Образ І.Мазепи у творі В.Сосюри «Мазепа»

ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА №12 І-ІІІ  СТУПЕНІВ М. УЖГОРОДА

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

 

Образ І.Мазепи у творі В.Сосюри «Мазепа»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконав:

учень 9-А класу

Чепканич Іван

 

 

 

 

 

 

ВОЛОДИМИР СОСЮРА

(1898—1965)

Володимир Миколайович Сосюра - представник високого поетичного світу, де пахнуть білі акації, палахкотять загравами донецькі ночі й цвіте різнобарв"ям Україна. Він - тонкий лірик і творець розгорнутих ліро-епічних полотен.

Володимир Миколайович  Сосюра народився на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.) 6 січня 1898 року.

За своїм національним походженням Володимир Миколайлович - не українець. По батькові він - француз. Про це В.Сосюра неодноразово згадує у своїх віршах і споминах. Його батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною непосидющою й різнобічно обдарованою, змінив багато професій, вчителював, працював сільським адвокатом, шахтарем.

Мати поета - Марія  Данилівна Локотош - мадярка, робітниця  з Луганська, займалася хатнім господарством.

Дитячі роки майбутнього  поета минули у с. Третя Рота (нині м.Верхнє), у старій хворостянці над берегом Дінця, де в одній кімнатці тулилися восьмеро дітей і батьки. Про цей край Сосюра пізніше образно розповів у автобіографічному романі «Третя Рота». В одинадцять років В.Сосюра йде працювати до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкових заробітків. Початкову освіту здобуває під опікою батька, зачитується пригодницькою літературою (Майн Рід, Жюль Верн, Фенімор Купер), віршами О.Кольцова та І.Нікітіна. 1911 р. вступає до міністерського двокласного училища у с. Третя Рота.

14 жовтня 1917р. Лисичанська  газета «Голос рабочего» друкує його вірш «Плач волн», потім — перший вірш українською мовою «Чи вже не пора», а наприкінці жовтня — «Товаришу», написаний у стилі революційного маршу.

До зацікавлень дитячих  літ Володимира належали Гомер і  Ф.Шіллер, Т.Шевченко і М.Гоголь, О.Пушкін та І.Франко. А разом з ними - А.Бєлий, О.Апухтін, М.Вороний, О.Олесь, С.Надсон.

Свої перші поетичні спроби російською мовою В.Сосюра відносить до 1914 р. (усі рукописи загинули у роки Першої світової війни). 1914 р. він вступає до трикласного нижчого сільськогосподарського училища у с. Яма, але смерть батька (1915) змушує його залишити навчання й працювати на содовому заводі учнем маркшейдерського бюро. Восени 1916 р. В.Сосюра повертається до училища, аби пробути тут до буремної осені 1918 р.

Поет вірить у революційне  оновлення життя і разом з  тим болісно, гостро реагує на драму  громадянської війни, що відбито  ним у вірші "Брат на брата".

У 1918р. у складі робітничої дружини содового заводу В. Сосюра бере участь у повстанні проти кайзерівських військ, стає козаком петлюрівської армії, входить до особистої варти самого Петлюри. Згодом він втік з її лав і потрапив в полон до денікінців. Його розстрілювали як петлюрівця, але рана виявилась несмертельною, і поет вижив. Судив В. Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки житейська мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя.

У 1920 р. В. Сосюра опинився в Одесі, де його, хворого на тиф, прийняли до своїх лав бійці Червоної Армії. У 1920-1921 pp. В. Сосюра воює з білополяками та армією Н. Махна.

Політкурсант 41-ї стрілецької  дивізії, він 1920 р. знайомиться в  Одесі з Ю.Олешею, Е.Багрицьким, К.Гордієнком, О.Ковінькою, які одностайно визнають його за складом мислення й почуття поетом суто українським.

У листопаді 1920 р. червоноармієць В.Сосюра направляється в Єлисаветград, де потрапляє до лікарні, а після  одужання їде політпрацівником на Донбас. Під час відпустки 1921 р. він знайомиться у Харкові з В.Коряком, В.Блакитним та І.Куликом. Починається харківський період напруженого творчого життя у колі провідних українських майстрів: О.Довженка, М.Хвильового, О.Вишні, О.Копиленка, І.Сенченка, М.Йогансена та ін.

Рання поезія В. Сосюри вбирала  художні здобутки різних стилів і течій того часу (символізму, імпресіонізму). Разом з тим увиразнювались риси його власного стилю: романтика боротьби й кохання, гостро відчутий «смак» життя, барв, звуку, злитість суб'єкта лірики з навколишньою дійсністю.

