Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко

Григорій Федорович  Квітка-Основ’яненко

Літературні заслуги Григорія Федоровича Квітки-Основ’яненка визначаються насамперед тим, що він був основоположником художньої прози в новій українській літературі і відомим драматургом, а також популярним свого часу російським письменником, який кращими своїми творами прилучався до «гоголівського напряму». Примітну роль його в європейському літературному процесі І. Франко вбачав у тому, що він «творець людової повісті, один з перших того роду творців у європейських письменствах» '.

У читацьких колах з нетерпінням  чекали появи нових його творів. В. Бєлінський на сторінках найпередовішого  на той час журналу «Отечественные записки» висловлював побажання: хай швидше з'являються друком твори «улюбленця публіки, дотепного й талановитого Основ'яненка! От уже буде роздолля для численних шанувальників його оригінального таланту, до числа яких ми передусім зараховуємо самих себе»2. Найвпливовіші журнали запрошували видатного прозаїка й драматурга до співпраці. «Мені втішно було бачити, що ви визнали призначення «Отечественных записок» гідним своєї участі...— писав видавець цього журналу А. О. Краєвський Квітці-Основ'яненку 6 жовтня 1839 р.— Я несказанно був би вам вдячний, якби ви зводили надіслати яку-небудь статтю для надрукування»3. П. О. Плетньов, видавець заснованого Пушкіним журналу «Современник», опублікувавши 1838 р. російський переклад повісті Квітки «Маруся», зазначав тут же, в журналі: «Ми бажали б поділитися таким скарбом не тільки з усією Росією, а й з Європою» 4.

Суспільні умови на Україні в 10—40-ві роки XIX ст., коли творив Квітка-Основ'яненко, характеризуються активізацією громадсько-культурного життя, посиленням процесу формування національної культури й літератури, незважаючи на соціальне й національне гноблення. Зміцнюється ідея наближення інтелігенції, діячів громадсько-культурного руху до народних мас. Передові сили протестують проти дикого беззаконня і зловживань можновладців, проти необмеженого кріпосницького гноблення га сваволі. Після розправи царизму з декабристським рухом посилюється наступ миколаївської реакції, що породжує невдоволення навіть у помірковано-ліберальних колах. Ці та інші суспільні фактори зумовлювали демократичні тенденції прози й драматургії Квітки-Основ'яненка, сатирично-викривальну спрямованість численних його творів, піднесення селянина-трударя до ролі основного позитивного героя.

Для життя, громадської діяльності, світогляду, творчості, художнього методу Квітки-Основ'яненка характерні різкі контрасти і суперечності. Досить згадати його круті життєві повороти, коли капітан, комедійний актор-аматор, двадцятишестирічний Квітка, за його словами, «пустился врнсь й вскачь к обители преподобних» — у монастир, а через десять місяців, «сняв монашескую образину й обрив бороду», повернувся «в большой свет», зокрема став директором дворянського танцювального клубу. Письменник належав до знатних кіл, але товариства знаті загалом не любив, заявляючи, що у «вищому» світі «обезьян много, но ...людей мало», і оголошуючи себе духовно спорідненим з трудовими низами (лист до Т. Шевченка від 22 березня 1841 р.). Маючи можливість дістати велику батьківську спадщину, він відмовився на користь улюбленого брата (пізніше — сенатора) від значних маєтностей і майже всю решту свого достатку використав на громадські, переважно культурно-освітні, потреби.

Монархічні погляди письменника  не перешкоджали йому виступати проти глашатаїв самодержавства й реакції — булгарінської «Северной пчели», «Библиотеки для чтения» О. Сенковського і «Русского вєстника» М. Греча та М. Полевого. Він, як твердили в реакційних колах, замахувався «на благотворне запровадження мудрої государині» _ „а введені Катериною II привілеї для дворянства. Устами персонажів-резонерів Квітка твердив, ніби «благодаря мудрьім мерам благодетельного правительства» зло скрізь викорінюється, «благоде-тельньїй закон везде его преследует», говорив про «благоденствие» «под покровом мудрого правительства» —і тут же, відтворюючи дійсність як письменник-реаліст, показував повсюдне процвітання зла і беззаконня, таке «благоденствне», як масове голодування селян, жахливе становище кріпаків.

