Класифікація фонологічних опозицій М.С.Трубецького

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ УКРАЇНИ

МАКІЇВСЬКИЙ ЕКОНОМІКО-ГУМАНІТАРНИЙ ІНСТИТУТ

Кафедра Германської Філології

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат з дисципліни «Актуальні проблеми сучасної фонології»

 на тему

Класифікація  фонологічних опозицій М.С.Трубецького

Виконала: студентка гр. АФ – 1М – Б 

Дидинська А.О.

Керівник: канд. філ. наук, доцент Педерсен О.А.

 

 

 

 

 

2013

 

ПЛАН

 

 

1. Історія
2. Постановка наукової проблеми та її значення
3. Класифікація опозицій
1. І. Опозиції за відношенням до всієї системи опозицій
2. ІІ. Опозиції за відношенням між членами опозицій
3. ІІІ. Опозиції за обсягом їх смислорозрізнювальної сили.
4. Висновок

 

 

Ключові слова: фонологія, фонологічна опозиція, смислорозрізнювальна функція, одномірна/багатомірна опозиція.

Історія

 

Вченню про опозиції наука  зобов’язана видатному російському  філологу М.С. Трубецькому, одному з  засновників Празької лінгвістичної  школи. Теорія опозицій була викладена  в його роботі “Основи фонології”. При подальшому використанні багатьма вченими різних країн вона (теорія) виявилася вельми плідною на всіх рівнях мови.

Робота М. С. Трубецького  “Основи фонології”, опублікована після смерті автора, справедливо  вважається початком нової науки, оскільки саме в ній було вперше повно та системно обґрунтовано нову лінгвістичну дисципліну, зокрема окреслено основне  коло проблем фонології, охарактеризовано специфічні методи аналізу фактичного матеріалу, запропоновано типологію  фонологічних систем, сформовано інвентар нових понять. [10]

Треба підкреслити, що не всі  відмінності є опозицією. Опозиція можлива лише тоді, коли між її членами  є не тільки відмінності, але і  загальні ознаки. Загальні ознаки називаються  — підстава для порівняння, а  розрізняльна ознака — диференційною.

Основа опозиції може розглядатися як деякий абстрактний інваріант. Реальні  елементи виявляються тоді варіантами, коли вони ускладнені деякими додатковими  ознаками. При порівнянні враховуються і розглядаються не всі ознаки, лише ті, які визначені істотними  для запропонованої моделі. [8]

І. Постановка наукової проблеми та її значення

 

Метод опозиції — один із методів лінгвістичних досліджень. Добре він поєднується майже  з усіма іншими методами лінгвістичного аналізу. Історія фонології одночасно демонструє і спадковість, і виникнення нових ідей у мовознавстві. [1]

Вирішальним для виникнення фонології було усвідомлення потреби  “замість однієї мати дві «науки про  звуки», одна з яких була б орієнтована  на мовлення, інша – на мову”. М. С. Трубецькой зауважив, що думка про відокремлення фонетики від фонології, хоча й не була висловлена, почала формуватися ще наприкінці ХІХ ст. Так, І. Вінтелер визнавав наявність у мові таких протиставлень звуків, які диференціюють значення слів, та таких, що не можуть виконувати цю функцію, однак він не зробив висновків щодо потреби створення двох наук для їх вивчення. Проблему звукових протиставлень висвітлювали також Г. Світ, О. Єсперсен та інші мовознавці, які трактували всі звукові протиставлення однаково, незалежно від того, розрізняють вони значення слів чи ні.

Вперше чітко розмежував мову та мовлення Ф. де Соссюр. Згідно з  його концепцією, мовленнєва діяльність становить сполучення та взаємозв’язок  двох сторін: того, що означає, та того, що означається. Визначення наявності  в мовленнєвій діяльності різнорідних  аспектів стало відправним пунктом  для розвитку лінгвістичної думки, передусім для відмежування фонетики від фонології. [4]

М. С. Трубецькой посилається у роботах на І. О. Бодуена де Куртене як на єдиного, хто дійшов висновку про потребу двох наук для опису звуків: предметом дослідження однієї мають бути конкретні звуки як фізичні явища; другої – звуки як звукові сигнали, які використовуються для повідомлення. Однак думки Бодуена де Куртене не мали великої підтримки серед лінгвістів перед Першою світовою війною. Лише після війни, на Першому міжнародному конгресі лінгвістів у Гаазі (1928), Р. Якобсон, С. Карцевський і М. Трубецькой виступили з програмою, у якій було висловлено думку про потребу існування фонетики й фонології. Ця потреба була зумовлена вимогою цілісного аналізу предмета, вимогою дослідити структурні закони фонологічних систем та поширити ці основні закони не лише на описову, а й на історичну фонологію. Цю програму підтримало багато науковців, зокрема члени Празької лінгвістичної школи. Однак деякі вчені не поділяли таких поглядів (В. Дорошевський, Е. Цвирнер) або надавали поняттям фонетика й фонологія іншого змісту (М. Граммон, Норейн та ін.). [2]

