Образ Тартюфа в комедії Мольєра ,,Тартюф”

В основі комедійного  конфлікту у Мольєра ми знаходимо  антитезу пристрастей. Схема сюжету, як правило така: протагоніст виступає як украй простодушна і довірлива  людина, до того ж засліплена якоюсь манією. Ця манія заважає сприймати герою події такими якими вони є, об’єктивно ставитись до оточення. Цим користується антагоніст – холодний та бездумний раціоналіст. Самозасліплення протагоніста він використовує, як правило, проти самого ж протагоніста. Наприкінці комедія полуда спадає з очей протагоніста, антагоніста викривають, торжествує істина [9;132].

Отже Мольєр ставив перед  комедією два завдання – повчати  і розважати. Він вважав, що якщо позбавити комедію повчального  елементу, вона перетворюється на просте зубоскальство.

 

4. ,,Тартюф” – найвизначніша з комедій в творчості Жана Батиста Поклена:

4.1.Історія  створення комедії. Боротьба навколо твору;

Потужним знаряддям  соціальної боротьби в XVI і XVII століттях були релігіозні догми. Франція пережила ряд громадянських війн та криваву Варфоломіївську ніч. Ненависть і недовіра, які були породжені мало не століттям непереривних війн, зговорів, вбивств отруїли свідомість нації. Встановлення міцної королівської влади, яка опиралася на буржуазію в боротьбі проти феодальної знаті, поклало кінець розбрату.

Темні сили, що боялися  вільної думки вирішили переслідувати  волелюбних громадян і в 1629 році, коли майбутньому Мольєру було всього сім років, герцог Вандатур створи в  зловіще товариство, що носило назву ,, Товариство святих дарів”. Це товариство об’єднувало в основному ,, благочестивих світських людей”. Проголошена ними ціль заклечалась в укріпленні католицької релігійної віри. Наяву ж багатьом з них було важливим лиш витримувати суспільство в духовному підкоренні. Для досягнення цієї задачі релігійні догми були найкращим засобом в умовах XVII століття. Саме тому лицеміри вдягались монахами та твердили цитати з святого письма. Вони оголосили, що єдині правильно толкують святе письмо. До 60-х років зловіще товариство зміцніло і пустило свої чорні щупальці по всій країні. Мольєр відчув це і вирішив відповісти на їхні жахливі діяння новою комедією. Ця комедія мала показати інший бік цих лицемірів. І ось врешті з’явився ,, Тартюф ”.

,, Глядачам було дуже  весело ” – писав простодушний газетник Лоре. Але весело було не всім. Королеві-матері і раніше була не по душі творчість Мольєра, а тепер вона просто лютувала [8;74]. Тому немає нічого дивного в тому, що новоявлені інквізитори з відомого вже товариства пустили вдію всі доступні їм засоби для того, щоб знищити п’єсу Мольєра. Проте це було не так вже й легко, адже сам король Людовік XІV виступив в ролі найвищого цензора, що схвалив п’єсу. Товариство не могло так просто цього залишити. Достовірно відомо, що вони збирались через це питання 17 квітня 1664 року в домі маркіза Лаваля. Через тиск архієпископа Перефикса Людовік був змушений змінити своє ставлення до п’єси і заборонити її [4;150].

Ми бачимо, що насправді  ж позиція короля була зовсім іншою. Доказом цього може стати анекдот, розказаний Мольєром в кінці довгої передмови до його п’єси. Через неділю після заборони ,, Тартюфа” Людовік XІV подивився іншу п’єсу - ,, Скарамуш відлюдник ”. Після цього він голосно спитав у Великого Конде: ,, Хотів би я знати, чому ті кого так ображає комедія  ,, Тартюф ” мовчать про Скарамуша ? Конде: ,,Причина в тому, що в комедії про Скарамуша висміюються небеса і релігія, до яких тим панове немає жодного діла, а комедія Мольєра висміює їх самих і от цього вони вже стерпіти не можуть”[3;].

