Лекции по "Литературе"

Поеми 20-х рр. увібрали у себе тривожні ритми часу, лексику  й фразеологію революційного міста, народну пісню, революційні гімни й марсельєзи; у них відкрито взаємодіють конкретно-реальний, умовний і романтично-символічні плани змалювання героя й часу. Велике значення на характер шукань українських поетів мала поема «Золотий гомін» (1917) П.Тичини, яка увібрала у себе дві генеральні проблеми епосу революції: велич і трагізм української національної революції, утвердження державності України як прояву споконвічних прагнень її народу. Цю лінію продовжив у ліро-епічній поемі «Червона зима» (1921) В.Сосюра, активний учасник трагічних революційних подій в Україні. Побачене й пережите поетом лягло в сюжетну основу твору, визначило її пафос й стилістику. Поему проймають не тільки бадьорі інтонації ліричного оповідача, а й трагічні нотки. Назва твору символічна: від смертей, пролитої українцями крові зима стала червоною. Червона барва є наскрізною у творі. Як і колись, у добу козацтва, бійцям, які від’їжджають на війну, дівчата пришивають червоні стрічки — символ дівочої вірності й батьківщини. Національний колорит буквально проймає твір: біля ешелонів бійці співають «Чумака», українську народну пісню, а не революційні пісні більшовиків. Перу Сосюри належать такі поеми, як «Навколо» (1921), «Оксана» (1922), «Залізниця» (1923), «Сьогодні» (1924), в яких він прагнув відбити духовні та ідейні шукання людини у складному вирі подій революційної епохи. Помітних художніх відкриттів поет досяг в історичних поемах «Тарас Трясило» (1925), «Мазепа» (1928), в яких сміливо порушив проблему державотворчих змагань українського народу. 

У літературному  процесі доби особливо виділяються  філософські поеми М.Бажана «Розмова сердець» (1928), «Гофманова ніч» (1929), «Гетто в Умані» (1929), «Сліпці» (1931), «Число» (1931), «Смерть Гамлета» (1932). Поет зумів  знайти перегуки історії та сучасності, художньо побачити актуальне у змісті минулого. Ці твори відзначаються класичною довершеністю, високим інтелектуалізмом. Перша поема характеризується дискусійністю, викриттям відвічного російського месіанства, імперської ідеології. У цьому світлі Бажан розглядає гоголівський комплекс роздвоєння «двох душ», так звану українську меншовартість, типову для людини поневоленої нації. Відгриміла революція, впала ненависна імперія, але комплекс роздвоєної душі оживає знову: психологічно його важко подолати. Героя поеми переслідує ця тінь минулого, його рабський страх, його двійник, який повідомляє, що бере собі в супутники трьох спільників: злочинця, повію й продажного поета. Врешті, герой перемагає двійника в ім’я майбутнього України. Поема «Сліпці», оприлюднена в ж. «Життя й революція», згодом була забороненою. У ній Бажан з великим знанням історичного матеріалу змальовує побут цеху лірників 18 сторіччя. Надзвичайно майстерно відтворено колорит епохи, психологію й дух часу, навіть специфічний словник лірників, їх жаргон. Справді, поет показав себе «майстром карбованого слова». Певними деталями автор натякає на національну поразку українців після знищення Запорозької Січі Катериною Другою. На цьому тлі й виводить митець постаті двох лірників — старого кобзаря й молодого, порушуючи тему митця і мистецтва, його заанґажованість й функції в соціумі. Старого кобзаря прикрашують рани і всеохопна мудрість, але він не відзначається активною позицією, натомість молодий лірник протестує, хоче «здолати, пробитися, вийти як муж, а не мученик... Чуєш? Як муж!» Виникають прозорі алюзії до сучасної Бажанові дійсності: «незрячі жебраки», що «бачили багато» і грали на ярмарках натовпу і борцям за волю України, тепер грають сучасним Кочубеям й іншим перевертням. Це натяк на сучасних йому поетів. І хоча сам автор бачить більше за всіх, але й себе зараховує до прозірливих «сліпців», тобто Бажан пішов на компроміс із «модерними Кочубеями», що знайшло відбиття у наступних поемах цього геніального українського поета.