У 1921 р. побачила світ збірка Сосюри «Поезії», що досі вважалася його першою книжкою (проте віднайдений документ коригує цю думку: рукою Сосюри в нім записано, що в 1918 р. було надруковано й видано першу збірку його поезій «Пісні крові...», але її поки не знайдено). Цього ж 1921 p., виходить поема «Червона зима», яка зробила Сосюру знаменитим.

З-під пера митця вийшла низка ліро-епічних поем: «Оксана» (1922), «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня». До цих творів, треба гадати, належала й поема «Махно» (близько 1924р.), текст якої не зберігся. Одним із перших проявів інтересу молодої літератури до рідної давнини став віршований роман В. Сосюри «Тарас Трясило» (1926).

Від 1925 р. В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет. Протягом десятиліття (1922—1932) він був членом багатьох літературних організацій, постійно брав участь у літературних дискусіях.

У 1927—1929 pp. написав низку поем. Неупереджена критика вбачає в В. Сосюрі провідного майстра ліричного жанру, але «провладні» критики все суворіше засуджують творчість поета, ввергаючи його в стан глибокої творчої кризи. Настрої відчаю позначилися й на збірці «Серце» (1931) і, зокрема, на однойменному вірші.

За «націоналістичні ухили» у 1934р. поета виключають з  партії і зі Спілки письменників. У ці кризові роки В. Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами. 1936 р. Сосюру все-таки знову приймають до Спілки радянських письменників. У припливі нових сил і надій він повертається до роботи. Наступних років з'являються збірки «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939).

У 1940 р. В. Сосюра завершує своє найбільше ліро-епічне полотно — роман у віршах «Червоногвардієць», який увібрав усе те, що становить автобіографічну основу його творчості 20 — 30-х років: спогади про дитинство, передреволюційна Донеччина, громадянська війна, боротьба й кохання в якомусь своєму магічному поєднанні. Останні передвоєнні книжки («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки», (1940) сповнені мотивів любові до жінки («Марії»), природи («Я квітку не можу зірвати»), до Вітчизни, до життя, що, проминаючи так швидко, дарує душі безмір переживань.

Війна застає В.Сосюру в  Кисловодську. Згодом він повертається до Києва, у складі письменницьких агітгруп виступає перед населенням. З наближенням фронту разом із Спілкою письменників України виїздить до Уфи.

У 1941 р. поет був евакуйований до Башкирії, 1942 р. працював в Українському радіокомітеті в Москві, 1943 р. входив до редакції фронтової газети «За честь Батьківщини». Лірику Сосюри років Вітчизняної війни (збірки «В годину гніву», 1942, «Під гул кривавий», 1942, численні публікації в періодиці) проймають два мотиви. Це — віра в перемогу й водночас неретушований показ людської біди. Написаний в Башкирії славнозвісний "Лист до земляків" (1941) поширюється у формі листівок по всій Україні.

1942 р. поет наполягає  на переїзді до Москви, працює  в українському радіокомітеті,  українському партизанському штабі  і 1943 р. направляється "в розпорядження Політуправління фронтів, які вели бої за Україну". Співпрацює з редакцією фронтової газети "За честь Батьківщини", виїздить у діючі війська, виступає перед воїнами.

Виходять з друку  збірки В.Сосюри "В годину гніву" (1942), "Під гул кривавий" (1942), з"являються численні публікації в періодиці.

З великих творів цього  періоду найцікавішою є поема "Мій  син" (1942-1944), що висвітлила драму  війни як примножену суму конкретних трагедій і особистих втрат.

1944 р. В.Сосюра  повертається до Києва, пише й водночас працює на відбудові міста. "І стало тихо так навколо, мов не було землі", - так увічнить він першу хвилину миру в поемі "Огненні дороги" (1947).

Патріотичний вірш «Любіть  Україну!» у 1951 р. став причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі. В. Сосюру знову перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту, яка зникає тільки зі смертю Сталіна 1953 р. І тоді з'являються нові книги віршів «За мир» (1953), «На струнах серця» (1955), «Солов'їні далі» (1957). Поема «Мазепа» (розпочата 1929 р., завершена в 1959 — 1960) віднесена до «заборонених творів», разом з ґрунтовним літературознавчим аналізом вона була опублікована в журналі «Київ» лише 1988р., адже за сталінщини опублікувати її не було ніякої змоги, бо постать гетьмана офіційно спотворювалася, а його дії вважалися зрадницькими.

Багато працює В.Сосюра в епічному жанрі - пише поеми "Студентка" (1947), "Вітчизна" (1949), "Україна" (1951).