Проте яким би красномовним не був Мольєр ставити п’єсу без дозволу короля було заборонено. Багато разів Мольєр сідав у карету і їхав за королем, щоб отримати згоду. В цей час актори нетерпеливо чекали повернення свого директора. Це була даремна витрата часу [8].

Саме тому драматург мусив переробляти п’єсу. Скориставшись відсутністю короля, Мольєр вирішив показати свою нову виставу. Але насправді це був той самий ,, Тартюф ” тільки з іншою назвою ,,Обманщик “. Ім’я головного героя також було змінене на Пануфль. Але релігійні фанатики виявились не такими й дурними. Тому що вже після першої вистави цю п’єсу також забороняють. Президент паризького парламенту Ламуаньйон, який до речі також належав до товариства святих дарів, пояснив заборону так: ,, Ніхто, звичайно, не сумнівається, що це зовсім інша п’єса, але за відсутності короля ставити її не можна”. Тепер ханжі зайшли надто далеко, адже про Мольєра виступає тепер сам архієпископ паризький – Франсуа Фенелон. Він охарактеризував цю комедію як та що підриває релігію [8].

Лише в лютому 1669 року король дозволив відновити п’єсу в театрі. Успіх був величезний. Цей день – 6 лютого 1669 року Мольєр назвав ,, днем великого відродження Тартюфа, який повстав із мертвих”. Через декілька місяців вийшла в світ третя і вже остаточна версія редакції п’єси. Передмова до цього видання дихає ще більшою гостротою, жаром 5-літніх боїв [4;214].

Саме в  ,, Тартюфі ”  Мольєр вирішив показати лицемірність, яка ховається в релігійному одязі, використовуючи в мерзенних цілях принципи християнської моралі. А. С. Пушкін вважав комедію Мольєра ,, Тартюф ” мало не найкращою у світі. І в цілому цей твір заслуговує на це.  

 

4.2.Композиція комедії. Своєрідність розв’язки;

Композиція п’єси є надзвичайно цікавою. Адже автор цілих дві дії не показує нам Тартюфа. Мольєр ніби спеціально готує глядача до зустрічі з головним героєм. На мою думку, цим автор хоче добитись від глядача своїх власних уявлень щодо того лицеміра, про якого ведеться мова у попередніх двох діях.

Отже головний герой  Тартюф з'являється тільки в третій дії. Дві перші - це суперечка про  Тартюфа. Лицемірство героя призводить до того, що існують два цілком протилежні погляди на нього. Глава сімейства, в довіру якого втерся Тартюф, Оргон та його мати - пані Пернель вважають Тартюфа святим чоловіком, їхня довіра до удавальника  безмежна. Релігійність, яку пробудив в них Тартюф, робить їх сліпими і смішними. З іншого боку - син Оргона Даміс, донька Маріанна зі своїм коханим Валерою, дружина Ельміра й інші герої. Серед усіх цих персонажів, які ненавидять Тартюфа, особливо відрізняється служниця Доріна. У багатьох комедіях Мольєра люди з народу розумніше, винахідливішими, енергійніше, талановитіші за своїх панів. Для Оргона Тартюф - ідеал, для Доріни - це «жебрак, який прийшов сюди худий і босий», а тепер «вважає себе владикою».

Нарешті в третій дії  з’являється Тартюф. Третю і четверту дію побудовано дуже схоже: Тартюф двічі  потрапляє на гачок до дружини  Оргона і  його сутність стає очевидною. Цей святенник вирішив звабити  Ельміру і діє без усякого сорому. Вперше його відверті зізнання до панни чує  Даміс. Але його розповідям Оргон не йме віри, він не тільки не виганяє Тартюфа, а й навпаки, дарує йому свій будинок. Саме тому хитра та розумна Ельміра вирішила повторити сцену із залицянням перед носом у самого Оргона, аби той прозрів. Це сцена четвертої дії, в якій Тартюф знову вимагає від Ельміри любов, але тепер під столом сидить Оргон і все прекрасно чує – це одна з найвідоміших сцен в усій творчості Мольєра.