Розвиток лiтератури початку XX  сторiччя

Поруч домiнуючого загально в лiтературi,  вiд початкiв свого виникнення,  реалiзму – з кiнцем XIX  ст.  в Європi виникають новi мистецькi та лiтературнi напрями – iмпресiонiзм, символiзм та iншi стилiстичнi  й груповi  пiзнiшi  появлення,  проголошуванi  декларацiями й манiфестами, що дiстали загальну назву – модернiзм, тобто, новiтнє, нове. Цi новi напрями з’являютсья також в українськiй лiтературi та набувають свого розвитку, не завжди такого самого, як у Європi.

Модерне, нове виявилось в новому свiтосприйманнi, в появi нової тематики та iдей в мистецтвi  й лiтературi,  в застосуваннi  нових засобiв зображення, зокрема досконалої метафоризацiї, в застосуваннi психологiзму зображення подiй i людини.

Пiд  дiянням нових метод творчості  та напрямiв у лiтературi  стає вiдмiнним i реалiзм: виникає означення його з цiєю вiдмiннiстю – «психологiчний реалiзм».

Модернiзм у загальному його значеннi  проникає до творчості українських реалiстiв:  прикметами  iмпресiонiзму,  символiзму,  застосуванням психологiзму в бiльшiй чи меншiй мiрi переймається творчiсть визначнiших українських поетiв i прозаїкiв кiнця XIX ст.: Лесi Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника, I. Франка та багатьох нових авторiв, зокрема, О. Кобилянської й В. Винниченка. Українське мистецтво й лiтература стаютъ поряд з мистецтвом i  лiтературою iнших народiв свiту,  зростають кiлькiстю й якiстю.  Цим зростанням закiнчується українське лiтературне XIX  сторiччя й переходить у сторiччя XX.  Зникла етнографічна обмеженiсть,  перевага сiльської тематики,  фольклорнiсть мови й засобів зображення. В українську лiтературу ввiйшли новi стилi й напрями, прийшли новi молодi автори. Розвиваються українська лiтературна критика й лiтературознавство.

Зменшились  у прозi  побутовi  й пейзажнi  натуралiстичнi  описи,  розповіді «вiд автора»,  визначилось тяжiння до лiризму,  увага до ритму прози,  пiдтексту, зображення подiй через сприймання їх персонажами,  через їх психiку,  емоцiї й настрої – все, що разом пов'язується з новими напрямами в лiтературi, зокрема, з iмпресiонiзмом та символiзмом. 

Загальна  тендецiя тогочасного лiтературного  процесу виявлялася в прямуваннi  до звiльнення лiтератури вiд надмiрного  соцiологiзму й  ідеологічної програмовості,  в прямуваннi  до звiльнення лiтератури вiд функцiї бути iлюстрацiєю до соцiологiї й полiтики. 

Поруч з новими великими здобутками українська лiтература того часу мала також важливi  втрати –  втрату епiки за рахунок зростання лiрики,  кiлькiсне збiльшення поезiї за рахунок зменшення прози,  зменшення прозових жанрів великої форми, повiстей i романiв.

У надмiрно  тяжких обставинах розвиток української  лiтератури вiдбувається в єдиному  лiтературному процесi  з його провiдною настановою нацiонального  визволення України. У критицi й лiтературознавствi велась боротьба за єдину нацiональну українську лiтературу.  Великою працею в цiй дiлянцi вiдзначилися Iван Франко, Михайло Грушевський, Сергiй Єфремов та редактори й спiвробiтники пресових органiв i  видавництв: М. Срiблянський, Дмитро Донцов, Iван Труш i багато  iнших.  Особливiсть лiтературної працi  на цьому вiдтинку полягала в тому,  що багатьом поетам i  прозаїкам доводилось бути одночасно критиками й дослiдниками української лiтератури.

Мiж  згуртуваннями письменникiв довкола  пресових органiв i  окремих видань велась  iнтенсивна полемiка з питань нових напрямiв у лiтературi, пiднесення її мистецького рiвня тощо. 