У 1960р. Сосюра завершує поему  «Розстріляне безсмертя», розпочату в довоєнний час і опубліковану тільки 1988 р. в журналі «Вітчизна» (№ 1). Є підстави вважати, що «заспівна» частина цього твору, присвяченого жертвам сталінського терору, є поновленим з пам'яті шматком втраченої поеми «Махно». Цей твір засвідчив, що Сосюра ніколи не зраджував ідеалів юності, коли зі зброєю в руках боровся за українську незалежність, коли разом зі своїми побратимами у 20-х роках намагався піднести до європейського рівня рідну літературу. В поемі щиро й тепло йдеться про цвіт нашої творчої інтелігенції, який було брутально обірвано сталінськими: сатрапами в передвоєнне десятиріччя. Тому хвилююча повінь ліризму, яка сповнює розповідь, часто переривається інвективами на адресу новітніх опричників. Так, тема України, тема її драматичної історії в трагічної сучасності жила й пульсувала в творчості Сосюри впродовж усього його творчого життя.

Низку цікавих творів приносять книги "Близька далина" (1960) і "Поезія не спить" (1961), що виходять з робітні Сосюри попри його тяжку хворобу серця.

З великим хистом і  щирістю, без розпачу й скорботи, говорить поет про красу осінньої пори у віршах, що входять до збірок "Осінні мелодії", "Весни дихання" (1964).

На біблійно-міфологічних сюжетах побудований твір "Христос", написаний 1949 р. Стара Біблія в трьох  її книгах, образи і відомості, запозичені з цих аналів, власне і є головними. Образ Христа у поемі змальовується  протягом всього його життя.

Другою поемою, яка по-своєму продовжує біблійно-космогенічні уявлення Сосюри, є його цікавий, але своєрідно незавершений твір-поема "Ваал". Яка доля персонажів - Каїна, Єви і Адама, - проте мова в іншій поемі Сосюри - його "Каїні".

Поет помер від гіпертонії, 8 січня 1965р.

 

Постать гетьмана Івана  Мазепи

в однойменній поемі В. Сосюри

 

Ім'я та діяльність Івана  Мазепи завжди привертали і привертають  увагу багатьох істориків, критиків, літературознавців, письменників. Найчастіше його показували як підступного зрадника, властолюбця, людину ницу, прокляту церквою і Богом. І лише незначна частина авторів, відступаючи від загальноприйнятої думки, відтворювала справжнього Мазепу — борця за свободу своєї країни. Одним із них був Сосюра — автор глибокопатріотичної поеми «Мазепа». Поема «Мазепа» — це спроба Володимира Сосюри переосмислити роль гетьмана в історії України.

Початок її вперше був  надрукований у журналі «Життя і  революція» за 1929 рік. І хоча в опублікованому уривку йшлося тільки про молодість  Мазепи в ролі пажа при польському, королі, задовго до його стосунків з Росією як гетьмана України, Сосюру почали всіляко цькувати й жорстоко переслідувати, звинувачуючи в українському буржуазному націоналізмі. Лише на початку 90-х років цей твір був нарешті реабілітований і дійшов до українського читача, щоб із глибини кривавих 30-х сказати правду про непересічну особистість українського гетьмана, до кінця відданого своїй багатостраждальній країні. Кожна країна має своїх героїв-подвижників, що розбудовували державу, вершили її історію. Цих людей об'єднує любов до своєї землі. Мало хто з них думав про славу, претендував на вічну пам'ять у нащадків. Вони втілювали в життя свою ідею. Таким був і гетьман Іван Мазепа.

Вже на початку поеми  Сосюра звертає нашу увагу на славне минуле українського гетьмана: «колишній велет, богатир», «його зіниці світять дико». І потім через усю поему проходить образ Мазепи-патріота. Навіть будучи пажем у польського короля, він не перестає думати про Україну:

Ні, я згадав про Україну,

Козацьку волю і орлів...

Там дзвін  копит, і крик, і постріл,

Там шаблі  рух меткий і гострий...

 

У сцені марення молодого пажа, пораненого в поєдинку з польським  магнатом, постає видиво всієї долі Мазепи, посланого самим Богом  стати оборонцем України як від  Польщі, так і від Москви. У віщому сні він бачить своє майбутнє:

Він чув, той  цар іде по ньому,

У грудях грузнуть каблуки,

Так важко  дихати старому...

— Чом ти прийшов  до мого дому,

Північний злодію? Чому

Мене штовхаєш ти у тьму?..

 

Лiкуючись вiд поранення, Мазепа пригадує своє дитинство. Бувши iгуменею монастиря, його мати дала йому грунтовну освiту. Саме шкiльне виховання i вплив матерi забезпечили розумiння Iваном свого обов'язку перед вiтчизною. Цiкавi й дуже сучаснi поради дає йому вчителька-черниця: