Григорій Сковорода

    Особливо  часто у своїх творах Сковорода  порушує питання значення самостійності  у навчанні. Він вважає, що успіхів  у навчанні досягають учні, які  працюють з книгою, здатні до роздумів, спостережень. Зокрема, стосовно роботи над книгою він радить робити три види виписок з прочитаних книг: короткі виписки, замітки, історичні виписки.

    Значну  увагу педагог приділяє і проблемам  ставлення дітей до навчання. Основою  пізнання істини він вважає наявність інтересу, бажання пізнати нове. Цей інтерес учитель має пробуджувати у дітей, бо "без бажання все важке, навіть найлегше".

    У лекціях з основ доброчинності  педагог вчить молодь вільнолюбству, критичному ставленню до суспільства, церкви та релігії. Він засуджує інтелігенцію за те, що вона не пробуджує народ до розуміння правди життя, недостатньо працює на ниві освіти і культури свого народу. Ці самі звинувачення і нині можна адресувати певній частині української інтелігенції, яка втратила національну самосвідомість, не виявляє активності у перебудовчих процесах, відзначається кар'єризмом, погонею за чинами та посадами. Сковорода також високо цінував і розповіді, бесіди, розмови з учнями, за допомогою яких розкривав свої ідеали, моральні принципи. Він вважав навчання важкою працею, що потребує великої сили волі й покликана готувати людину до життя і боротьби зі світом зла. Добре вихована людина, на думку педагога, завжди буде дбати про "тіло і душу", жити в гармонії, матиме щастя. Тому він рішуче засуджує неуцтво, яке вважає найбільшим злом. Людина має природне бажання вчитися, пізнавати світ, і ті, хто уникав освіти, чинять протиприродно, їх проймає жадоба наживи, владолюбність, вони є "жебраками, що до скарбів земних пожадливо горнуться".

    Г.С. Сковорода виявив себе неперевершеним майстром індивідуальної роботи з учнями. Його стосунки з вихованцями були щирими, чистими, сердечними. Ставлення педагога до Михайла Ковалинського — яскравий приклад цього. "Найжаданіший друже", "мій скарбе", "найблагородніший", "моя радість", "найдорожча моя істота" — так звертається учитель до свого учня. Безмежна любов скріплювалася великою вимогливістю до учня, вірою в його сили і можливості. Педагог залучає юнака до роздумів про призначення людини, дає поради про те, як варто поводитися в тих чи інших ситуаціях, розкривав шляхи морального самовдосконалення, аби зберегти "Бога в людині". Між вчителем і учнем має встановлюватися взаємна любов, першоосновою якої є любов педагога. Про це йдеться в листі до М.І. Ковалинського (липень — серпень 1765 р.): "...Любов породжується любов'ю, і, бажаючи бути любимим, я сам першим люблю". Ці слова можуть бути заповітом сучасному поколінню учителів і мають стати серцевиною педагогіки співробітництва. 

3. Спадщина Г.С. Сковороди — втілення багатовікового етнопедагогічного досвіду українського народу

    Григорій  Сковорода досить широко користується традиційними народними засобами передачі педагогічної мудрості, коли остання вкладається в уста героїв казок, легенд, байок, притч, оповідей. Цим засобом педагог веде щиру розмову з молоддю, залучає до роздумів, сприйняття здорової моралі. Педагогічні погляди Сковороди зросли на традиціях національної етнопедагогіки, яка своїм корінням сягає в сиву давнину, коли лише формувалася українська людність. ⁴

    Періодична  преса України час від часу ознайомлює своїх читачів із популярними викладами основних педагогічних ідей і освітянської діяльності Г.С. Сковороди. Однак варто зазначити, що обнародувані матеріали, припустимо, в 70-ті роки, наступні, у тому числі й у 90-ті роки, розкривають найсуттєвіше, що несе нам спадщина визначного гуманіста, мислителя, педагога та освітянського діяча. ⁵

    Багато  педагогічних думок Г.С. Сковороди  підтверджуються висновками, подібними  до перлин народної мудрості. Наприклад важлива роль спадковості в розвитку людини підкреслюється висловлюванням "Дерево по плодах пізнається" (байка "Ворона і Чиж"), а необхідність поступовості й цілеспрямованості в навчанні афоризмом "Добрий намір і кінець — всякій справі вінець" (байка "Жайворонки").

    Успіх Сковороди як учителя йшов від  його знань, благородства, любові до своєї справи, вихованців. Вони разом з однодумцями філософа-педагога слова, настанови свого вчителя несли через все своє життя, склали те середовище, яке помітно вплинуло на розвиток освіти в Україні, що вилилось, зокрема, у відкриття Харківського університету у 1805 р.

    Поезія  Г.С. Сковороди, філософські трактати, епістолярні твори, які вийшли з-під  пера українського педагога-енциклопедиста свідчать про високий літературний хист, обдарованість і талановитість їх автора і які як прямо, так і опосередковано беруть участь у вихованні читача, у формуванні кращих його рис.

