Лірика Павла Тичини

У танцi я, ритмiчний рух

В безсмертнiм – всi планети. [26, 9]

       Людина, поет у цiй свiтовiй музицi – лиш частка, лиш звук неусвiдомлений. Як людина усвiдомлює себе, своє мiсце у свiтовiй музицi – так i сама стає творцем i диригентом її. I якщо ранiше вона не думала про своє “я”, а лише про Боже, надлюдське “ти”, то зараз вона бачить своє мiсце у всьому свiтовому оркестрi.

Я був не Я. Лиш мрiя, сон.

Навколо – дзвоннi згуки,

I пiтьми творчої хiтон,

I благовiснi руки.

Прокинусь я – i я вже Ти:

Над мною, пiдо мною

Горять  свiти, бiжать свiти

Музичною  рiкою [26, 9]

       У цьому вiршi – ключ до самих основ свiторозумiння поета, його свiтобачення i до загальної картини Всесвiту в його уявi. Новiтнiй мiф про всезагальний свiтлозвук, свiтлоритм, що творить музику «Сонячних кларнетів».

       Мотиви  свiтла у творчостi Павла Тичини неможливо вiдiрвати вiд музичних мотивiв. Вони одне – єдине. Це єдиний свiтлозвук, який не можна розкласти на складовi. Iнколи навiть важко зрозумiти, де закiнчується музика i починається звук. Вони всюди: їм немає нi кiнця, нi початку.

Коливалася  флейтами

Там, де сонце зайшло… [26, 37]

Моя пiсне, вогниста, шалена

(Креше  небо i котить свiй гнiв),

Ах, розбийся на свiтлi акорди,

Розридайсь  – i затихни, як грiм…[26, 21]

       Поезiя, творчiсть повинна бути безкорисною, iти вiд серця, дарувати людям тепло, зiгрiвати їхнi замерзлi душi. Але не вiдчуває в їхнiх очах поет енергiї сонця, енергiї вiдродження. А без цього сонячного духу не прийняв би, мабуть, спасiння з рук самого Христа “Я – сонцеприхильник, я вогнепоклонник…”, бо вiрив у його всеочищаючу силу. Лише сонце здатне запалити людськi серця до нового життя ,“лиш Сонячнi Кларнети”.

       І в подальшій творчості поет ще не раз "повінчував" слово і  музику. Його твори зазвучали бетховенськими акордами могутнього "Плуга", і  леонтовичівською співучістю лірики, і шопенівськими Ритмами "Похорону друга", і всією нескінченною симфонією, яка в історії людської поезії названа поезією Тичини.

       Та  найбільша нагорода - вдячна пам'ять  нащадків… 
 

2.3 Рання лірика Павла  Тичини – неповторний  скарб творчості  поета

       Говорячи  про особливість поетичної творчості  Тичини, Максим Рильський відзначав, що найкраща характеристика її у виразі — "музична ріка", що "Тичина і пісня — брат і сестра", що коли багатьох поетів називаємо за трафаретом "співцями", то для Павла Григоровича слово "співець" — найприродніший епітет. Підтвердити цю думку можна вже прикладами з ранніх віршів поета, які ввійшли до першої його збірки "Сонячні кларнети".

       Усе в нього (П.Тичини) співає і звучить: земля - орган, співає стежка на городі, і весь город - суцільний зелений  гімн, ріка тремтить, як музика; прихід красуні весни ліси зустрічають голосними самодзвонними арфами; верба над дорогою вбирає дзвінкі струни дощу; душа самого поета немов та самотня верба, що перебирає "струни вічності", вона дзвенить, мов струни степу, хмар і вітру, в ній — "і бурі, і грози, й рокотання ридання бандур".

       Основне, чим приваблюють поезії збірки, —  це юна, весняна свіжість, легкокрила радість у поєднанні з молодим  завзяттям і бадьорістю. І лише іноді в цей світлорайдужний  мажорний тон вливаються журливі  нотки.

       У вірші "Гаї шумлять" переважають життєрадісні, оптимістичні мотиви. Вчитуючись у поезію, чуєш звуки замріяних гаїв, голублячий шепіт трав, ніжний голос закоханого героя. Інтонація вірша м'яка, милозвучна, відповідає настроєві ліричного героя.

