Лірика Павла Тичини

ЗМІСТ 

Вступ………………………………………………………………………………3

Розділ  І. Павло Тичина в українській літературі……………………………….4

1.1. Життєвий  шлях Павла Тичини………………………………………………4

1.2.Творчий здобуток поета………………………………………………………9

1.3.Фольклорні джерела ранніх творів Павла Тичини………………………...13

Розділ  ІІ. Кларнетизм поезії Павла Тичини…………………………...............16

2.1. Явище  кларнетизму в літературі…………………………………………...16

2.2. Павло  Тичина – новатор……………………………………………………18

2.3. Рання  лірика Павла Тичини – неповторний  скарб творчості поета……..26

2.4. Воєнна  та повоєнна лірика Павла Тичини………………………………...28

Висновки……………………………………………………………………...…30

Додатки…………………………………………………………………………..32

Список  використаних джерел.………………………………………………..34 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

       Павло Тичина – великий український  нацiональний поет, у творчостi якого болюче вiдбилася доля українського народу. В iсторiї свiтової лiтератури, мабуть не знайдеться iншого такого прикладу, коли б поет вiддав половину свого життя високiй поезiї, а половину – нещаднiй боротьбi зi своїм генiальним обдаруванням.

       Людина  високого дару i великих творчих сил, П.Тичина був носiєм i виразником української релiгiйної традицiї. У ньому вона голосно заговорила в переломну добу нашої iсторiї i в ньому найяснiше засяяла – пiсля Шевченка. У ньому вона i перегорiла…

       Радянська система не дала йому розгорнутись на повну силу його величезного таланту. Бiльш того, умови сталiнщини деформували цей талант, але навiть те, що вiн створив у перший перiод своєї творчостi, забезпечило йому мiсце серед найбiльших свiточiв людства.

       Виняткове музичне обдарування Павла Григоровича  допомогло йому створити незабутні  твори, неповторність яких відома широкому загалу читачів. Адже таких барв, такої  мелодики рядків ми не зустрінемо в  поезії інших творців української  літератури. Музичність ранніх творів П.Тичини свідчить про рідкісний талант митця та його безмежний політ думки, яка простежується у віршах.

       Тому  аналiз раннiх поезiй Тичини, визначення їх проблематики, поетики та мотивiв здається важливим i актуальним, особливо за часи вiдродження нацiональної культури, переоцiнки цiнностей, виявлення нацiональних iдеалiв та символiки. 
 
 
 
 
 

Розділ  І. Постать Павла  Тичини в українській  літературі

1.1. Життєвий шлях  Павла Тичини

       Влітку 1987 році у майже тридцятилітньому віці у село Піски на Чернігівщині прибув Григорій Тимофійович Тичина. Спочатку служив паламарем при храмі, а згодом був призначений дяком і водночас учителем грамоти для селянських дітей. Люди, які пам’ятали Григорія в молодості, твердили, що ця людина відрізнялася від піщан не тільки одягом, не тільки красою, а й міськими замашками й неабиякою енергійністю. У Пісках майбутній батько Павла Тичини познайомився з молодесенькою дівчиною-сиротою Марією Василівною Савицькою, яка вийшла за нього заміж у неповні шістнадцять років. У них народилося тринадцятеро дітей. Павло появився на світ 27 січня 1891 року.

       Батько  любив дітей, однак зловживав  спиртним і під гарячу руку міг  жорстоко побити. Саме від таких  побоїв і помер малий Костик, а  його загибель заставила батька терпіти  муки совісті й ще частіше заглядати в чарку. Він заставляв малих розчісувати волосся за панською модою, називав їх «по-панськи» Мішею, Ванею, Ксенею. Родина дяка перебивалася з хліба на воду, у хаті були несказанні злидні, малята хворіли, через що малими дітьми пішли з цього світу три Павлові братики й сестричка.

       Початкову освіту Павло здобув у Новобасанівській сільській школі. Вчила його добра  незабутня Серафима Морачевська. Ставши навіть академіком, Павло Тичина не забував регулярно висилати убогій вчительці гроші, а в останні свої роки взявся й за написання поеми «Серафима Морачевська», та нажаль, не закінчив свою роботу.

       Ще  малям Павло відрізнявся від  своїх братів і сестер розумом  і неабиякою пам’яттю. Як і колись Тарас Шевченко, дитиною Павло  Тичина мріяв стати малярем-іконописцем. У сім’ї дяка часто лунала з уст батька старослов’янська мова, і маленький Павло одного разу несподівано заговорив нею без жодних помилок, чим неабияк здивував усіх присутніх.

