцена, проте літераторка утримується  від беззастережного вироку, переводячи  конфлікт між сином і батьком у філософську площину споконвічного протистояння між старістю та юністю. Крім того, письменниця постійно акцентує читацьку увагу на спорідненості, і не тільки кревній, обох Анклітценів. 
  

 Константин, який спершу  виступає повною батьковою протилежністю,  поступово культивує в собі  найгірші татові риси.

Хоча у своїй ненависті  юнак доходить до краю, відмовляючись  приїхати на похорон найріднішої  людини, підсвідомо він обирає життєвим гаслом повчання старого Анклітцена: "Лицар, справжній лицар мусить бути гордим, туди його головою! Бо ж я завжди говорю, що в світі існують: пан Бог, святіший отець наш папа і потім – стан лицарський. Потім – нічого. Далі – лицарів кінь, а потім – вже знов-таки рішуче нічого, туди його головою!".

Авторка підкреслює, що хлопцем  оволоділа "пекельна" анклітценівська  гордість, – доречний епітет акцентує як на духовній деградації персонажа, так і на його жахливому майбутньому. Письменниця робить парадоксальний висновок: старий та молодий Анклітцени, незважаючи на всю зовнішню непримиренність їхніх життєвих позицій, є глибоко аморальними людьми, й отже, Константин – "достойний" нащадок батька. 
Тому й у Колумбі він бачить лише «праччину дочку» ,яка не може стати на шляху Анклітцена  і не помічає її відданності й любові. У цьому вчинку виразно проявляється гординя героя ,яка за релігійним світоглядом і є проявом зла.  

 У традиційному для  прози Наталени Королевої ключі  змальовано Колумбу Тільде, адже  серед головних героїнь різних творів белетристки не знайдеться жодної звичайної жінки, матері й господині дому. Можливо, тому, що в силу свого виховання й життєвих обставин сама письменниця не була такою. Авторка визнавала, що може багато речей, яких жінки звичайно не знають, проте не вміє шити, вишивати, в’язати. 
   Колумба – незвичайна середньовічна дівчина. Дочка простої прачки виявила неабиякі здібності до науки. Мати зрозуміла, що її дитина не годиться для тяжкого життя бюргерової дружини. Фрау Тільде сумно зауважує: "Кохання – для панів вигадка, як ті турніри та бенкети. Нас, дівчат вбогих, беруть, щоб ми хати замітали, білизну прали та свиням їсти варили. Ми ж бо, самі знаєте, заміж йдемо, щоб нас хтось годував, у хаті тримав та ... лаяв або й бив! До смерті". Добра мати готує дочку до монастирського майбутнього.  
   Колумба – дівчина тендітна, ніжна, майже ефемерна. Наскрізною деталлю її портретної характеристики є незвичайні фіалкові очі, "очі-братки", які промовляють про перше кохання значно виразніше, ніж мовчазні вуста. Загадковий колір назавжди залишиться для Константина уособленням Колумби, тому будь-що подібного відтінку нагадуватиме йому про втрачене кохання. 
   Конрад відмовляється від свого почуття, переконуючи себе в тому, що дочка бідарів не може стати перешкодою на шляху Анклітцена. Уже в кляшторі брат Бертольд відчуває біль за те, як несправедливо вчинив і з дівчиною, та й із собою: "Простяг руку до низької галузки й, злісно обчухравши з неї золоте листя, подер їх на шматки, зім’яв і кинув собі під ноги.

"Так зробив  Анклітцен і з серцем прачки!"   

 Але Колумба виявилась  значно сильнішою натурою, ніж  це видавалося. Вона стійко перенесла страшні удари долі: втрату коханого, арешт і страту матері, звинуваченої у чаклунстві, власне ув’язнення та жорстокі допити інквізиції. Колумба виступає уособленням Божої волі, маючи здатність спілкуватися із вищими силами. У важливому епізоді філософської дискусії між Колумбою та самою Смертю остання відступає, вражена силою духу й розуму дівчини, переконаної у невмирущості природи. Героїня знає, що вмирання є лише переходом до нового існування, бо Життя – вічне, бо воно є Рух.

