Коротка біографія Г. Сковороди

друга натура - "невидима" /бог, дух, розум, істина/. Перший світ - це "макрокосм" /всесвіт/, другий світ - це "мікрокосм" /людина/ і третій світ - світ символів - біблія, тобто символічне трактування її текстів.

Обґрунтовуючи матеріальність великого світу Сковорода  все-таки вважав

рушійною силою  невидиму натуру /бога/, а матерію  розглядав лише як "тінь божу", як інертну, пасивну масу, що не має  власного джерела руху. Через це у розв'язанні основного питання філософії він стояв на позиціях об'єктивного ідеалізму.

Однак у теорії "трьох світів" основну увагу  Сковорода зосереджує не на поясненні "макрокосму", всесвіту, а на вченні про "мікрокосм", про людину, її сутність та шляхи досягнення щастя. Ось чому проблема людської особистості стає головною проблемою філософських поглядів мислителя. В цьому питанні Сковорода продовжує і розвиває ідеї своїх попередників, зокрема професорів Києво-Могилянської академії Ф.

Прокоповича та І.

Кониського, які не відокремлювали людину від світу, а розглядали їх як одне ціле: людина - частина природи. У філософській концепції Сковороди людина - це не просто частка природи, а особливий малий світ - мікрокосм. Разом з тим філософ проводить думку про єдність мікро і макросвіту.

Сковорода уже  в перших своїх філософських творах "Наркісс" і "Книга Асхань..." розробляє тему пізнання людиною  світу та самопізнання. Протягом 70-80-х  років філософ створив такі діалоги-роздуми  про щастя людини та її ставлення  до релігії, до праці, до багатства: "Діалог, или разглагол о древнем мире

", "Разговор  пяти путников о истинном щастии  в жизни", "Кольцо", "Алфавит,  или Букварь мира", "Брань  архистратига Михаила со сатаною  о сем: легко быть благим", "Благодарный Еродій", "Убогій жайворонок", "Потоп зміин", "Икона Алківіатдская", "Жена .

Лотова" та багато інших.

Поезія Сковороди - одна з визначних сторінок в  історії української літератури. Поет виховувався на кращих літературних традиціях своїх попередників Київської  академії, її теоретиків і практиків вітчизняного віршування. Сковорода високо цінив кращі зразки античної поезії. Про глибоку

обізнаність поета  з римською літературою свідчать його численні вірші,

написані латинською мовою, а також переклади з  Горація і Вергілія.

Літературна творчість  Сковороди багато в чому була новаторською, що

виявилось як

у змісті прогресивних просвітительських ідей, так і  в поетичній культурі художнього слова.

Активну поетичну творчість Сковорода розпочав 1753 року після повернення

з-за кордону в Переяслав. Кількісно поетична спадщина поета невелика: збірка "Сад Божественних песней",

що містить  тридцять оригінальних поетичних творів

та близько  двох десятків поезій і поетичних  перекладів, які не ввійшли до збірки. Частина яких написана латинською мовою.

Значний інтерес  становить громадськ о-політична  й інтимна лірика пое та-філософа.

Вірші цієї тематики відображають різні роздуми і  настрої поета, незадоволення житейською суєтою. Є в поета зразки високої  громадянсько-патріотичної лірики: /"Про свободу"/, де поет передає свої роздуми над долею покріпаченого народу, пов’ язує волю з боротьбою за національне і соціальне визволення.

Сковорода писав  і сатиричні твори, в яких викривав і заперечував феодально-кріпосницький  лад як антилюдяний і аморальний. Славу

поета-сатирика утвердила за ним пісня "Всякому  городу нрав і права", яка була підхоплена народом, вона постійно поповнювалась  і перероблялась. Її

популяризації сприяло й те, що у переробці  Котляревського вона увійшла до "Наталки-Полтавки

". Характерним  в цьому відношенні твором  був "Сон", в якому Сковорода  переносить читача то в царський  палац, то в хороми вельмож,  то до знедоленого простого  люду. Форма "Сну" була зручна  для критики пануючого ладу. Її  з успіхом використав також  Т.Г. 

Шевченко.

