Григорій Сковорода

    Вступ

    Чільне  місце серед видатних діячів минулого, які зробили значний внесок у  вітчизняну педагогіку і шкільництво, збагатили духовну культуру України, належить Григорію Савичу Сковороді (1722—1794).

    Г.С. Сковорода — виразник ідей гуманізму і просвітництва, вважав освіту засобом моральної перебудови справедливого світу, створення суспільства. Його ідеалом була "істина", справжня людина, що знаходить своє покликання і щастя у "сородній" праці. Надзвичайно важливим фактором у формуванні світоглядної позиції Г.С. Сковороди і його педагогічних, освітянських та культурологічних поглядів було навчання в Київській академії (1738—1750 рр.) Саме Київська академія дала Г.С. Сковороді знання піїтики, риторики, грецької, латинської та інших мов, філософії, а потім була — закордонна подорож, що стала логічним завершенням формування поглядів філософа, новатора, учителя, одного з найвиразніших педагогів України. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    1. Григорій Сковорода про спорідненість виховання з природою та його народність

    Викладацько-педагогічна діяльність Г.С. Сковороди проходила в Переяславському і Харківському колегіумах, що вже досить докладно проаналізовано у вітчизняній історії педагогіки ¹, а також у приватних осіб по поміщицьких маєтках. Всюди він надзвичайно сумлінно виконував свої обов'язки.

    Г.С. Сковорода першим в історії української  педагогічної думки і освіти висунув  ідею природного виховання. Він вважав, що формування людини має бути спорідненим з її природою.² У байці "Собака та Кобила" педагог-мислитель висловлює думку, що природа має вплив на людину; без урахування цього людина не може мати успіху в житті, адже "без природи — як на манівцях: чим далі йдеш, тим більше заплутаєшся". Під природою людини філософ-просвітитель розуміє обдарування, схильності, дані від народження. Він стоїть на тому, що надані природою особливості дитини мають добре знати батьки та вихователі й всебічно розвивати їх шляхом навчання. Г.С. Сковорода вважає, що успадковані можливості людини можуть розкритися безпосередньо у природному стані та діяльності.

    Такі  самі висновки робить і сучасник Сковороди — французький просвітитель Жан-Жак Руссо. Але якщо останній "лоно природи" розглядав як засіб ізоляції дітей від розбещеного суспільства, то Сковорода передбачав розвиток природних здібностей шляхом самовдосконалення, боротьби внутрішньої натури людини з брутальними пристрастями та потворними соціальними цінностями. Отже, Сковорода обстоює незалежну, вільнодумну людину, яка б протистояла впливові "цивілізованого" суспільства, була б свідомим творцем власних ідеалів, вчинків.

    Ідея  спорідненості виховання з природою людини пронизує твори Г.С. Сковороди: байки, притчі, філософські трактати, афоризми тощо. У багатьох із них змальовано найвищі якості людини, якими вона наділена природою: людяність, сердечність, великодушність, доброчесність, справедливість, скромність, працьовитість, гідність тощо. Ними обдаровані всі люди від народження, але не всі пізнають їх у собі і наслідують "блаженній" натурі. Неробство, пихатість, жорстокість, самодурство, егоїзм, кар'єризм, чинопочитання, плазування перед модою, на думку педагога, є протиприродними, тобто набутими внаслідок неправильного виховання й умов життя (байки "Орел і Черепаха", "Бджола і Шершень", притчі "Вдячний Єродій", "Вбогий жайворонок" та ін.).

    Таким чином, Г.С. Сковорода не протиставляє природу вихованню чи навпаки, а всіляко підкреслює, що виховання посилює розвиток природних можливостей, чим сприяє формуванню "істиної людини".

    Великою заслугою Г.С. Сковороди є те, що він  у своїх творах наголошує на необхідності раннього пізнання природи дитини і визначення виховання відповідно до природних обдарувань. У притчі "Вдячний Єродій" педагог стверджує цю думку: "Хто захоче чомусь навчитися, повинен до того зродитися".

    Новим словом в українській педагогіці прозвучало застереження батьків і вихователів про наслідки обраного без урахування природних можливостей навчання та життєвого шляху. У байці "Жайворонки" педагог стверджує, що "багато людей без природи починають великі справи та погано кінчають", і навпаки, того, хто правильно визначив свої сили, чекає успіх: "Коли ти твердо йдеш шляхом, який почав іти, то, на мою думку, ти щасливий".