Квітка сам служив у суді, а  «судящих» усіх рангів зображував у  сатирично-викривальному плані. Певний час він був послушником у  монастирі, а тим часом у своїх творах і листах послідовно висміював і засуджував служителів релігії — досить пригадати його вираз з листа: «попм.., монахи, черти й прочая сволочь», викривальне зображення отця Микити в «Салдацькому патреті», отця Симеона в «Конотопській відьмі». Закликаючи у своїх дидактичних сентенціях шанувати начальство («бо як батько за дітьми, так воно догляда, щоб... усім було добре жити»), письменник водночас у художніх творах

ЗО—40-х років майже все начальство нижче губернатора змальовував  чорними фарбами, обурювався переслідуванням його творів з боку цензурного «начальства», зокрема, як він писав, і з боку «длиннмх бород», тобто духовної цензури. Після розгрому декабристів серед частини інтелігенції почалися розбрід, відступництво,— Квітка ж саме в другій половині 20-х років виступив з винятково гострим викриттям тогочасних порядків. Коли царизм придушив польське повстання 1831 року і посилився національний гніт у Росії, Квітка в 1832 — 1833 рр. рішуче стає на шлях збагачення національної української літератури, пише спочатку «Марусю», а потім ще ряд творів українською мовою, що склали дві книжки «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком».

Григорій Федорович Квітка походив  з відомого на Слобожанщині дворянсько-поміщицького (в минулому козацько-старшинського) роду. Квітки водили козацькі полки проти зовнішніх ворогів України й Росії, пишалися тим, що приймали в себе Петра І й Олександра І. Батько майбутнього письменника перебував у дружніх стосунках з Антоном Головатим — колишнім писарем Запорізької Січі, а потім військовим суддею Чорноморського козачого війська. В освіченій і культурній родині Квіток бував Г. С. Сковорода, чиї твори Григорій разом із старшим братом та сестрами вивчали напам'ять і часто декламували.

Народився Г. Ф. Квітка 29 (18) листопада 1778 р. під Харковом у родовому маєтку — селі Основа (звідси його літературний псевдонім—Основ'яненко). Тут та в Харкові пройшло його життя, написані всі його твори. Через хворобливість у дитинстві та патріархальні умови провінції Григорій не здобув широкої освіти в учбових закладах, навчався лише вдома та в школі при монастирі. Однак завдяки своїй обдарованості, самоосвіті, великій пристрасті до освітньо-культурної та письменницької діяльності він піднісся до рівня людей високої освіченості й культури, зокрема став членом Товариства наук при Харківському університеті, членом ради Інституту благородних дівиць; європейська наукова громадськість обрала його членом королівського Товариства антикваріїв Півночі (Копенгаген).

Тривалий час Г. Квітка не міг знайти близького до душі життєвого заняття. Він переходив з військової служби на цивільну і знову записувався в полк. Служив комісаром у народному ополченні (1806— 1807), секретарем дворянства, директором Харківського професійного театру (1812), повітовим предводителем дворянства (1817—1828), совісним суддею, головою Харківської палати карного суду.

Г. Квітка виявляв надзвичайну ініціативність і активність у громадсько-культурному житті Харкова. З успіхом він грав в основ'янському аматорському театрі, який славився на всю округу, роз’їжджаючи виставами по ярмарках; з часу заснування Харківського професійного театру Квітка перебував у творчій співдружності з його талановитим колективом, до якого в різний час належали М. С. Щепкін, К. Т. Соленик, Л. І. Млотковська, чиє сценічне життя пов'язане З драматургією Квітки. Відомо, що Григорій Федорович писав і музичні твори, грав на флейті та фортепіано на вечорах, які з 10-х років влаштовувала інтелігенція університетського міста. Г. Квітка став ініціатором заснування в Харкові Товариства благодіяння та Інституту благородних дівиць, одним з організаторів і видавців першого на Україні науково-літературного журналу «Украинский вестник». Письменникові належить ініціатива видання харківських альманахів «Утренняя звезда», «Молодик», першої збірки українських прислів'їв та приказок.

У своїй службовій та громадсько-просвітительській  діяльності Квітка з гуманістичних  позицій виступав проти зловживань і жорстокості представників панівного класу, захищав гноблених та кривджених, зокрема селян-кріпаків, «стягував» з багатших земляків пожертвування на культурно-освітні потреби,— і це викликало нападки на нього з боку реакційних губернських кіл. За свої сатирично-викривальні твори письменник зазнавав переслідування реакційної преси, а також певної частини харківського дворянства, яке пізнавало себе в сатиричних образах його комедій та повістей. «Вышла «Козир-дівкя»,— писав Квітка-Основ'яненко в одному з листів,— й судья сердится на меня, что он никогда бубликов не прпнпмает от просителей; за «Дворянские вибори» й теперь каждьій исправник сьесть меня готов». Губернська знать вдавалася до різних інсинуацій проти письменника, писала на нього доноси. «Усилили слухи,—повідомляє він,— что государь не благоволит ко мне, а Бенкендорф употребит все, чтоб меня не допустить служить нигде».