    Тривалість  і неупередженість багатолітнього досвіду дають підстави доказово стверджувати:

    — твори різних поетичних жанрів, філософські трактати, листи, промови та інше зі спадщини Великого Українця мають пряме і опосередковане значення у виховному процесі, беруть участь у формуванні особистості;

      —  погляди Г.С. Сковороди, його світоглядна  позиція і переконання сформувалися на рідному фольклорі, педагогічному українознавстві, на народній психології, національній етнопедагогіці й народній філософії, що ріднить його з народом, робить нероздільним з ним;

      — увібравши народну мудрість, найкращі здобутки національної етнопедагогіки, Г.С. Сковорода відшліфував їх на гранях свого таланту і повернув народові вічні духовні скарби — як Зорі Чумацького Шляху, як Заграву української національної педагогічної думки, як смолоскип шкільництва та освіти в Україні-неньці.

      Звичайно, вже вироблені на той час народно-педагогічні  уявлення українців про світ, Бога, людину, про сімейне і громадське виховання, про віру і вірування не могли залишитися осторонь і не знайти своєї ретрансляції у педагогічній, літературній і філософській творчості зірки першої величини на українському небосхилі. Можна стверджувати, що педагогічні погляди Г.С. Сковороди об'єктивно стали втіленням, уособленням і концентрацією багатовікового етнопедагогічного досвіду українського народу.

      Як своєрідний результат практичного впливу національної етнопедагогіки на конкретну особу можна розглядати народно-педагогічні погляди Григорія Савича, які збагатившись мудрістю його, повернулися в народ як його природна скарбниця. Весь період діяльності українського генія, як народного учителя, мандрівного поета і філософа став для національної культури новою сходинкою до вершин світового рівня.

      Літературна (поетична) творчість Г.С. Сковороди  заклала підмурівок для появи  у майбутньому класичних творів І.П. Котляревського, Т.Г. Шевченка та ін., адже на той час українська поезія вже досягла силабо-тонічного ужинку.

      Г.С. Сковорода стояв у центрі духовного  життя народу, мав значний вплив  на формування національної класичної  літератури, на розвиток окремих жанрів народнопоетичної творчості (пісні, байки, пареміографічні твори), на формування офіційної педагогіки та етнопедагогічних уявлень населення, на вдосконалення системи філософських поглядів на світ, суспільство, людину та її духовність, на розвиток культури слов'янських країн і народів.

    Підсумовуючи, можна зауважити: подвиг Г.С. Сковороди  полягає в тому, що він пропустив через свій розум і серце, як через призму, величезні здобутки національної народно-педагогічної скарбниці, сприйняв, осмислив, оцінив і відобразив у своїх літературних і педагогічнім творах у тому вигляді, в якому їх могла розуміти більшість висококультурних, малописьменних і зовсім неосвічених верств тодішньої української нації. Подальшого розвитку педагогічні ідеї Г.С. Сковороди набули у творах Т.Г. Шевченка, О.В. Духновича, І. Франка, К.Д, Ушинського, Б.Д. Грінченка, О.М. Толстого, А.С. Макаренка, В.О. Сухомлинського та інших видатних педагогів минулого та сучасності.

    Тому  не випадковим є інтерес зарубіжних, і насамперед з української діаспори, учених до педагогічних ідей славетного сина України Г.С. Сковороди. Наприклад, відомий професор філології Володимир Шаян (Канада) тривалий час досліджував творчу спадщину Г.С. Сковороди, в результаті чого з'явилися оригінальні праці про естетичні, педагогічні й соціологічні погляди цього "лицаря святої борні". ⁶ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Висновок

    Сковорода — втілення моральної сили, потрібної  для того, щоб розпочалося відродження  України.

    Саме  тому твердитиму рішуче, що відродження  України зачинається від Сковороди, — так заявив В. Шаян в одній з останніх своїх праць про значимість життя і діяльності першого будителя українців.

    Досліджувати  значення поетичної, педагогічної, філософської, епістолярної спадщини Григорія Савича Сковороди, оцінюючи її з різних поглядів, з урахуванням різноманітних недоліків, доцільно не тільки в масштабі України, а більшості слов'янських країн, оскільки ця постать — неординарне явище в темряві віку, блискавка людської думки, сяйво українського генія, предтеча педагогічної думки, національного шкільництва та освіти незалежної України. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Список  використаної літератури

1. Ніженець А.М. Діяльність Г.С. Сковороди в Переяславському і Харківському колегіумах // Педагогічні ідеї Г.С. Сковороди.  — К.,  1972.  — С. 185—212.
2. Хижняк З. Л. Г.С. Сковорода і Київська академія // Педагогічні погляди Г.С. Сковороди. — К., 1972. — С. 170—184.
3. Педагогічні ідеї Г.С. Сковороди. — К., 1972. — С. 53—64, 64—78, 78— 103.
4. Науменко Ф./., Приступа Є./. Традиції народної педагогіки в творчості Григорія Сковороди // Педагогічні ідеї Г.С. Сковороди. — К., 1972. — С. 146—157.
5. Степанович Є. Мислитель, поет-гуманіст // Молодь України. — 1972. — 2 грудня; Жупанин С. "Сонце світові відкриє лице красно": До 270-річчя з дня народження Григорія     Сковороди // Новини Закарпаття, — 1992. — 3 грудня. — С. 7.
6. Шаян В. Сковорода й духовне обличчя України у XVIII сторіччі // Віра предків наших. — Канада: Гамільтон, 1987. — С. 478—495.
7. Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української школи і педагогіки. – К., 2006.