 Герой,що прагне досконалості ,а отже й добра, визнає це лише у науці ,та не бачить це у людях поряд .А справжня досконалість не може бути частковою. І людина яка визнає її в чомусь одному ніколи не буде щасливою. Константин не засвоїв цього уроку, але зробив вибір,щоб ніщо не перешкоджало його науковим дослідам він стає монахом монахом Бертольдом Шварцом. Таке прізвисько він отримав тому, що, проводячи досліди в кляшторній лабораторії, весь час був у копоті; з іншого боку, і душа Бертольда також перестала бути чистою: слово "шварц" німецькою означає"чорний". 
   До зустрічі з сатаною він підсвідомо готується все своє життя, поетапно проходячи крізь ланцюг послідовних зрад. Його егоїзм та гординя набувають неможливих розмірів. Одного разу ченця відвідує видіння: "Бертольдові здалося, що він буяє над безоднею. Безоднею внизу, й безоднею вгорі. Спирало дух хотілось і хотілось розіпнути рясу, щоб мати більше повітря. Фіалковим вогнем пробігло в думці: "Так, мабуть, почував себе Люцифер, коли стрімголов летів з неба...". 
   Чернець не лякається таких богохульних думок, а, навпаки, захоплюється "величчю" сатани. Саме в цей момент у кляшторі з’являється так званий "брат Бертрам", який буцімто приїхав із Пізи. Лише у дружбі з таємничим ченцем, що мов живий зійшов із родинного портрета, Бертольд знаходить спокій. Брат Бертрам носить на нозі дзвіночки, лицемірно бідкаючись через випадкове знищення кузочки. Бертольд спостерігає, як "милосердний" друг, що так тривожиться за комаху, байдуже переступає через труп жебрака Абеля, демонструючи замість ноги копито.

Та чи ,огородивши себе кляшторним муром тепер уже не Костантин а Бертольд відчуває своє життя наповненим. Чому «праця до якої так змагав ,в яку так занурився цілком …останнім часом не давала йому радості тільки саму втому». Адже має він тепер «незрівняну змогу о творчості».

Усім обширом своїм  він робить науку ,та не відчуває ні тепла, ні наповненості. Робота стала  формою без змісту, схованкою для  себе  від світу. Бо те, що не є  внутрішньою потребою ,не здатнє наповнювати  змістом життя людини,а без  нього руйнується гармонія існування. Це ще один висновок до якого підводить  письменниця . Щось важливе мав усвідомити Бертольд, але воно знаходилося поза його світом логіки.

Знову доводиться робити вибір ,яким змістом наповнити свою працю ,щоб вона не була такою обтяжливою. Цей вибір пов'язаний не так з зовнішніми чинниками, як з внутрішньою позицією, від якою в подальшому так багато буде залежати. 

 Образ фізикуса Брудерганса  допомагає спостерегти деградацію  молодого Анклітцена у двох  ракурсах: по-перше, підкреслює невірність героя у дружбі, бо старий фізикус всім серцем полюбив Конрада; по-друге, невдячний учень переступає через моральний кодекс справжнього вченого, і це також призводить до фатальних результатів. Брудергансові не вдалося донести до неуважного Конрада важливої мудрості: без любові не можливі жодні наукові відкриття: "Бо ж у вченого серце повинно бути, як лютня, – задумливо й меланхолійно промовив фізикус. – Все серце своє повинен він вложити в улюблену працю й її, як пісню офірну, повинен з вірою й любов’ю нести на вівтар людства. Без любові, юний мій друже, нічого не варта ані наука, ані все життя!..". 

Внутрішній дискомфорт мав  би змусити героя заглибитися себе і зрозуміти що він не тільки вчений , а передусім людина,наділена не тільки розумом , але й любов’ю, добром і світлом. Ці якості можна збільшувати в собі, як і розумові здібності . Коли ж зеперечувати їх в собі з’являються зверхність, гордість,байдужість. Отже не менш важливими є внутрішні принципи , якими керується людина.

Ми бачимо, як Наталена Королева показує як герой поступово втрачає зв'язок зі своїм яством , із Богом і стає незахищеним перед злом-власною гординею.

Бертольд  зробив те ,що до нього не вдавалося нікому –винайшов  стрільний порох. Але його винахід , і сам він гинуть від вибуху, бо не мають майбутнього  ті «хто славу людську більш бо як славу Божу возлюбили.»

ВИСНОВКИ.