Сковорода відіграв значну роль в розвитку жанру байки  в українській літературі. Його байки  підготували появу П.

Гулака-Артемовського, Є.

Гребінки, Л.

Боровиковського

та інших письменників нової української літератури.

Першу байку  Сковорода написав віршем у 1760 році під назвою "Басня Єзопова". В

1774 році закінчив  збірку байок "Басни Харьковскіє", до якої увійшло 30 байок. Деяка  частина байок має автобіографічний  характер /"Пчела и Шершень", "Алмаз и Смарагд", "Оселка  и нож"/. Байки Сковороди передусім філософські й суспільно-політичні. Їх джерело - сучасна йому діяльність кріпацько-панської

України ХУІІІ  ст.

Сила і оригінальність байок полягають у сатиричному  їх спрямуванні, в умілому застосуванні алегорій, в порушенні 

злободенних питань і в класовій позиції

самого автора.

Сковорода звертався  і до поширеної різновидності  байки - притчі. У 1787 році

він написав  два цікаві художньо-філософські  твори:: "Благодарный Еродій" /про  виховання молоді/ і "Убогій жайворонок" /про бідних і багатих/.

Байки Сковороди написані прозою. Він не захоплювався віршованою формою

байки, а відновив у ній суворий античний, езопівський  стиль.

Сковорода писав  староукраїнською літературною мовою  останнього періоду її функціонування і тому вона включає в себе елементи старослов’ янської, російської та живої української мови. Помітне також вживання великої кількості церковнослов'янської лексики. Але автор зазнавав певної еволюції і в лексиці, і в фонетиці. В його творах 60-х років помітна орієнтація

на живу мову. Тут зустрічаються і українізми, і русизми, які надають своєрідного колориту його стилеві. Недарма кращими піснями Сковороди є ті, в яких він ближчий до народних пісень.

Так своєю творчістю  Сковорода готував грунт, на якому  згодом сформувалася нова українська літературна мова.

Виключно цікава постать Сковороди як педагога, практика і теоретика виховання молоді. Він багато років присвятив педагогічній діяльності в Харківському колегіумі  і Переяславській семінарії. Педагогічна  праця була не тільки улюбленим заняттям, а й справжньою професією Сковороди. Правда, він не раз залишав педагогічну роботу, але завжди не з власної волі. Педагогічний інтерес базувався на його вченні про самопізнання, про перевиховання всього суспільства.

Сковорода був  переконаний в тому, що природа  кожної людини від народження добра, в ній закладені великі творчі сили і можливості. Завдання педагога - їх розпізнати і плекати. Але не ламати природу учня, не силувати її, а тільки сприяти розвиткові закладених у ній від природи задатків.

У вихованні  Сковорода підкреслював роль батьків, як природних учителів.

Метою виховання  він вважав насамперед - прищепити  такі почуття, як любов,

дружба, вдячність. В педагогічній діяльності треба  дбати не тільки про виховання  доброго серця дитини, а сприяти  фізичному здоров’ ю вихованців. Вперше в Україні Сковорода ставив питання про виховання вільної, гармонійно-розвиненої людини.

Педагогічна спадщина Сковороди міцно ввійшла в  наукову скарбницю нашої педагогіки. Заслуги Сковороди як Філософа, письменника  і педагога в тому, що він порушував важливі соціальні проблеми, прокладав шлях прогресивним ідейним течіям свого часу.

Незважаючи на суперечність поглядів Сковороди, його прогресивні ідеї, демократизм, гуманізм, а також його безмежна любов до людини, віра в могутність людського розуму, здобули йому зага

льне визнання і всенародну шану.

Український народ  глибоко шанує і береже пам’ ять  пре видатного мислителя. Шанувальники його таланту щорічно у Переяславі збираються на "Сковородинські читання". У райцентрі Чорнухи, де народився Сковорода, діє літературно-меморіальний музей, місцевій школі присвоєно ім’ я Г.С.Сковороди. У Києві на Контрактовій-площі встановлено пам’ ятник. Погруддя прикрашає також одну із станцій київського метро. Його ім’ ям названі Харківський педагогічний інститут, вулиці у Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах.

