Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко

Від близького до сентименталізму й народної пісенності зображення «сердечних переживань» у «Марусі» Квітка приходить до спроби реалістичної психологізації центрального характеру і виявлення та аналізу соціально-психологічних пружин фабульних ситуацій у «Сердешній Оксані».

Орієнтація Квітки-Основ'яненка як автора сентиментально-реалістичних повістей на народнопісенну лірику надавала його прозовому стилю лірично-поетичного забарвлення, що на багато десятиріч визначило характерний стиль української прози.

Спираючись на досвід І. Котляревського-драматурга та авторів інтермедій XVIII ст., на мотиви народної пісенності й гумористики, а головне — на особисті спостереження («Я собрал главних здешних характеров несколько»,— свідчив письменник), Квітка-Основ'яненко створює соціально-побутову комедію «Сватання на Гончарівці» (1835), в якій розробляється гострий життєвий конфлікт: на перешкоді одруженню закоханих Уляни й Олексія стоїть належність нареченого до кріпацького стану, його бідність. Вперше в українській літературі спеціально порушуючи кріпацьке питання, драматург, з одного боку, намагається провести думку, ніби кріпацький стан не страшний для тих, у кого пани — добрі люди. Однак тут же, відбиваючи народний погляд і досвід, він показує, яка репутація кріпаччини й панів-кріпосників склалася в народі: Улянина мати Одарка, жінка з життєвим досвідом, про Олексієвих «добрих» панів говорить дочці: «Хоч вони і добрі, та пани! Як-таки се можна, щоб тобі з волі та у неволю», її жахає навіть думка, що дочку «поженуть на панщину». І вона намагається видати Уляну хоч і за дурнуватого, але за багатого й «вільного» Стецька. За існуючою в комічних операх традицією «Сватання на Гончарівці» має щасливе закінчення, однак Квітка створює по суті драматичну ситуацію: вільна дівчина заради щирого й вірного кохання до кріпака добровільно йде на кріпацьку каторгу.

Приваблює комедія іскристим гумором, яскравими побутовими сценами, поетизацією взаємин закоханих, поезією обрядовості.

Як і «Сватання на Гончарівці», й сьогодні успіхом у глядача користується найвизначніший драматичний твір Квітки-Основ'яненка — соціально-побутова комедія «Шельменко-денщик» (1838; написана російською мовою, центральний персонаж Шельменко говорить по-українськи). Ця комедія в останні десятиріччя двічі екранізована — такої уваги кіно домоглася не дуже велика кількість творів із світової літературної класики.

Квітка-Основ'яненко, майстерно користуючись творчими принципами комедії інтриги і характерів, показує, як спритний, кмітливий і винахідливий, хоча й простакуватий з вигляду денщик перехитряє обмежених і бундючних панів та ще й глузує з них. У фабульному мотиві про перемогу героя з простолюду над панством виявляється Демократична ідея. Образ Шельменка створювався з орієнтацією на Українські народні анекдоти й перекази про селянина чи слугу, які

своєю кмітливістю, а то й лукавством перемагають тупих панів. Позначилися на ньому й риси лукавого слуги з комедій Мольера («Витівки Скапена» та ін.) і Гольдоні («Слуга двох панів»). Дотепно висміюються й викриваються в комедії обмеженість, самовдоволене невігластво, паразитизм, гнобительські звички, пошлість існування панства (Шпак, його дружина, Лопуцьковський).

В обох цих комедіях Квітка-Основ'яненко виявляє майстерне володіння комізмом слова, образу, ситуації, уміло користується народними засобами висміювання, спрямовуючи їх на дискредитацію персонажів з маєтних кіл, знижену чи викривальну їх характеристику.

Як учасник російського літературного  пронесу кінця 30-х — початку 40-х років Квітка-Основ'яненко, на думку Бєлінського, належав до «блискучих і сильних талантів» (IV, 26). Своїми романами, кращими повістями, оповіданнями, нарисами він прилучався до «натуральної школи». Серед його численних прозових творів російською мовою слід виділити романи «Пан Халявский» та «Жизнь й похождения Петра Степанова енна Столбикова», повісті «Ганнуся», «Панна сот-никовна», «1812 год в провинний», оповідання «Званий вечер» із задуманого циклу «Губернские сценьї», історично-художній нарис «Головатий», близьку за жанром до фізіологічного нарису повість «Ярмарка», фізіологічний нарис «Знахарь».