    Педагогічні погляди Г.С. Сковороди охоплюють  широкий спектр навчально-виховної діяльності в спеціальних закладах, у сім'ї та засобами самовдосконалення особистості. Світоглядні основи педагогіки Г.С. Сковороди увібрали досягнення вітчизняної літератури, школи, освіти, виховних ідеалів того часу, кращі здобутки діячів зарубіжної педагогіки, і мали значний резонанс у формуванні плеяди наступних діячів української культури. ³

    Г.С. Сковорода робить висновок про те, що коли виховувати дітей відповідно до їхніх природних можливостей, то цим визначається подальша доля людини (байка "Годинникові колеса ), Педагог-гуманіст наполягає на тому, щоб молоді люди після закінчення навчання влаштовувались у житті не за становищем у суспільстві, а за своїми здібностями та набутими знаннями.

    У філософських творах "Вхідні двері  до християнської доброчинності...", "Кільце", "Дружня розмова про душевний світ" Г.С. Сковорода стверджує право людини на щастя, яким її нагороджує природа. Але щастя не приходить саме собою, воно пролягає через самопізнання і досягається шляхом неймовірної праці над собою, у пошуках істини.

    Думки Г.С. Сковороди про роль природи в розвитку людини та спорідненість виховання дітей з їхньою природою мали позитивний педагогічний та соціальний зміст і значно вплинули на подальший розвиток педагогічної думки в Україні та інших слов'янських державах.

    Г.С. Сковорода започаткував у вітчизняній педагогіці ідею народності виховання, основою якої б було служіння простому трудовому народові. Своїм подвижницьким життям Г.С. Сковорода подав приклад відданості народу, показав, яким має бути народний учитель.

    Чимало  спокус чекало Григорія Савича в житті: йому пропонували прийняти чернечий сан, аби зайняти потім керівну посаду в Харківському колегіумі; ченці Києво-Печерської лаври кликали до себе, де він мав стати стовпом церкви й оздобою обителі. Вільнолюбний мислитель на те відповів категоричною відмовою: "Я стовпотворіння собою умножувати не хочу. Досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому".

    Без вагань відмовляється Сковорода  і від кар'єри вельможі, заявивши, що йому "сопілка і вівця дорожчі  царського вінця". Він нехтує світом зла і насилля, який намагається відірвати його від людей, збити з шляху пізнання правди.

    Високоосвічена  людина свого часу — філософ, поет, педагог, гуманіст Г.С. Сковорода поділяє  долю свого народу, намагається пробудити  його до життя, де неминуче настане торжество правди і справедливості. Рідкісний приклад безмежної відданості поневоленому простому народу дає право Сковороді в кінці життя з гідністю заявити: "Світ ловив мене, та не піймав". У "втечі" від світу виявилася велика сила духу Сковороди, слово і діло якого ніколи не суперечили одне одному.

    У другій половині XVIII ст. у Російській імперії широкого розголосу набули просвітницькі ідеї. Вважалося, що наданням молоді освіти можна поліпшити людське існування і насамперед оновити духовний світ людини. Цю ідею обстоювали сучасники Сковороди — І.І. Бецькой, А.І. Барсов, М.В. Ломоносов, Ф.І. Янкович та ін., її палким прихильником був і Григорій Савич.

    Г.С. Сковорода був глибоко переконаний  у тому, що суспільство, позбавлене насильства над людиною, звільнене від її духовної неволі може виникнути шляхом поширення освіти. З її допомогою життя народу можна зробити пристойнішим, морально удосконалити людей: "Серце тоді насичується, коли освідчується". Для цього треба усіх дітей, незалежно від соціального стану батьків, вчити і виховувати з них Людину. Педагог велику надію у здійсненні своїх ідеалів покладає на школу: "Одне мені тільки близько ... о школа, о книги!" Він обстоює право усіх дітей вчитися у школі, яка має відкривати їм шлях до щастя: "Пізнаєш істину — ввійде тоді у кров твою сонце".

    Григорій  Савич як педагог-гуманіст стоїть за народну школу, в якій би вихованці набували корисних для життя знань. Він засуджує систему виховання, якою замість всебічного розвитку людини прищеплюються молоді зовнішні манери та плазування перед іноземним (притча "Вдячний Єродій"). Навчання молоді має бути поступовим і послідовним. Цей дидактичний принцип він обґрунтовує афоризмом: "Хто помірно, але постійно вивчає предмет, для нього навчання не труд, а втіха".

