Образ І.Мазепи у творі В.Сосюри «Мазепа»

Учись, Iване... I любов,

Свою любов  до України,

Вмiй влити  формули чiткi,

Умiй спинить  гарячу кров,

Рух нерозважливий  руки,

I стиснуть  серце, коли треба. 

Хай пада все, палає небо,

А ти iди спокiйним кроком

До точки, що намiтив оком.

 

У хворобливих видіннях Iван бачить свої майбутнi відносини з Петром I, свiй уплив на царя, зраду останнього у Полтавськiй битвi, яка зображена з новаторськими художнiми прийомами:

...де йтиме  цар нестримним кроком 

"в Європу  прорубать вiкно!"

Вiн чує, цар iде по ньому,

У грудях грузнуть каблуки,

Як тяжко  дихати старому...

Чом ти прийшов  до мого дому,

Пiвнiчний злодiю? Чому

Мене ховаєш у труну?

 

Автор дає зрозумiти, що Петро I використав Україну задля  досягнення своїх цiлей, тому зрада  Мазепи була виправданою.

Одужавши, Мазепа кидає розкiш замкiв польської шляхти i, подiбно до Мойсея, йде назустрiч своєму трагiчному служiнню власному народу. Через увесь текст проходить iдея його прагнення до України, бажання послужити їй своїми зусиллями. Вiрний романтичному максималiзму, Сосюра iнколи втрачає почуття мiри: наприклад, замрiяний долею України Мазепа порiвнюється з лунатиком; надто вже нереально виглядає елiтарнiсть цiєї постатi, яка живе "в iншому вимiрi" цiнностей i цiлей:

 

Чужi героям почуття 

Людини тихої, малої…

 

В його душi, нiчим не скутiй,

Жiночi образи забутi

Живуть, як вiдгомiн, як тiнь.

I тiльки про  Вкраїну мрiя 

Над ними вiчно  пломенiє...

 

Володимир Сосюра, на вiдмiну вiд своїх попередникiв, по-своєму трактує постать Мазепи. Не iдеалiзуючи  його як неординарну особистiсть, поет творить, насамперед, художнiй образ, а не полiтичний портрет гетьмана. Вiн намагається, як нiхто iнший, розкрити психологiю особистостi Мазепи i через його образ пiднести iдею державностi України, її незалежностi. Тому щирiсть i громадянська мужнiсть у розмовi з читачем про найскладнiшi перiоди в iсторiї України є головними ознаками поеми "Мазепа". Сосюра так говорить про свiй авторський задум:

Я серцем хочу показати

Страшну трагедiю  Мазепи,

I в нiй в  той час страшний незгоди 

Трагедiю мого народу…

 

Вже цими рядками поет пiдкреслює, наскiльки злитi у поемi образ  Мазепи з образом українського народу

Мазепа мріяв об'єднатися з військом шведського короля Карла XII і звільнити Україну з-під  російського ярма. Але не судилося цій мрії здійснитися...

Сосюра вважає, що головною причиною поразки гетьмана та його прихильників стало те, що народ, не зрозумівши високих поривань Мазепи, відмовився його підтримати:

...не пішов  за ним народ 

Шляхом і  радості й надії.

Не зрозумів його він мрії...

 

Та Мазепа не звинувачує своїх спiввiтчизникiв, бо "помиляється  й народ, коли немає ще держави" - так пояснює сам поет помилку  українцiв. I в цьому вбачає не лише особисту трагедiю, а й нацiональну  трагедiю сам Мазепа:

Хiба народу не любив я!

Собi на горе й безголiв'я

Не зрозумiв  мене народ.

 

Мазепа до останньої  хвилини життя залишається вiрним своїй любовi до народу й України, iм'я якої було останнiм у хвилину  смертi: "Прощай, Україно, прощай!"

Iдея трагедiї пронизує  весь твiр Сосюри, щоб посилити  її, автор вдається до опису сну Мазепи, коли той бачить себе маленьким хлопчиком i слухає розповiдь учительки-черницi про Україну. Саме у цьому снi Сосюра найвиразнiше розкрив внутрiшнiй свiт Мазепи: "Я України не забуду, вона для мене як зоря!" I вже далi лунає його життєве кредо:

Ми вiзьмем  ворога в клинки

I на кiстках  його проклятих 

Знов зацвiте Вкраїна - мати!

Весь час  над поемою звучить пристрасне зiзнання Мазепи у любовi до своєї України, до своїх спiввiтчизникiв. Але вони "…Його покинули в бiдi", не зрозумiли його намiрiв.

Трагедія гетьмана, за Сосюрою, в тому, що він не знайшов  вірного шляху до втілення своєї  мети, «шукав у морі броду», не зрозумів, що царевій «криці» треба протиставити «ще дужчу силу — гнів», народний гнів. Не даремно, коли Мазепа, скликавши старшину, відкриває їй свої наміри,

...ні словечка  не сказали 

На цій нараді про народ,

Немов його й  не існувало.

 

Під Полтавою стогнало «роздерте  серце України», бо українці билися один проти одного «з боку Карла  і Петра», а ще більше української крові пролилося вже після Полтави.

Чому ж народ не підтримав гетьмана? В особі Мазепи народ так і не визнав, на відміну  від Богдана Хмельницького, свого  вождя, не почував до нього любові й шани, не вірив йому, вбачаючи у  гетьманові хто таємного польського прихильника, хто запопадливого царського прислужника, московського лакея, Петрового улюбленця.

Історики засвідчують, що гетьман помер своєю смертю, поховано його було в Галаці з дотриманням  належного небіжчикові ритуалу, тож і «никли траурно знамена», і гетьманську булаву несли... Та от про що мовчать історичні дослідження, що відомо тільки поетові, й тільки він про це може сказати — про передсмертні слова Мазепи: І з губ злетіло, як дихання: Прощай, Україно, прощай.

Поема Володимира Сосюри захоплює і водночас спонукає замислитися над тяжкими випробуваннями, які судилося подолати нашій Батьківщині на її шляху до незалежності.