Тепер Оргон збагнув  істину. . І несподівано йому заперечує пані Пернель, яка не може повірити в злочинність Тартюфа. Як не сердиться на неї Оргон, її ніщо не може переконати, поки Тартюф не виганяє всю сім'ю з будинку, який належить тепер йому, і не приводить офіцера, аби заарештувати Оргона як зрадника короля. П'ята дія, в якій Тартюф, знявши маску, погрожує Органу та його родині великими бідами, набуває трагічні риси, комедія переростає в трагікомедію. Основа трагікомічного у «Тартюфі» - прозріння Оргона. До того часу, поки він сліпо вірив Тартюфу, він викликав тільки сміх і осуд. Чи міг викликати інші почуття чоловік, який вирішив віддати свою доньку за дружину Тартюфу, хоча знав, що вона любить Валеру? І коли Оргон збагнув, як його обдурено, він починає викликати жалість і співчуття як людина, яка стала жертвою негідника. Драматизм ситуації посилюється ще й тим, що разом з Оргоном на вулиці опинилася його сім'я. І найжахливішим є те, що порятунку чекати нізвідки: ніхто з героїв п'єси не може подолати Тартюфа.

Але Мольєр, підкоряючи законам  жанру, закінчує п'єсу щасливою розв'язкою: виявляється, що офіцер, якого привів Тартюф, аби заарештувати Органу, має  королівський наказ заарештувати самого Тартюфа. Король давно стежив за цим шахраєм, і, як тільки діяльність Тартюфа стала небезпечною, було негайно видано указ про його арешт. Кінцівка п’єси є неочікуваною, адже ніби саме зараз Тартюф переміг всіх, він отримав все і ніщо не може його зупинити. Та Мольєр показує тепер могутність Людовіка XIV, а також його мудрість. Але саме через свою випадковість розв'язка ця здається чисто штучною [11].

 

4.3.Система образів. Образ Тартюфа та його ідейно-художнє значення.

Дія комедії розгортається в будинку багатого буржуа Оргона, чесного християнина, який потрапив під вплив таємничого персонажа, зустрінутого одного разу в церкві. Оргон - немолодий і явно не дурний чоловік, з твердою волею і крутим норовом. Чому він дозволив себе так обдурити? Це питання проходить червоною ниткою через всю п'єсу. Цікавий відповідь на нього дає німецький дослідник літератури Еріх Ауербах: ,,... Найбільш грубий обман ... теж, буває, увінчалася успіхом, і відбувається це тоді, коли обмани і спокуси задовольняють їх таємні бажання ”. Проте з іншого боку, Оргон виховувався пані Пернель в суворих релігійних правилах і підпорядкування авторитетам, одного з яких він побачив для себе в особі Тартюфа. Консерватизм і черствість поглядів і мислення затьмарили його здатність тверезо судити про речі і давати їм більш-менш об'єктивну оцінку. Осліплення Оргона настільки сильне, що навіть грубі промахи в словах і поведінці Тартюфа, які виразно суперечать самому поняттю праведності, не здатні заплямувати того анітрохи, Оргон всьому знаходить пояснення. Щоб полуда спала з його очей, Оргону потрібно було на власні очі переконатися в правоті всіх рідних. Він прозрів так само стрімко, як і раніше попався в розставлені Тартюфом пастки. Ілюзія розсіялася адже не повірити своїм власним вухам і очам Оргон не міг [11].

Наступним образом що варто розглянути є пані Пернель. Вона також як і її син Оргон сліпо вірить Тартюфу. Можливо вона вірить лицеміру навіть сильніше. Це стає зрозумілим з її слів:

 

 

,,Його послухатись усякий був би радий,

Мене те гніває, що кожний дурень звик

Про його розпускать нікчемний свій язик.”[5;28]

 