Преса й лiтература

У єднаннi  письменства всiх українських  земель найбiльшу роль вiдiграв Лiтературно-науковий вiсник,  всеукраїнський лiтературний журнал типу кращих європейських видань.  Журнал був провiдним друкованим органом українських письменникiв революцiйно-визвольної доби в Українi. Редакцiя журналу пiдкреслювала, що понад усе дбає про те, щоб її видання було вогнищем «спiльної духовної працi для галичан, буковинцiв, українцiв, щоби бодай на тiм полi, де не можуть роздiлити нас нiякi кордоним ми всi, по сей i по той бiк Збруча, чули себе однiєю сiм'єю».

Великою перешкодою тогочасного розвитку української  лiтератури,  як i попереднiх перiодiв,  було нацiональне поневолення України,  роз'єднання українських земель, вiдсутнiсть у Схiднiй Україні до 1905 року перiодичної преси й видавництв  (українська преса  iснувала пiд Австрiєю –  в Галиччинi  й Буковинi, частково в iнших країнах).

Виданнями, що впливали на лiтературний процес, були – журнали «Молода Україна» (1900-1903), «Артистичний вiсник» (1905), «Свiт» (1906-1907), «Будучнiсть» (1909), «Недiля» (1911-1912), «Нова Буковина» (1912-1913), «Iлюстрована Україна» (1913-1914);  часописи «Дiло» (1880-1914)  й «Буковина» (1885-1910). Не були байдужi до лiтературного життя й iншi перiодичнi видання.

«Молода Україна», орган студентської молодi,  мав намiр стати органом молодi всiєї України, виховував у читачiв почуття єдностi галичан i надднiпрянцiв, виступав проти соцiального й нацiонального поневолення народу;  на його сторiнках дискутувалися важливi  питання нацiонального розвитку лiтератури.  За браком коштiв та пiд тиском урядових переслiдувань видання припинило iснування.

Видавцi  журналу «Недiля» намагалися зробити це видання «лiтописом лiтературно-наукового життя всiєї України».  Журнал «Iлюстрована Україна» видавався за зразком великих європейських iлюстрованих журналiв, iлюструвався репродукцiями з творiв визначних малярiв свiту, багатим фотоматерiалом, містив репродукцiї з Т. Шевченка, О. Новакiвського, О. Кульчицької, I. Северина й інших мистцiв.

Газета «Буковина» до останнього десятирiччя XIX ст. займала перше мiсце в публiкуваннi  української та перекладної лiтератури.  Велику популярнiсть в справах лiтератури мала львiвська газета «Дiло»: вона прагнула широко охопити цi справи та надавала їм виразного нацiонального спрямування.

На  Надднiпрянщинi  дiяв закон 1876  року, за яким українська перiодика й лiтература пiдлягали суворiй заборонi. I хоча пiсля манiфесту 1905 року почалося творення перiодичної преси,  стало можливим довозити з Захiдної України українськi видання, росiйський уряд чинив усякi перешкоди розвитковi української лiтератури в Схiднiй Українi,  намагався  iзолювати її вiд Галичини,  Буковини й Закарпаття.  Одначне i  в таких несприятливих умовах надднiпрянська періодика прагне поєднатися з перiодикою галицькою й буковинською,  докладає великих зусиль до пожвавлення лiтературного життя.

За  пiдрахунками часопису «Днiпровi хвилi», що видавався у Катеринославi (тепер Днiпропетровськ), до 1912 року виходило українських перiодичних видань – 11 у Галичинi, 2 на Буковинi; пiсля 1912 року на Надднiпрянщинi – 12, в Галичинi бiльше як 50,  на Буковинi – 5,  в Америцi – 11,  всього понад 80  часописiв i журналiв.  Виходили українськi  перiодичнi  видання в Канадi,  Бразилiї та  інших країнах.  Пiд Австрiєю,  у Вiднi  й Будапештi,  виходили українськi  видання нiмецькою мовою. Завдяки їм українська лiтература ширилась серед закордонних читачiв.