Роман «Пан Халявскнй» (1840) становить  собою історію типової для XVIII ст. поміщицької ролики Халявських, описану від імені головного героя — обмеженого поміщика Трушка Халявського, трохи схожого на фонвізінського Митрофанушку. (Сатиричною маскою героя-оповідача, освоєною ще в «Письмах Фалалея Повинухина», Квітка-Основ'яненко користується також у романі «Жизнь й похождения Столбикова»). Спостережливий письменник-реаліст правдиво відтворив життя отупілого від надмірної їжі та бездіяльності панства, ледачого, неосвіченого, позбавленого духовних інтересів, жорстокого щодо кріпаків. З логічною переконливістю показано, як умови кріпосницької дійсності формують типового поміщика з його експлуататорськими звичками, паразитизмом і невіглаством. Застосуванням специфічного прийому іронії — висміювальпо-внкривальної похвали, заперечного ствердження (цим прийомом Квітка користувався ще в ранніх «Письмах Фалалея Повинухина») «Пан Халявский» стає в один ряд з «Повістю про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровпчем» (1834) Гоголя та «Посмертними записками Піквіккського клубу» (1837, рос. переклад 1838) Діккенса.

«Пан Халявский», ця Квітчнна, за словами  Бєлінського, «пречудова сатира, написана рукою відмінного майстра» (IV, 446), концептуально був спрямований проти консервативного слов'янофільства з його ідеалізацією «старих добрих часів», а також проти теорії єдності класових інтересів українського суспільства. За викривально-реалістичне, яскраве зображення потворного поміщицького побуту роман дістав високу оцінку Бєлінського, який, зокрема, писав у розгорнутій рецензії: «Наче на долоні бачите ви шановну старовину, сповнену неуцтва, лінощів, ненажерливості й забобонів... Барви Основ'яненка живі, картини надзвичайно смішні... Про оригінальність нічого й говорити: талант Основ'яненка відомий всім і кожному» (IV, 339, 400).

Роман «Жизнь й похождения Столбикова» (1841; перший варіант—1833) характеризується самим Квіткою-Основ'яненком як «сатира на все злоупотребления, делаемые людьми во всех званнях». Навіть після пом'якшення найгостріших моментів у зв'язку з цензурним переслідуванням роман має різко викривальну спрямованість проти поміщицько-чиновницького середовища, потворність і виродження якого змальовується з непересічним знанням безмежного моря фактів суспільно-адміністративних зловживань, беззаконня, хабарництва, обдирання кріпаків.

Творчість Г. Ф. Квітки-Основ'яненка відбиває багато визначальних рис історичної своєрідності його епохи, життя всіх прошарків тогочасного українського суспільства на рівні губернії. В українських творах, адресованих передусім простонародному читачеві, суперечності й конфлікти доби зображені більш приглушеними тонами — різкіше оголювалися суспільні недуги в російській драматургії й прозі письменника. При всій поміркованості Квітки-Основ'яненка з його творчості постають реальні обриси чиновницько-бюрократнчного, кріпосницького устрою в характерних виявах. На багатьох сторінках його творів панщина, кріпаччина характеризується як найважче становище людини; щоправда, робиться це найчастіше ніби мимохідь. З окремих різких штрихів вимальовується картина нелюдського становища кріпаків. У поміщика Кожедралова («Дворянские вьіборьі») «все люди (кріпаки.— О. Г.) нищие», у Лук'яна Жиломотова («Жизнь й похождения Столбикова») «все крестьяне разореньї й все одинаково бедньї». Макар Жиломотов дворових кріпаків «всех посадил на барщину... й еже-дневно погоііяег нх на работу, как скотов». Кріпаків у панських маєтках «порют на конюшне» так, що з поміщицькими дочками «делается дурнота». «Девки у меня духа моего трепещут, все работают, а я только погоняю»,— хвалиться кріпосниця Староплутова («Дворянские вибори»).

Оті староплутови, забрьохи, пістряки, шпаки, халявські, жиломотови, переважна більшість персонажів з панівного класу, виведених Квіткою в російських прозових творах 40-х років,— це не творці життя, а споживачі, виразки на тілі кріпосницького суспільства.

Об'єктивно  такі твори, як «Дворянские внборн», «Козир-дівка», «Пан Халявский», «Жизнь й похождения Столбнкова», відбивали пропшлість адміністративно-кріпосницького укладу життя. Кращі твори письменника будили соціально-класову свідомість народних мас, посилювали існуючу в народі ненависть до бюрократично-кріпоспицьких порядків, до визискувачів. Своїм гострим викриттям породжень тогочасного устрою Квітка-Основ'яненко об'єктивно сприяв розхитуванню підвалин експлуататорського ладу.

Показав письменник і факти боротьби зі зброєю в руках проти суспільних несправедливостей («Предания о Гаркуше») та зробив спробу трактувати причини цієї боротьби як логічне й справедливе за своєю суттю прагнення «пресечь зло, искоренить злоупотребления, дать способи добродетельному действовать по чувствам своим».