Також в творі ми зустрічаємо служницю Доріну. Саме Доріна є найбільш непримиренний ворогом Тартюфа, вона зухвало, в глузливо-уїдливому тоні нападає і на самого святенника, і на всіх, хто йому потурає. У її промовах звучить здоровий людський розум, котрий ґрунтується на багатому життєвому досвіді. Але Доріна не тільки говорить, вона активно допомагає протидіяти примхам пройдисвіта, втручається в назріваючі конфлікти і направляє їх у потрібне русло. Разом з Доріною Тартюфа викриває і Клеант. Його називають «рупором ідей автора»: вважається, що за допомогою нього Мольєр вдається до авторської оцінці освітлюваної проблеми. Клеант терпиміший, ніж Доріна. Але в активності він, безперечно, поступається Доріні - він в основному волає до розуму Оргона і совісті Тартюфа. Щодо сина Оргона Даміса, то в моїх очах він постає запальним. Саме ця риса інколи наштовхує його на нерозумні речі. Все призвело до величезного скандалу в якому Оргон вигнав свого сина.

Образ Ельміри складніший образу Оргона. У п'єсах Мольєр особливо підкреслює незрозумілий, загадковий бік жіночого образу, і в цьому плані Ельміра - безсумнівно вершина творчості драматурга. Шанована пані трохи легковажна і небайдужа до красивих нарядів а також до таких радощів життя, як бали і шумне товариство, але це не заважає домашнім любити її, поважати і розділяти її ставлення до життя. У своїй легковажності вона не перевищує міру і завжди поводиться з розумом і спокійним достоїнством. Коли над спокоєм і щастям її сім'ї нависла загроза від імені Тартюфа, саме Ельміра взялася відвести її, пустивши в хід усе своє вміння зачаровувати. Віртуозна кокетка, вона блискуче виконує свою роль, і Тартюф, не відчувши підступу, попадається на її вудку. З його вуст злітають слова, повні пристрасті. Інша заміжня дама було б скривдженою, обурена до глибини душі, навіть налякана ними. Але Ельміра зроблена з іншого тіста. Ельміра готова йти до останнього лише б викрити лицеміра [11].

 

Образ Тартюфа та його ідейне значення.

Малюючи образ Тартюфа, Мольєр прагнув показати крупним планом домінуючі риси його характеру. За власним зізнанням Мольєра, він ,, користувався для цієї картини лише різкими істотними рисами за якими одразу можна впізнати справжнього лицеміра”. Це признання автора є надзвичайно цікавим. Воно говорить про те, що Мольєр усвідомлено згущував різкі фарби – такою була задача побудови сатиричного образу. А. С. Пушкін у своєму листі – відгуці до Олександра Бестужева (1825 рік) замітив: ,, Молчалин не довольно резко подл; не нужно ли было сделать из него и труса?”.

Тартюф ,,різко підлий “ на протязі усієї п’єси. Джерелом цієї підлості – жахлива лицемірність, протиріччя між ,, узгодженими діями ” і ,, таємними пристрастями “. ,, Узгоджені дії ” Тартюфа забарвлені глибокою релігійністю, християнською смиренністю. Саме в такому вигляді він увійшов в довіру до Оргона, духовно підкоривши його: ,, Я привчив його своїм очам не вірити”. В таких випадках виключається будь-яка критична оцінка подій. Ось чому Тартюф відчув себе невразливим і починає давати волю ,, таємним пристрастям “: він намагається заволодіти дружиною Оргона і всім його майном.

На мою думку, просто неможливо погодитись з теорією відомого французького режисера та теоретика Луї Жуве, який стверджував, що Тартюф зовсім не замишляв зло проти Оргона і його сім’ї . Його слова звучать так: ,, Звідки взяли, що Тартюф хотів одружитись з Маріанною? Хто буде стверджувати, що він хотів пограбувати Оргона? Тартюф лиш приймає те, що йому дають “. Така ідеалізація мольєрівського образу  і всієї п’єси  веде до заперечень глибокого підтексту твору. На перший погляд Тартюф і справді приймає те, що йому дають, але ця бездіяльність оманлива. Насправді ж дії Оргона обумовлені задумами Тартюфа. ,,Вільна” свобода Оргона насправді є невільною.