       Наприкінці 1900 року батько відвіз Павла Тичину до губернського міста Чернігова, щоб влаштувати хлопчину в Троїцький хор, де уже співав його старший брат Михайло. Але Павло виглядав дуже хворобливим, і його не взяли. Аж через рік майбутнього поета прийняли до хору Єлецького монастиря. Роки навчання у бурсі (1900-1907) були не тільки часом страждань, голодування та безправ’я. У 1906 році помер батько і вважають, що саме в цей період Тичина вперше взявся за перо.

       Як  і молодий Шевченко, Тичина прагне обрати фах художника. За малюванням його і побачив Михайло Коцюбинський, довідався, що юнак пише вірші й запросив до себе в гості. Там у присутності інших поетів-початківців Тичина прочитав вірш «Розкажи, розкажи мені, поле», чим до сліз зворушив самого Коцюбинського. Така реакція відомого письменника для Павла Тичини була несподівана, але вплинула позитивно. За порадою М.Коцюбинського, Тичина надсилає кілька своїх віршів до редакції журналу «Літературно-науковий вісник». У 1912 році появляється перша публікація – вірш «Ви знаєте, як липа шелестить». Також Павло грав на кларнеті та гобої, а малювати вчився у М.Жука.

       Закінчивши  семінарію, Тичина переїхав до Києва  і поступив на економічний факультет  Київського комерційного інституту. Такий  вибір можна пояснити хіба тільки тим, що вихованці духовної семінарії  до університету не приймали, а в духовну академію Тичина не мав бажання йти. Навчаючись, він підробляв помічником хормейстера у театрі М.Садовського, в конторі газети «Рада». Та влітку 1914 року почалася Перша світова війна. Тичина залишився без підробітків, бо газету «Рада» і журнал «Світло» закрили. Комерційний інститут перевели у Саратов, але студенти цього вузу приїжджали туди тільки здавати сесію. Павло збагнув, що такі поїздки не витримає його кишеня й занедбав навчання. Вищої освіти він так уже й не здобув.

       По  смерті матері 5 жовтня 1915 р., Тичина приїжджає до Києва, де працює помічником хормейстера в театрі Миколи Садовського, завідує відділом хроніки газети "Нова рада", друкує в періодиці вірші.

       У цей же час з'являється цикл «Панахидні співи», який уперше був опублікований лише 1993 р. в Одесі з автографів Тичини (усі роки збірка пролежала серед паперів покійного М. Жука, котрий жив там останні роки).

       Присвячено  цю збірку першому коханню Павла  — до Поліни Коновал, котра не відповіла  взаємністю.

       Вершиною  лірики раннього Тичини є вірш 1915 р. "О, панно Інно...", присвячений її сестрі й опублікований у другому виданні "Сонячних кларнетів" (1920). Інна Коновал того самого року померла від сухот. Доля Поліни склалася щасливо. Павло Григорович протягом багатьох років підтримував дружбу з нею та її сім'єю. А напрочуд мелодійний, щемливо-ніжний вірш наприкінці XX ст. відродився у прекрасному романсі.

       У 1918 році вийшла збірка, якою Тичина на весь світ оприлюднив свою геніальність. Народження «Сонячних кларнетів» у літературному процесі стало сенсацією, подією століття. Цієї однієї книги було достатньо, щоб увійти в літературу назавжди.

       У 1920 році виходить межова збірка П.Тичини «Плуг», за гонорар від якої Тичина купив цілу бібліотеку для своїх  односельців. Та щирий і благородний жест виявився недоречним: піщани книги розтягли й скурили. Якщо у «Сонячних кларнетах» автор був певний своєї радості, то у збірці «Плуг» - лунає-стогне лише болючий його сумнів щодо свого призначення у світі й призначення світу для добра взагалі. Тичина починає боятися, озиратися. Митець відчуває наближення чогось неминучого й страшного:

       Стоїть  сторозтерзаний Київ

       І двісті розіп’ятий я.

       У двадцятих роках Тичина вперше віч-на-віч  стикається з системою як монстром. Арештують його брата-священика  Євгена, який завжди стояв на позиціях патріота й державника й взявся організовувати незалежну від Московської Українську Автокефальну Церкву. З Євгеном у Павла були особливо щирі стосунки. Павло Тичина в цей час жив у Харкові і працював у журналі «Червоний шлях», та не мав внутрішнього спокою, що виливалося у віршах. Але Тичина таки спромігся на мужність, приїхав з Харкова до Чернігова й забрав брата з тюрми під розписку. У тодішній столиці Радянської України Харкові Тичина прожив десять років. Тут він видав останню художньо цінну свою книжку «Вітер з України». Особливу увагу приділяв вивченню іноземних мов і знав їх понад п'ятнадцять.

