Опозиція Реальне-Фантасматичне в структурі драматичного твору на прикладі драми О. Уайльда «Соломея»

«Кім» (1901) - найвідоміший з романів художника, тому що він до певної міри поклав початок жанру «шпигунського» детектива в англійській літературі. Історія сироти Кіма, що виріс в Індії, відзначена романтикою гри, пригод. Він сміливий, уміє виконати будь-яке завдання англійців, наділений даром розвідника. Вся його діяльність проходить на тлі чудових індійських пейзажів, звичаїв, вірувань.

Тут й образ Лами, що здійснює разом з Кімом паломництво  до Ріки Стріли, і опис тієї мальовничої дороги, яка дозволяє Кіплінгу розповісти читачеві все, що він знає про Індію, «засліплюючи яскравими фарбами, придушуючи й приголомшуючи якимсь дивовижним водоспадом з людей, країн, подій, костюмів, звичаїв, переказів, війн, любові, племінної помсти...».

Пізніші збірники оповідань «Дія й протидія» (1909), «Різні люди» (1917), «Оповідання про сушу й море» (1923), «Дебет і кредит» (1926) оповідають про життя маленьких людей, їхні проблеми, оспівують працю, волю, здатність вистояти в тяжких умовах.

Якщо в ряді ранніх творів Кіплінг насмішкувато говорить про великих політиків, ніби характеризуючи їх з точки зору простого і дрібного чиновника, то в більш пізній період він звеличує Чемберлена, Родса та Кітченера. У роки англо-бурської й першої світовій війн Кіплінг бував на фронті, прагнучи своїми виступами підняти дух британських солдатів. Спроби ці були так само наївні, як і щира віра письменника в могутність великої Британії. Ця історична помилка багато чого пояснює в протиріччях світогляду «залізного Редьярда».

Як прозаїк і поет Кіплінг збагатив англійську літературу новими темами і прийомами розповіді, поеднанням іронії і пафосу, повсякденності і екзотики. Він розширив рамки  літературної мови, ввів професійні вирази і жаргонні слова солдатського побуту, окремі слова з мов хінді і бенгалі.

З одного боку, він талановитий  художник, що володіє майстерністю, а з іншого боку – «Кіплінг сміливо і ревно вірить у вищу культурну місію своєї батьківщини й закриває очі на її несправедливості». До цього відомого вислову Купріна хотілося б додати, що віра ця в Кіплінга виходила насамперед з виховання, середовища й суспільних умов, у яких жив письменник.

 

3. «Феномен  Кіплінга» 

«Феномен Кіплінга» цікавить і досі багатьох дослідників. Тривалі спроби пояснити його популярність загальноприступністю, екзотичністю, політичною заангажованістю ні на йоту не наближають нас до розуміння літературного явища, яке звалося «Редьярдом Кіплінгом» (чи «залізним Редьярдом» – як казали і друзі, й недоброзичливці, вкладаючи в ці слова зовсім різний зміст). Бо в особі зовні дуже простого Кіплінга маємо-таки одного з найбільших митців слова, творчість якого слід аналізувати за її власними законами. Одним із перших це зробив Т. С. Еліот у передмові до впорядкованого ним вибору Кіплінгових поезій. «Було багато авторів віршів, — писав він,— які не мали на меті творити поезію; майже усіх їх, за винятком кількох сатириків, досить швидко забули. Кіплінг тим часом творив поезію, хоча й не це прагнув передусім робити. Ось цю особливість його спрямування я й мав на увазі, називаючи його «автором балад»… Річ у тім, що я розширюю і водночас дещо звужую значення слова «балада». В оповідній баладі головне — події; така балада є природною формою оповіді, мета якої — викликати відповідні емоції. Поезія в ній другорядна і до певної міри неусвідомлена, її форма — короткі римовані строфи. Читацька увага зосереджується на подіях і характерах; зміст балади повинен бути відразу зрозумілий слухачеві. Повторне прослуховування може зміцнити перші враження, може посилити ефект, але цілковите розуміння має досягатися вже при першому прослуховуванні. Метрична форма має бути простою — такою, що не привертає до себе уваги, хоча повторення і рефрен можуть додавати творові ефекту заклинання.