Осмислення письменницею проблеми  добра і зла глибоко  філософське. Наталена Королева розв’язує  їх у кількох взаємопроникних  площинах :окремого індивіда, індивіда як одиниці цілісності та субстанцій Добра і зла і підводить до цікавих висновків.

Свої внутрішні якості кожна людина сама направляє у  русло чи добра, чи зла. Цілісне сприйняття себе та буття гармонізує як внутрішню  сутність індивіда так і сприяє утвердженню  Абсолютного добра. Зворотній процес –диструктивний прояв як на рівні  окремої людини, так  і всього універсуму.

Вдаючись до філософського  розв’язання проблеми добра і  зла ,письменниця не порушує традицій християнського світогляду  й уникає релігійного моралізаторства.  Олександр  Мох хоч і називає твір Наталени Королеви «католицькою доброю повістю  в українській літературі» проте  не заперечує його філософської заглибленості . «Авторка не упрощує проблем і не послугується примітивною методою чорно-білих контрастів у людській душі. Навпаки, вона вміє заглибити всі нюанси психічного життя та виявляє направду  небуденний хист у цьому напрямі ,видовлюючи хист добра і зла не з етичних конструкцій ,лише з конкретної безформної мішанини цих первнів у людській недосконалій душі.

Проблема добра і зла , яка є основною  у творі ,вічна. Еволюція людського суспільства  ілюзорна ,якщо не пов’язана з утвердженням Любові , Добра і Мудрості. Якщо люди не житимуть згідно з цими цінностями ,вони приречені на самознищення ,бо, як зазначає Пелешенко «трагедія Шварца – одночасно і трагедія Людини хх ст., яка відкривши багато нового ,зазнала і значних  духовних втрат.

Саме цю ідею прагнула донести  до читача і Наталена Королева у  повісті «1313», яка вийшла в світ окремою книгою ще у 30-их роках ХХ століття.

Варто зазначити, що в принципах авторського відтворення духовного звиродніння головного персонажа помітні сліди рецепції середньовічної легенди про доктора Фауста. 
   Видаються справедливими спостереження П. Ісаїва щодо природи гріховності Костантина-Бертольда про те що В повісті "1313" виводить авторка постать людини, що односторонньо, в однім лише напрямі розвиває свої здібнощі, занедбуючи і не плекаючи інших сил душі, через що тратить ступнево зв’язки зі своїм оточенням і Богом, в своїх успіхах дає себе пірвати надмірним гордощам, щоби врешті скінчити катастрофою. 
   Письменниця однією з перших звернула увагу на важливу проблему, яка стане особливо актуальною в епоху науково-технічної революції, а саме: відповідальність ученого за свої відкриття. В аналізованому творі літераторка задумалася над тим, до чого можуть призвести винаходи людини без моралі. Орест Зілинський відзначив глибину письменницької інтуїції Наталени Королевої, відмітивши, що через десять років після виходу книжки сталися події, які назавжди змінили світ. Атомна бомба заперечила гуманну місію технічного прогресу, а в трагічних постатях Опенгеймера й Теллера повторилася драма її героя. Отже, авторка повісті "1313" ще в далеких тридцятих застерігала: бездуховне та деморалізоване суспільство здатне на саморуйнацію. Варто прислухатися до її слів.

Список використаних джерел:

1.Антофійчук В. Євангельські  образи в українській літературі  ХХ століття / В.Антофійчук //  –  Чернівці : Рута, 2001. – С. 220.

2.Биковський  Л.« Наталена  Королева (її життя і творчість  за час від 1944 до 1960 року) / Л.Биковський …. – С.65.

3.Буслаєва К.О. Духовний рівень Наталени Королеви в контексті сучасного викладання історії публіцистики й журналістики / К.Буслаєва.- Ученые записи Таврического НУ. – 2006. – Т. 19. . – № 1. – С.53-58.

4. Бучинський Л. Наталена Королева (ЇЇ життя і творчість на час від 1944 до 1966 рр.) / Лев Бачинський : Визвольний шлях. – 1962. . – № 1. – С. 65-67.

5.Бучинський  Д. На шляхах  і стежках життя Наталени Королеви ( з нагоди 70-ти ліття)/ Дмитро Бучинский,  Християнскький голос. – 1958. – С. 41-42.