М. С. Трубецькой визначав фонетику як “науку про матеріальну сторону людської мови”, де предметом дослідження є звук як фізичне явище, що сприймається на слух. До визначення проблем, якими має займатися фонологія, М. С. Трубецькой підійшов, зробивши висновок про те, що через наявність у кожній мові обмеженої кількості розрізнювальних засобів (набагато меншою за кількість слів) слова за потреби складаються з комбінацій розрізнювальних елементів (за термінологією К. Бюлера, “ознак”). При цьому комбінації підпорядковані конкретним правилам, які формулюються по-різному для кожної мови. Тож фонологія має досліджувати, які звукові відмінності в кожній мові пов’язані з розрізненням змісту, якими є співвідношення розрізнювальних елементів, за якими правилами вони сполучаються у слова та речення. Отже, фонологія вивчає лише те, що в складі звука виконує конкретну функцію в системі мови. [10]

Першочерговим для розв’язання  проблем фонології було чітке  визначення ключової ролі поняття опозиції, оскільки саме шляхом протиставлення можна виділити розрізнювальні засоби будь-якої мови. М. С. Трубецькой сформулював  положення, що має виняткове значення для загальної теорії опозицій, а  саме: будь-яка опозиція має не лише ознаку, що відрізняє її членів один від одного, а й ті ознаки, які  є спільними для цих членів, оскільки саме вони становлять основу для порівняння. [5]

М. С. Трубецькой поділив  усі звукові опозиції на два види: фонологічні (або фонологічно-дистинктивні, смислорозрізнювальні) та фонологічно несуттєві (або ті, що не виконують смислорозрізнювальної функції). Він наголошував, що у фонології основна роль належить не фонемам, а смислорозрізнювальним опозиціям, оскільки фонологічний зміст будь-якої фонеми можна визначити лише через систему фонологічних опозицій, які існують у мові. Тож і дефініція фонеми, за М. С Трубецьким, ґрунтується на понятті фонологічної опозиції, кожен член якої вчений назвав фонологічною одиницею, що може бути різною за обсягом, а тому деякі фонологічні одиниці становлять ряд фонологічних одиниць, що йдуть одна за одною в часі. Фонологічні одиниці, які неможливо розкласти на інші більш дрібні, є фонемами, отже, фонема є найкоротшою фонологічною одиницею мови. Це визначення вперше запропонував Р. Якобсон (1929). Воно мало багато спільного з визначенням Л. В. Щерби (1912). Однак М. С. Трубецькой надав визначенню фонеми нового змісту, а саме: фонема – це сукупність усіх фонологічно значущих ознак її варіантів, що відрізняють її від усіх інших фонем. [2]

Усі звуки мови він запропонував диференціювати на ті, що можуть заміняти один одного в однаковому звуковому  оточенні, та ті, що виключають один одного. Беручи до уваги той факт, що частина  звуків неможлива в однаковому звуковому  оточенні, М. С. Трубецькой зробив висновок про їхню неспроможність бути членами  фонологічних опозицій, оскільки в  такому разі вони не є єдиним розрізнювальним  елементом двох слів. Однак частковим  винятком із цього правила М. С. Трубецькой називає т. зв. непрямо-смислорозрізнювальні (або непрямо-фонологічні) опозиції, члени яких хоча не розрізнюють слова самі, оскільки неможливі в однаковому оточенні, але можуть вступати у фонологічні опозиції з будь-яким іншим звуком мови, зокрема з тим, що має з ними спільну ознаку. [12]

Що ж до звуків, які  можуть заміняти один одного в однаковому звуковому оточенні, то вони можуть бути членами змісторозрізнювальних  та фонологічно-несуттєвих опозицій, що, на думку М. С. Трубецького, залежить лише від функції, яку ці звуки  виконують в певній мові, оскільки деякі ознаки (наприклад, висота тону голосного у німецькій мові) несуттєві для її експлікативної функції. [3]

Класифікації опозицій М. С. Трубецького, запропонованій в “Основах фонології”, передувала низка статей, присвячених цьому питанню. Ця класифікація ґрунтується не лише на ретельному вивченні теоретичних джерел інших  лінгвістів, а й на дуже великій  кількості досліджень, які провів сам науковець. У статті “Фонологія і лінгвістична географія” (1931) М. С. Трубецькой закликав до тимчасової відмови від будь-яких гіпотез, доки не буде зібрано весь матеріал, тож актуальним для кожного лінгвіста він уважав вичерпний опис матеріалу, фактичного стану речей. М. С. Трубецькой ґрунтовно дослідив й описав вокалічні системи різноструктурних мов, фонологічні системи кавказьких мов (північнокавказьких, східнокавказьких), морфонологічну систему російської мови; провів порівняльний аналіз мордовської фонологічної системи з російською тощо. Багатий досвід дослідника дав змогу М. С. Трубецькому відтворити структуру системи фонем будь-якої мови та визначити особливості їх функціонування, що є основним завданням фонології.