       У ранній поезії П.Тичина не порушує важливих питань соціальної дійсності, а відбиває лише переживання і настрої, навіяні природою, коханням, філософськими роздумами. Бадьорість, життєрадісність, окриленість, свіжість — найпривабливіші мотиви ранньої лірики Павла Тичини.

       Спiвочий талант поєднався з винятковими музичними здiбностями, а його захоплення живописом поступилося лише перед поетичним даром. Так на лiтературному небосхилi Украïни спалахнула зiрка, що за силою i красою свого сяяння стала гордiстю украïнськоï лiтератури. У ïï iсторiï постать спiвця "Сонячних кларнетiв" немає собi рiвних за глибиною осягнення свiтовоï гармонiï й дисонансiв, за емоцiйнiстю, символiкою та оригiнальнiстю віршування.

       Тривалий  час, коли твори раннього Тичини зникли з обігу, а через шкільну програму насаджувались примітивні куплети, прямолінійні прорадянські агітки, поет був мішенню антиукраїнізму, мовляв, яка там українська культура, якщо ваш найкращий поет так пише!

       У 1983—1990 pp. у видавництві "Наукова  думка" вийшло 12-томне (у 15 книгах) найповніше на сьогодні Зібрання творів П. Г. Тичини (голова редакційної колегії О. Гончар). Завдяки Л. Тичині і С. Тельнюку було опубліковано кілька збірок не друкованих за життя поета і призабутих віршів.

       Збережений  дружиною Павла Григоровича, Лідією Петрівною, його великий і цінний архів зберігається в Центральному архіві-музеї літератури і мистецтва України. 1980 р. у Києві відкрито Літературно-меморіальний музей-квартиру П. Тичини. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       2.4. Воєнна та повоєнна  лірика Павла Тичини

       Павло Григорович Тичина від природи був рафінованим естетом, мав шляхетну душу, був надзвичайно вразливим, добрим.

       Лірика  зрілого Тичини уже суттєво відрізнялася від лірики його перших книг. Тичина озивався на кожну подію, але його творам годі вже було дорівнятися до дійсно мистецьких полотен. Народ перестав любити свого сина. Полилися пародії, зневажливе ставлення до автора, що наклало відпечаток на загальне враження  про цього митця, а наступні покоління читачів закодувало проти сприйняття його навіть найкращих творів.

       Ті, хто пам’ятав Тичину у воєнні дні, згадує, що всі його думки крутилися навколо долі рідного краю. Тичина говорив лише про Україну, іншої теми для нього не існувало. З туги за рідною землею народилася поезія «В безсонну ніч», жанр якої автор визначив як дума, а до того ж не просто дума – дума про Україну.

О Україно! Україно!

Це  ти в стражданнях там не спиш,

Це  ти і мучишся, й гориш,

Пожежно – блисно – горобино

Вся боротьбою гомониш… 

Вражає  також і вірш «Матері забуть не можу»

Матері  забуть не можу,

скрізь, на що я тут не гляну, -

чи  на ліс, чи на поляну, -

бачу  її душу гожу,

чую вимову кохану… 

       Та  найбільшим здобутком Тичининої  поезії років війни стала поема  «Похорон друга», написана пізньої  осені 1942 року в напружений час битви  на Волзі. Це один з найбільш філософських шедеврів поета. Тичина прямо заявляє про безперервне тривання сущого, в океані якого людське життя – лише хвилька стрімкої течії.

       Вірш  «Я утверждаюсь» має надзвичайно  цікаву історію написання. Коли вже  Україну радянські війська майже  звільнили, Тичина почав рватися додому. Йому відмовляли, але він таки зумів впроситися. М.Хрущов добре знав, що за П.Тичину перед Сталіним відповідає головою, але ризикнув. Коли під Харковом з чистого неба виринули фашистські літаки, пілоти відразу ж запримітили генеральську машину й почали полювання. Від вибуху машина перекинулася, й Тичина зламав ногу. Відкритий перелом прийшлося оперувати й під наркозом поет несподівано завіршував. Знаючи, хто в нього на операційному столі, хірург наказав медсестрі записати почуте. Цими словами була перша строфа з вірша «Я утверждаюсь»:

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! –

а сила знову розцвіла. 