       Вірш «Партія веде», написаний у рік штучного голодомору, коли Україна корчилася в агонії, у житті Тичини відіграв фатальну роль. З однієї сторони, цей опус гарантував йому життя, привілеї, конкретне матеріальне забезпечення, псевдославу. З іншої – саме за цей вірш Бог покарав Тичину найстрашнішою карою: забрав талант, за силою рівний хіба що Шевченковому, бо все, що писав Тичина після одіозного «Партія веде», поезією навіть не пахло. Очевидно, після «Партія веде» Тичині писалося надзвичайно тяжко, бо всередині тридцятих він видавав лише мільйонними тиражами збірку під такою назвою та книжечку для дітей «Ку-ку!»

       Тичиною маніпулювали, і не тільки на рідній землі, а й за кордоном. У 1935 році у складі делегації радянських письменників Павло Григорович репрезентував Україну на міжнародному конгресі захисту культури у Парижі. Іноземні журналісти хотіли взяти у нього інтерв’ю, але Тичина не сказав ні слова, через що зарубіжна преса охрестила автора «Сонячних кларнетів» глухонімим.

       Заставивши  Тичину озиватися поетичним твором на кожну подію в СРСР, партія пильно стежила, щоб поет був міцно  прив’язаний. На початку сорокових  років і в роки війни більшу користь приносило заохочення, а тому за вірш «Чуття єдиної родини», дійсно досить непоганий на тлі того, що Тичина написав у останні роки, поетові не забули вручити Сталінську премію.

       Влітку 1943 року під час поранення внаслідок  нальоту німецької авіації під Харковом Тичина потрапив у лікарню й під наркозом несподівано почав віршувати. Так народилася одна з кращих його поезій «Я утверждаюсь». Після війни Тичина перебував на високих посадах Міністра освіти, депутата Верховної Ради СРСР та УРСР. Саме Тичина домігся, щоб школи з викладанням українською мовою перевели з околиць Києва у центр. Відстоював поет українську мову і на депутатських зібраннях та при прийнятті важливих державних рішень.

       Партія  пильно слідкувала й за хворим на цукровий діабет, уже літнім безпомічним поетом. За півроку до смерті Тичина став Героєм Соціалістичної Праці. А ще мав аж 5 орденів Леніна та 2 ордени Трудового Червоного Прапора. У кінці життя Тичина все частіше почав приходити до висновку, що змарнував свій талант, так і не зумів на повну силу відбутися в літературі. Він ще пробував завершити поему-симфонію «Сковорода», очолював комісію з роботи з молодими літераторами у Спілці письменників України.

       Помер Тичина 16 вересня 1967 року. Похований  митець на Байковому кладовищі у Києві. Колись М.Рильський казав, що Україна знає двох найбільших новаторів – Шевченка й Тичину. У наш час і автора «Кобзаря» і автора «Сонячних кларнетів» є крайня необхідність перечитати, переосмислити, щоб збагнути їхню долю і велич та призначення не тільки для рідного краю, а й усієї земної цивілізації. 
 
 
 
 
 
 
 

1.2. Творчий здобуток поета

       Ім´я  Павла Тичини в українській поезії ХХ століття йде безпосередньо за іменами таких велетнів, як Іван Франко і Леся Українка. Спадкоємницький зв'язок творчості Тичини з їхньою спадщиною, так само, як і з спадщиною Шевченка та Грабовського, не потребує, здається, доказів. Є також глибока логіка в тому, що поета, якому судилося стати одним з основоположників української літератури, благословив на славний творчий шлях Михайло Коцюбинський.

       Син дяка з Чернігівщини уже з 1912 р. Тичина починає друкуватися в журналах «Літературно-науковий вісник», «Рідний  край», «Українська хата», «Основа» та інших. Протягом 1913— 1914 pp. він публікує оповідання «Вавилонський полон», «Богословіє».

       Восени 1916 року повертається до Києва і  під впливом «Лісової пісні» Лесі Українки починає писати драматичну поему «Дзвінко блакитне».

       У 1918 році вийшла перша книжка його віршів «Сонячні кларнети», яка була зустрінута критикою з ентузіазмом. У 1920 р. виходять збірки П. Тичини «Замість сонетів і октав», «Плуг», а у 1924 році - збірка «Вітер з України».