    У дусі народної мудрості Г. С. Сковорода пропонує виховувати у дітей помірність бажань, вважаючи, що "надмірність породжує пересиченість — нудьга, нудьга ж — душевний смуток, а хто хворіє на це, того не можна назвати здоровим (з листа до М.І. Ковалинського, 9 липня 1762 р.). Ця проблема особливо актуальна в наші дні, коли в окремих сім'ях не дбають про виховання здорових потреб у дітей, задовольняючи всі їхні примхи, потурають бездіяльності.

    Першими вихователями і наставниками молоді Г.С. Сковорода називає батьків. Юне покоління він повчає: "Перш за все батька й матір шануй і служи їм. Вони ж бо видимі портрети тієї невидимої сили, якій ти стільки зобов'язаний". Діти повинні зростати в атмосфері глибокої поваги і любові до батьків, педагог ставить питання про культ Батька і Матері, називаючи їх іконами божими для дітей. Він засуджує батьків, які не вчать дітей життєвій мудрості, наставляють їх до неробства, чваньковитості й егоїзму, блюзнірства. Таким батькам протиставляється образ Немеса, який виховує у дітей скромність, розсудливість, працьовитість, безпосередність тощо (притча "Вбогий Жайворонок").

    Висміював педагог і тих батьків, які  відходили від народних звичаїв  і традицій. Особливо обурювався Сковорода  українським панством, яке, одержавши від царизму привілеї, намагалося зрівнятися в усьому з російськими поміщиками. Вірнопідданство монархії стверджувалось зреченням своєї мови, культури, нехтуванням історії рідного краю. Становище ускладнювалося ще й тим, що в тогочасній Росії мало місце явище галломанії — схиляння пербд усім французьким. Українське панство намагалося не відставати від моди і таким чином, зрадивши свій народ, зразу погналося за двома зайцями — треба було оволодівати російськими та французькими світськими манерами. Сковорода в'їдливо висміює такого "малоросійського тетервака", який плазує перед чужою модою і звичаями. Багато часу минуло з тих пір. Але зречення рідної мови, національний нігілізм і безпам'ятство мають місце і сьогодні.

    Моральне  удосконалення людини, на думку Г.С. Сковороди, полягає у праці. У суспільстві не має бути трутнів, утриманців, усі мають знаходити своє щастя у праці. Неробство педагог вважає найбільшим злом, і у байці "Змія і Буфон" робить висновки: "Хто труда не докладає, той до добра не прийде".

    Педагог-філософ  гостро критикує соціальну нерівність, паразитизм панівних класів, звеличує працю трудового народу ("Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті", 1773— 1774 рр.; "Розмова, названа Алфавіт, або Буквар Миру", 1775 р.; "Ікона Алківіадська", 1776 р. та ін.). У притчі "Вбогий жайворонок" Сковорода критикує позицію Салакона та йому подібних, для яких праця — "не всякому добру батько". На прикладі Салакона Сковорода доводить, що неробство спричинює падіння моралі, трагедії, праця ж є джерелом радості.

    Великий вітчизняний педагог К.Д. Ушинський  у дослідженні "Праця в її психічному і виховному значенні" приходить до аналогічного висновку: "Неробство — мати всіх вад". Ці висновки обох педагогів грунтуються на багатовіковому досвіді виховання і є аксіомою. Проте, і нині неробство — суть багатьох юних громадян.

    На  думку педагога, "немає нічого солодшого, як спільна для нас  усіх робота. Вона є голова, світло і  сіль будь-якого окремого заняття... щасливий той, хто поєднав любе собі заняття із загальним. Воно є справжнє життя".  

    2. Дидактичні погляди  Григорія Сковороди

    Варто звернути увагу на дидактичні принципи Сковороди, яких він дотримувався, працюючи в Переяславській семінарії, Харківському колегіумі, домашнім та мандрівним "учителем життя". Він піддає реформі викладання поетики, пише курс цієї науки для учнів Переяславської семінарії. У Харківському колегіумі Сковорода викладає поетику, синтаксему, грецьку мову, розробляє і читає курс доброчинності, в основу якого покладно його власні погляди на мораль і призначення людини. Він засуджує схоластику, закликає учнів не зазубрювати книжні істини, а думати, робити власні узагальнення, виявляти у навчанні старанність і ретельність. За цієї умови істина доступна кожному — "ищите и обрящете". Педагог умів застосовувати набуті знання на практиці, бо "наука та досвід — це одне і те ж, вона не в знанні самім живе, а в діянні" (байка "Дві курки").