       Якщо  кажуть, що поети розцвітають раз  на віку, то Тичина розцвів у юності. Друге його цвітіння в роки війни з фашистами виявилося гарним, але вже не таким, а до того ж ще дуже й дуже короткочасним. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Висновки

       Внаслідок проведеного дослідження ми можемо зробити висновок, що Павло Тичина - український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч. Син простого селянина з Чернігівщини піднісся до висот людського духу. І йому відкрилися прості й вічні істини історії: будь-яке насильство згубне, особливо те, яке прикривається демагогічними гаслами. Юний Тичина писав унікальною, єдиною у світі мовою свого серця. Він був від Бога наділений дивовижною здатністю чути і Музику Космічної Безмежності, і тихі, невідомі іншим, голоси Природи, яка була для нього єдиним цілим; він не ділив її на живу і неживу. Павла Тичина – автор поетичних збірок «Сонячні кларнети», «Плуг», «Замість сонетів і октав», «В космічному оркестрі», «Вітер з ураїни».

       Павло Тичина мав свої джерела. Поліфонізм своїх поезій митець запозичив з  давньоукраїнського та церковного багатоголосся, зокрема на твори Д.Бортнянського  та М.Березовського, які вразили поета на співанках у Троїцькому хорі. То ж не дивно, що його лірика будувалася за принципом музичних п’єс, актуалізувала хорові партії. Досить вагомо впливала українська народна пісенність та рідна мова.

       Кларнетизм  — стильова якість синтетичної лірики раннього Павла Тичини, яка походить від назви його збірки «Сонячні кларнети». Термін, запропонований Ю. Лавріненком та В., вказує на активно ренесансну одушевленість життя, перейняту енергійними світло ритмами. Особливе місце в синкретичному кларнетизмі посідає панмузична стихія, котра приборкує хаос, постаючи домінантним принципом тичининської поетики, в якій відбився критично переосмислений досвід народної пісні та символізму. Кларнетизм здійснив синтез мистецтв, чого прагнули романтики і модерністи.

       Музичність  Тичинина — особливого типу. Музичність для нього — не прикраса, а  принцип світобачення. Винесений  у заголовок книжки незвичний  образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального  стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла й світла з музичними ритмами всесвіту, що єднають людину з природою в найунівер-сальнішому її значенні.

       Говорячи  про особливість поетичної творчості Тичини, Максим Рильський відзначав, що найкраща характеристика її у виразі — "музична ріка", що "Тичина і пісня — брат і сестра", що коли багатьох поетів називаємо за трафаретом "співцями", то для Павла Григоровича слово "співець" — найприродніший епітет. Підтвердити цю думку можна вже прикладами з ранніх віршів поета, які ввійшли до першої його збірки "Сонячні кларнети".

       Поезія  тичини – це суцільний спів та музика, де кожна частина цього світу  має вагоме значення у музичній композиції землі. Основне, чим приваблюють поезії збірки, — це юна, весняна свіжість, легкокрила радість у поєднанні з молодим завзяттям і бадьорістю. І лише іноді в цей світлорайдужний мажорний тон вливаються журливі нотки.

       Музичність поезій Павла Тичини викликала захоплення не лише в часи їх творіння, але й майже через дві сотні років. Це свідчить про те, що сучасний читач може не лише прочитати твір мистецтва, але й «почути», відчути його в собі. Тому це ще раз доводить майстерність Павла Тичини не лише на поетичній ниві, але й як обдарованого музиканта. Слова в поезіях – це не просто слова, а ноти, звуки музичних інструментів. 
 
 
 
 
 
 
 

Додаток

       У ході роботи над даною темою був  проведений дослід, мета якого –  спостерігати та проаналізувати асоціації  та емоції читача, що супроводжують читача під час читання поезії Павла Тичини.

       Ось результати, які ми отримали.

«Танцюють згуки на дзвіниці, І плаче дзвін…» [26, 22] – асоціації: звучить мелодія органу.Сум, самотній цвіт яблуні. Плач скрипки. 

«Гей  над дорогою стоїть верба,

Дзвінкі дощові струни ловить,

Все вітами хитає, наче сумно мовить:

Журба, журба…

Отак  роки, отак без краю