…Вони виграють від читання вголос; вухо не потребує якихось попередніх навиків, аби легко за ними стежити. Ця простота заміру поєднується, однак, із неперевершеним даром слова, фрази, ритму. Немає поета, який би менше займався самоповторюванням. У баладі строфа не повинна бути задовгою, а ритмічна схема — заскладною; строфа має негайно сприйматися в цілому, рефрен може сприяти повторюваності, у межах якої можлива певна кількість ритмічних варіацій.

Різноманітність форм, які  Кіплінг примудряється вигадати для своїх балад, вражає: кожна з них чітка і якнайкраще пасує до змісту й настрою твору. І водночас його віршування не є аж занадто правильним: монотонний ритм існує там, де монотонність справді потрібна, проте й відхилення від класичних розмірів трапляються дуже часто».

Ці глибокі спостереження, однак, було зроблено лише 1941 року, вже після Кіплінгової смерті. Але ще задовго перед тим авторитет Кіплінга-письменника почав неухильно падати. І, якщо перші Кіплінгові книжки зазнавали головним чином естетської критики, то на початку двадцятого сторіччя з’явилися вже значно вагоміші причини для звинувачень. Людство вступило в грандіозну смугу соціальних перетворень і потрясінь, на тлі яких Кіплінг із його несхитною вірою в історичну місію Британії виглядав анахронізмом. Від письменника відсахнулася інтелігенція, а для повоєнних поетів-авангардистів з кола молодих Т. С. Еліота та Езри Паунда, які тяжіли до складної рафінованої символіки, Кіплінг, що говорив мовою мільйонів і для мільйонів, був не так митцем, як «бардом імперіалізму», будівничим Імперії на кшталт Сесіля Родса.

На жаль, цей одіозний ярлик виявився надто прилипливим, дарма що один з його авторів, Т. С. Еліот, згодом чимало зробив для відродження  доброго літературного імені  Кіплінга. Мусимо, отже, чітко сказати, що Кіплінг ніколи не був оспівувачем визискування колоніальних народів. «Тягар білої людини» означав для нього насамперед чесну, самовіддану, виснажливу і жертовну працю заради того, щоб, як вірив письменник, прилучити відсталі народи до сучасної цивілізації. Звичайно, обмеженість цієї точки зору сьогодні цілком очевидна, але підстав для всіляких вульгаризаторських узагальнень, на які було особливо щедре наше літературознавство культівської, та й післякультівської доби, вона аж ніяк не дає.

Тим більш не дає для  цього підстав знаменита «Балада про Схід і Захід» перші рядки якої («Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох, допоки Землю і Небеса на Суд не покличе Бог»), часто й абсолютно неправомірно висмикуються з контексту — на доказ начебто непереборного для Кіплінга антагонізму двох різних світів з їхніми системами цінностей, поглядів і законів. Насправді ж уся балада — послідовне спростування цієї тези, палкий гімн силі людського духу, що дає змогу різним людям звестися над кастовими і національними забобонами й простягти один одному руки. Адже відразу за двома часто цитованими рядками йде їхнє заперечення:

Та Сходу  і Заходу вже нема,границь нема поготів,

Як сильні стають лицем у лице, хоч вони із різних світів!

Кіплінг зустрів Першу  світову війну шовіністичним віршем-закликом. Але, дуже скоро пересвідчившись у цілковитій безглуздості цього кровопролитного бойовиська, він створив трагічні, сповнені гіркого сарказму «Воєнні епітафії» та «Гефсиманський сад». Зрештою, ще раніше тема тупої, безжальної і руйнівної ходи війни прозвучала в уривчастих і суворих рядках «На марші» — вірші, що, можливо, навіть усупереч задумові його автора став одним із найсильніших антивоєнних творів європейської поезії.

Після світової війни, на якій загинув і його син, Кіплінг  до самої смерті жив похмурим самітником, до мінімуму звузивши коло свого спілкування. До останнього дня він писав, але між ним і сучасниками вже звелася стіна глухого непорозуміння. Тому в написаному за три роки до смерті віршеві письменник просив своїх майбутніх читачів:

Наразі ж  воскресять на мить  
Мене чиїсь думки,  
То прошу не мене судить,  
А лиш мої книжки.