У своїй фонологічній концепції М. С. Трубецькой виділяє  три критерії для класифікації фонологічних опозицій:

1) за їх відношенням до системи опозицій загалом (за квалітативним та квантитативним критеріями);

2) за відношенням  між членами опозицій;

3) за обсягом  їх змісторозрізнювальної сили, тобто за здатністю виконувати  смислорозрізнювальну функцію в різних позиціях. [9]

І. Опозиції за їх відношенням до системи опозицій загалом

За першим критерієм (за якістю) опозиції поділяються на одновимірні (спільна ознака членів опозиції притаманна лише їм) та багатовимірні (сукупність спільних ознак поширюється і на інші фонеми системи). Через те, що не кожна фонема є членом одновимірної опозиції, вони малочисельні, однак найбільш суттєві для визначення фонологічного змісту фонеми. Багатовимірні опозиції поділяються на гомогенні/однорідні (їх члени є крайніми точками в ряду (однорідні прямолінійні опозиції) або в декількох рядах (однорідні непрямолінійні опозиції) однорідних фонем) та гетерогенні/неоднорідні (між їх членами немає жодної фонеми, що створила б з ними однорідний ряд). [8]

Окрім того, всі опозиції М. С. Трубецькой поділив за кількістю  на пропорційні, якщо відношення між  їх членами тотожні відношенню між  членами іншої опозиції певної фонологічної системи, та ізольовані, якщо відношення між їх членами не простежуються в жодній іншій опозиції. Серед пропорційних більше одномірних, серед ізольованих – багатомірних.

Завдяки різним типам опозицій досягається внутрішня злагодженість  фонемного складу як системи фонологічних опозицій, яку М. С. Трубецькой представив у вигляді паралельних рядів, що взаємно перетинаються. За твердженням  автора, завдяки тому, що відношення між двома фонемами реалізується в багатьох пропорційних опозиціях, воно набуває здатності сприйматися  та бути кваліфікованим фонологічно  навіть незалежно від окремих  фонем. [9]

ІІ. Опозиції за відношенням між членами опозицій

Найбільш відомою стала  класифікація за характером протиставлення диференційних ознак, тобто за відношенням  між членами опозицій, згідно з  якою є три типи опозицій:

1) привативні, де один  член опозиції має ознаку (маркований), інший – її не має (немаркований); поняття маркованості, тобто наявність в однієї мовної одиниці ознаки, що відрізняє її від іншої мовної одиниці, що було вперше застосовано у фонології, відіграло велику роль у розвитку структуралізму всієї лінгвістики (морфології, синтаксису, семантики);

2) градуальні, де ознака, що притаманна обом членам  опозиції, відрізняється за її  ступенем у кожному з членів. Градуальними (ступінчастими) називаються опозиції, члени яких характеризуються різною мірою або градацією однієї і тієї ж ознаки; наприклад, опозиція між двома різними мірами розчину у голосних (порів. йому. u -о, ü - ö, i -е) або між різними мірами висоти тону. Член опозиції, якому властиво наявність крайньої (мінімальної або максимальної) міри цієї ознаки, називається крайнім або зовнішнім; інші члени є середніми. Градуальні опозиції порівняно рідкісні і не такі важливі, як привативні;

3) рівнозначні (еквіполентні), де обидва члени опозиції логічно  рівноправні, оскільки не є  ані ступеня наявності ознаки, ані ствердження її наявності чи відсутності. Такі, наприклад, німецькі р- t, f - k і так далі. Рівнозначні опозиції є найбільш кількісними в будь-якій мові. [6, 11]

ІІІ. Опозиції за обсягом їх змісторозрізнювальної сили.

Аналіз фактичного матеріалу  багатьох мов дав змогу М. С. Трубецькому  зробити висновок про те, що роль окремих опозицій у будь-якій мові неоднакова й залежить від обсягу розрізнювальної сили, яка їм притаманна у всіх положеннях, установлюючи, отже, ще одну основу для класифікації опозицій. Тож, згідно з умовами фонологічної дієвості опозицій, М. С. Трубецькой поділив  їх на постійні, де протиставлення членів зберігається в будь-якій позиції, та ті, що нейтралізуються, тобто втрачають  змісторозрізнювальний характер у  деяких позиціях. Кожна опозиція, що нейтралізується, може траплятися в  позиції нейтралізації, якщо члени  не виконують змісторозрізнювальної  функції, та в позиції релевантності, якщо функція зберігається. У позиції  нейтралізації залишаються дієвими  лише спільні ознаки обох членів, які  відрізняють їх від всіх інших  одиниць фонологічної системи мови. Сукупність цих змісторозрізнювальних  ознак, спільних для обох фонем (членів одномірної опозиції), які простежуються  в слабкій позиції, М. С. Трубецькой назвав архіфонемою. І хоча інші школи  запропонували інший механізм нейтралізації, усе ж можна простежити дещо спільне  між поняттям “архіфонема” М. С. Трубецького й “гіперфонема”, що виникло пізніше в колах Московської фонологічної школи.