Перiодика  в Українi пiд Росiєю мала дуже обмеженi можливостi розвитку. Мiсцева адмiнiстрацiя  конфiсковувала наклади газет i журналiв, що не визнавали iдеологiчного диктату,  арештовувала редакторiв,  залякувала й арештовувала передплатникiв i читачiв. З вiдносно невеликого числа перiодичних видань майже всi  припинили  iснування через цензурнi  утиски й урядовi  заборони.  Замiсть забороненої «Громадської думки» - 1906 р. почав виходити щоденник «Рада», що проiснував найдовше, -  до липня 1914  року  (був заборонений перед початком вiйни). Видавався на кошти Є. Чикаленка. Це був орган культурно-нацiонального напряму,  дотримувався демократичних настанов,  гостро засуджав антисемiтизм, розпалюваний росiйськими шовiнiстичними органiзацiями та пресою в Українi. Часопис придiляв багато уваги лiтературi, театровi, музицi й мистецтву.

Велике  значення для розвитку лiтератури мав  журнал «Українська хата», основне мiсце посiдали в ньому лiтературнi  твори,  критика й публiцистика,  а головним завданням редакцiя ставила  «пробудження нацiональної свiдомостi»  й розвиток рiдного письменства, культури i мистецтва.

Короткочасно  iснували часописи – «Свiтова зiрниця», «Засiв», «Маяк», «Згода», «Слово», «Боротьба», «Нова рада» -  щоденник, «Наша  думка» -  в Петербурзi, «Шлях» - у Москвi та понад 10 iнших часописiв рiзних напрямiв.

Така  сама доля була нечисленних журналiв  – «Нова громада», «Вiсник культури й життя», «Рiдний край», «Україна», «Дзвiн», «Степ», «Основа», iлюстрованого мiсячника «Сяйво», «Український студент», «Український учитель», педагогiчного журналу «Свiтло», гумористичного – «Шершень».

Виходили  альманахи,  антологiї й збiрники: «Акорди», «Червонi  квiти», «Левада», «Сiч», «Кладка», «Хвиля за хвилею», «З-над хмар i  долин», «На вічну пам'ять Котляревському», «З потоку життя», «Багаття», «Досвiтнi огнi», «Терновий вiнок», «З неволi», «Розмова», «За красою»  та  iншi;  антологiя поезiї  «Українська муза»,  тритомова антологiя  «Вiк».  Усi  вони були калiченi  цензурою, конфiскувалися частково й цiлком та були остаточно забороненi.  Пiд час війни Росiя заборонила всi українськi видання на окупованих теренах Захiдної України.

Перед лiтературою, мовою i лiтературознавством  стояли тотожнi завдання. Iсторично 20-30 роки мусiли завершити перехiд з етнографiчно-народницьких позицiй на нацiональнi, ствердити заперечення перших i розкриття других. Народ консолiдувався в нацiю. Етнографiчний провiнцiалiзм перетоплювався в органічну суцiльнiсть нацiональної акцiї.  Подолання провiнцiалiзму на всiх ділянках культурного i суспiльного життя, - ось що було написане на прапорах носiїв iдей нового часу. 

В галузi мови в 20-30 роках справа йшла про  етапи завершування процесу формування єдиної лiтературної мови. Хоч процес поширення лiтературної мови в нацiональних масштабах територiально i  лишився недоведеним до кiнця i лiтературна мова не опанувала всього географiчного простору,  на якому жив український народ,  все ж таки  «переднацiональний», «етнографiчно-мовного» словника Дм. Яворницького був остаточно перейдений.

20-тi  роки розв'язали основну проблему  в галузi мови; колосально збагатили лiтературну лексику мобiлiзацiєю живої мови;  нормалiзували й усталили лiтературну мову,  унiфiкували правопис i  виробили фахову наукову й технічну термiнологiю.  Цiла армiя т.зв. «редакторiв мови» або «лiтредакторiв»  працювала над запровадженням устiйненої мови, обґрунтованими посиланням на «мiсцевi етнографiчнi  дiалектизми», - цей народницький, переднацiональний етап мовного провiнцiалiзму вiдiйшов безповоротно в минуле.

Отже,  протягом 20-их рокiв низка важливих завдань була розв'язана:  в українськiй лiтературi  стався рiзкий злам,  вона перестала бути провiнцiйним вiдгуком росiйської;  в галузi  мови була переможена локально-етнографiчна провiнцiальнiсть, i  процес урегулювання та устiйнення єдиної лiтературної мови був остаточно вирiшений.

Так розвивалася  мова й лiтература.  Приблизно  так було i  з лiтературознавством.