Але за кіплінгового життя  до цього прохання не прислухалися. 1936 року Англія віддала письменникові  найвищу останню шану, але на його похорон до Вестмінстерського абатства не прийшов жоден більш-менш значний літератор. Для них Кіплінг помер набагато раніше… І тільки за три роки по смерті «залізного Редьярда» його молодший сучасник і політичний антагоніст з табору тодішніх «лівих» Вістан Г’ю Оден мусив погодитися:

За стрункі  простять рядки  
Кіплінгу його думки…

Та минули літа, де й  поділась оспівана Кіплінгом Британська Імперія, і час, пригамувавши в творчості  письменника нотки неприємної політичної тенденційності, лишив нам прекрасні  новели й поезії, де звучить ясна віра в силу і мужність людини, в її здатність бороти труднощі на шляху до високої мети. Ідеал Кіплінга — перемога активного творчого людського духу над усім закляклим і нерухомим, — із рідкісною силою стверджений насамперед його поезією, лишається близьким і зрозумілим для будь-якої епохи, і в цьому, напевно, й полягає таємниця високої внутрішньої напруги, з якою й тепер звучать нам поетові вірші. Не випадково до їх популяризації, скажімо, в Росії приклались такі прекрасні перекладачі, як М. Лозинський, М. Гумільов, С. Маршак, К. Симонов.

«Українському» Кіплінгові, на жаль, пощастило менше. Відомі лише окремі спроби перекладу його віршів, що належать перу Д. Паламарчука, Л. Солонька, Є. Сверстюка, В. Коротича,— та й ті здебільшого неопубліковані. На те є свої причини. Тавро «барда імперіалізму» надовго вилучило творчість Кіплінга з нормального літературного обігу. Навіть казки з «Книги джунглів» кваліфікувалися колись як «апологія імперіалістичного хижацтва, мрія про людське суспільство, перетворене на звірину зграю, де єдиний закон — право хижака на здобич, де панують хаос, анархія та розвал, а жадоба вбивства і страх смерті замінюють усі суспільні зв’язки».

Та коли у Москві й  Ленінграді ще можна було подати Кіплінга читацькому загалові, убезпечившись бодай отаким «невідпорним» аргументом: «Творчість Кіплінга набуває для нас особливого інтересу як викінчене, високохудожнє втілення ідей і настроїв нашого ворога, як одне з найбільших досягнень поезії західного імперіалізму», то в Києві через відомі видавничі умови вже сама така преамбула до московського чи ленінградського видання повністю виключала можливість друку.

Тому майже за шість  десятиліть на Україні з’явилися  лише дитячі твори Кіплінга й невелика збірка його «дорослих» оповідань. Лише сьогодні, завдяки перебудові всього нашого суспільного життя і включенню в нормальний літературний обіг десятків імен, яких раніше не можна було навіть згадувати без лайливих епітетів, ми зважуємося зруйнувати ще один міф — міф про «людиноненависника», «оспівувача хижацтва», «барда імперіалізму», яким начебто був і яким насправді ніколи не був Редьярд Кіплінг.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Бібліографія

1. Бандура О. Теорія літератури./ Пос. для вчителів.-К.: Радянська школа, 1969. – 326с.

2. Улюблені англійські вірші / Пер. і упор. Максим Стріха. – К.: Факт, 2003

3. Гениева Е. Ю. Киплинг//История Всемирной литературы: В 9 т.- М.,1994.- Т. 8.- С. 381 - 384.

4. Евнина Е. Западноевропейский реализм на рубеже ХІХ – ХХ веков. М.: Наука, 1967. – 538с.

5. История зарубежной литературы конца ХІХ – начала ХХ века. Под. ред. проф. Е. М. Елизаровой. М.: Высш. школа, 1970. - 674с.

6. История зарубежной литературы конца ХІХ – начала ХХ в. Под. ред. Л. Г. Андреева и Р. М. Самарина. М.: Высш. школа, 1970. – 624с.

7. Куприн А. И. Собр. соч. в 6-ти т., т. 6. М., 1958, с. 612.

8. Новейшая история: Учеб./ Н. К. Козицкий, Г. В. Сильвестров. – М.: Высш. школа, 2002. – 458с.

9. Паустовский К. Собр. соч. в 6-ти т., т. 6. М., 1958, с. 550.

10. Р. Миллер-Будницкая. Поззия Рэдиарда Киплинга. — Л., 1936.