Відзначаючи 270-річчя  від дня народження Григорія Савича Сковороди в бібліотеках потрібно оформити книжкові виставки, провести масові заходи.

Рекомендуємо  книжкову виставку "Г.С.Сковорода - український філософ і письменник /1722-1794/".

Колись існував  науковий штамп, який, сказати правду, вживали до місця й не до місця - вислів “складний і суперечливий”, - коли йшлося про життєвий і творчий  шлях, метод, мистецький спадок. Можна  ганятися за оригінальністю, але простіше вжити цей вираз цілком виправдано і вичерпно стосовно Григорія Сковороди. Це - науковець і жебрак, мудрець і “юрод”( хоч православна людина з цього поєднання й не дивується). Він - один з найосвіченіших діячів України всіх епох. Це був незвичайний чоловік. Відшукати йому аналогії серед подвижників освіти, науки та культури фактично неможливо. Його завжди тягло в гущу простих людей, він був філософом якогось древнього античного зразка, таким собі “вітчизняним Сократом”. Але сутність

його морально-етичного вчення глибоко християнська, православна. Він був завершуючою ланкою доби українського бароко, яка продовжувала, як і попередня епоха ренесансу, бути під впливом західноєвропейської  культури. Тоді дещо химерним чином  намагалися сполучити теоцентризм із антропоцентризмом, тобто подати Бога як головну буттєву цінність і водночас людину - як цінність подібного рангу. Це суперечність могла зніматися певними тлумаченнями, наприклад: христянський ідеал - краса духовна, античний

ідеал - краса  тілесна, вони поєднуються в образі Божому, в людині. З чітко православної точки зору, звичайно, така “рівновага”  між духовним та тілесним, між божественним та людським не може лишатися рівновагою, як то кажуть, “за визначенням”: ми живемо на землі, що стала після гріхопадіння землею вигнання, середовищем тяжкого рабства у плоті та диявола, а тому слабка людина( без Христа) неодмінно знижується до підкорення плотському, матеріальному началу.

Але слово Сковороди  не є словом святоотецьким; водночас ніяких заперечень церковного вчення ніхто не чув ніколи з його вуст

. Він був глибоким  знавцем Біблії, причому читав  її в оригіналі, знав, за свідченням  його улюбленого учня та біографа  Михайла Ковалинського, “языки  российский, латинский, еллинский”, хоча “любил всегда природный язык свой и редко принуждал себя изъясняться на иностранном”. Глибоке знання біблійних традицій виявлялося навіть в тому, що в деяких творах іменував

себе Варсавою (“син Сави” - за давньоєврейським зразком).

Як би там  не було, Сковорода належав до того типу українських митців, в яких, кажучи просто, художнє слово не розходилося із життєвим ділом. Проповідуючи “нестяжання”, він справді не мав нічого з майна, крім торбини із Біблією, паляницею та пастушою сопілкою, не завів сім’ ї, жив, власне, як “чернець в миру”, якщо можна так сказати. Такий тип рідкісний навіть у нашому святому і, скажемо метафорично, золотому за своїми

моральними рисами богоносному народі.

Пізніше цю лінію  злиття ідейних переконань з життям провадили Тарас Шевченко, Василь Стус (останній зі зворушливою інтимністю писав: “Один із кращих друзів - Сковорода” - як про живого шанованого сучасника). Зараз із “ідейності” великих можуть сміятися, іронізувати. Та

навіть всесвітньо відомий вчений, психолог К.Г.Юнг, на якого модно посилатися в сучасній науці, запевняв: життя без переконань - прямий шлях до захворювання шизофренією.. Але повертаємося до проблеми контраверсійності

Григорія Савича Сковороди, тобто до тих же нібито банальних “складності 

й неоднозначності”, які характеризували його діяльність. Таким знаковим фігурам не завжди щастить у різні моменти посмертної долі: маємо на увазі бажання нащадків привести до зрозумілого “спільного знаменника” величини, незбагненні у своїй винятковості, творчому пошуку, дивовижній багатогранності. Радянська наука намагалася зробити зі Сковороди - випускника Києво-Могилянської духовної академії, людини, якій київській архієрей пропонував прийняти сан, - такого собі “майже атеїста”, який, “на жаль,