У комедіях 20—30-х років Квітка-Основ'яненко проводить ідею про викорінення дворянсько-чиновницьких зловживань у губернії шляхом обрання чи призначення на адміністративні посади в повітах людей з офіцерства, діяльних і справді благородних у своїх помислах та вчинках. У письменника ще зберігалося уявлення про офіцерство з тих часів, коли значну частину цієї суспільної верстви складали найпередовіші люди доби 1812—1825 рр. Однак після масових репресій царизму щодо учасників декабристського руху склад офіцерства, його загальне духовне обличчя, настрої змінилися. І вже в першому варіанті роману Квітки-Основ'яненка «Жизнь й похожденпя Столбикова» (1833) читаємо: «Офицери в боях не дерутся, а только получают ордена». Негативно характеризуються порядки в армії, численні офіцери і навіть генерал-аншеф, з якими доводиться зустрічатися Столбикову.

З еволюцією  літературно-естетичних поглядів письменника  в бік їх демократизації, із збагаченням  реалістичних основ художнього методу з його творчості зникають рупори просвітнтельсько-раціоналістич-них ідей типу ідеалізованих героїв з дворянства — Милова, Скромова, ївердова, Благосудова і місце основного позитивного героя займають представники трудових кіл, а персонажі з дворянсько-чиновницького середовища (нижче губернатора) дістають негативну характеристику. Квітка-Основ'яненко продовжив розпочату Котляревським лінію художньої розробки проблеми народно-національного характеру, створення літературного героя нового типу, образу селянина-трудівника як головного героя творів. Він зумів побачити під селянським сіряком багату розумом, моральною красою, справжнім благородством людину. Створив Квітка й цілком новий для тогочасної літератури образ — соціальне визначений образ кріпака-робітника — Олексія («Сватання на Гончарівці»), який про своє життєве заняття говорить: «Вже в роботниках, на заводі куби дєлаємо». Більше, ніж попередники, Квітка-Основ'яненко показує людину в її трудовій діяльності. Принципово важливим і новим у характеристиці головного героя було висунення на перший план як одного з найважливіших достоїнств його трудових якостей (Маруся, Олексій, Галочка). Показ людини в праці, особливо відображення хліборобської праці,— це знаменувало велику перемогу реалізму й народності.

Новою в  тогочасній літературі була Квітчина тенденція до показу соціально-громадської активізації простих людей. Івга бореться з властями не лише за свою долю, а й за щастя іншого знедоленого. Селянський хлопець Кость Скиба з повісті «Божі діти» у своїх діях керується принципами: «Чоловікові треба, оскільки його сили є, робити не для себе, а щоб добро було усім...», «таке що-небудь зробити, щоб

від того добро було або бідному, або хоч  нашому селу». Гаркушу характеризує програмне усвідомлення необхідності боротьби протії суспільних і людських несправедливостей.

Для тогочасних суспільних умов, коли панство ставилося до селянина як до робочої худоби і глузувало з Квітчиних творів про селян і для селян, піднесення ним селянина-трудівника — і в художній, і в теоретичній практиці —до рангу головного позитивного героя літератури було виявом громадянської мужності. До того ж з ряду творів письменника випливає смілива демократична ідея моральної переваги людини з простого народу над панством: Шельменка-денщпка над Шпаком та його поміщицьким оточенням, Івги — над писарем і паиамн-«судящнмн», яким вона кидає правдиві й різкі звинувачення, благородного душею і вчинками селянського хлопця Петра з «Сердешної Оксани» — над «їх благородієм» паном капітаном, селянської дівчини Галочки з «Щирої любові» — над офіцером-поміщиком Семеном Івановичем.

До важливих літературних заслуг Квітки-Основ'яненка треба віднести те, що він увів до сфери естетичної уваги цілий ряд нових явищ суспільного життя, поглибив соціальні основи, соціально-психологічну аналітичність методу просвітительського реалізму в українській літературі, розробив — теоретично і в художній практиці — естетичні закони цього методу, ставши його справжнім фундатором в українському письменстві; він наблизив професійну творчість до широких народних мас. «Квитка имел громадное влияние на всю читющую публику в Мапороссии,— свідчив М. Костомаров,— равным образом, й простой безграмотний народ, когда читали ему произведєнпя Квитки, прнходил от них в восторг». Велике значення мали повісті й п'єси Квіткн-Основ'янснка для активізації культурного життя на західноукраїнських ЗСдМЛЯХ.

Для свого  часу Квітка-Основ'яненко був кращим знавцем української літературної мови, виробленої на народній основі; він найглибше усвідомлював і найактивніше утверджував думку про її великі естетичні спроможності та широкі перспективи. Письменник-новатор першим довів здатність української мови забезпечити високий розвиток усіх літературних жанрів. Творчо використавши мовно-стильові надбання народної епіки, пісенності, гумористики, він виробив свою яскраву, самобутню стильову манеру, яка відзначається багатоманітністю тональності — від сентиментально-ліричної на фольклорно-пісенній основі до іронічно-сатнричної і бурлескної, багатством синоніміки та наснаженістю порівняннями й фразеологізмами. Загалом же стильова домінанта кращих творів Квітки-Основ'яненка відповідає повсякденній живомовній народній практиці, засадам реалістичного мистецтва.