З кінця 20-х, а особливо в 30-х роках XIX ст. активізуються творчі зв'язки Квітки-Основ'яненка з багатьма українськими літераторами — П. Гулаком-Артемовським, гуртком харківських романтиків, Є. Гребінкою, Т. Шевченком, представниками російської культури й літератури — С. Аксаковим, М. Погодіним, В. Далем, В. Жуковським, П. Плетньовим, А. Краєвським, Ф. Коні. Ці взаємини, підтримка друзів по перу підносили творчий тонус письменника, сприяли його виходу на широкі простори вітчизняної літератури.

«Дім Григорія Федоровича,— згадує український етнограф К- М. Сементовський,—  був завжди тихим притулком науки  і мистецтва; тут не було місця  для світського базікання, зате розмова  найчастіше поверталася до предметів і новин учено-літературних...» 1. У нього часто бували харківські та приїжджі літератори, актори, художники.

При всій своїй делікатності, м'якосердості, душевній доброті і вразливості  Квітка-Основ'яненко до кінця життя  виявляв мужність, стійкість, а часом і різкість у змаганні з мракобіссям, хоча й був доведений цькуванням реакційної критики та місцевих вельмож в останні роки до важкого психічного стану.

Помер письменник 20 (8) серпня 1843 р. в  Харкові, де й похований.

Світогляд Квітки-Основ'яненка відзначався суперечливістю. Переважали в ньому дворянський лібералізм, просвітительський гуманізм, в останнє десятиріччя посилювалися елементи демократизму, що виявлялося в поглядах на народні маси як на активну суспільну силу (повість «1812 год в провинции»), в демократизації його естетичного ідеалу, в історичному оптимізмі щодо перспектив прогресивного напряму української літератури, в гарячій підтримці спрямування «Отечественньїх записок». Поряд з цим у його світоглядних позиціях мали місце монархічно-консервативні елементи. Щоправда, сервілістичні сен-, деннії Квітки-Основ'яненка частково зумовлювалися тактичними міркуваннями, а саме прагненням знайти в царя захист від нападок реакційних журналістів і губернських можновладців, зростання агресивності яких було одним з виявів загального наступу реакції. Надії Квітки на імператорське заступництво виявилися марними, і це ще більше поглибило його душевну драму під кінець життя.

Перейнявшись поглядами Г. Сковороди  та російських просвітителів XVIII ст., ідеями безкорисливого служіння суспільству, вітчизні, проголошуваними в 10-х — першій половині 20-х років передовими колами Росії й України, зокрема й майбутніми декабристами, Квітка намагається впроваджувати в суспільну думку і в свою творчість дух громадянськості. У своїй діяльності він втручається буквально в усі ділянки суспільного життя провінції. Через його творчість проходить просвітительська думка, що основною причиною властивої панівним верствам громадянської апатії та інфантильності, відсутності ідеалів служіння на благо суспільства є неуцтво.

У пройнятій просвітительським  дидактизмом і раціоналізмом  драматизованій повісті Квітки «Предания  о Гаркуше» (1841) так визначається програма головного героя, народного месника Гаркуші: «Ис-править людей й истребить злоупотребления», «у сильного отнять возможность угнетать слабого». Тут відбилися основні принципи програми самого Квітки, хоча він намагався її здійснювати зовсім іншим способом. Гаркушин метод месницької форми встановлення суспільної справедливості й порядку письменник засуджував.

Дійовими засобами вдосконалення  суспільства, викорінення зловживань, суспільних несправедливостей, насамперед щодо трудового селянства, Квітка вважав літературу й театральне мистецтво, його просвітительські й реформістські прагнення вдосконалити суспільно-адміністративні порядки, намагання відобразити у творах народно-критичие ставлення до суспільних вад з метою їх усунення офіційними засобами влади й виховання — все це нерідко набирало характеру соціального критицизму. Хоч і проповідував Квітка (особливо в публіцистичних «Листах до любезних земляків») ідеї справедливості вищої царської влади та розумності самодержавно-кріпосницької системи, однак у його творах домінує критичний пафос щодо тогочасних

порядків, які врешті-решт були характерним  породженням експлуататорського ладу.

Літературно-естетичні погляди  Квітки-Основ'янеика в основних своїх  виявах були для його часу прогресивними.

Сприймаючи ідеї реалістичної естетики Бєлінського, він поділяв погляди великого мислителя в багатьох питаннях теорії, в оцінці прогресивних періодичних видань, особливо в боротьбі проти реакційного табору Ф. Булгаріна, О. Сенковського, М. Полевого.

У листі до А. Краєвського від 3 квітня 1840 р. Квітка-Оспов'яненко пише про своє бажання «всеми способами... содействовать» тій справі, яку проводили в культурне й літературне життя «Отечественные записки» — «журнал полезнейший, благородний, умный, делающий честь времени».

У спеціальних  літературно-публіцпстичних статтях  і замітках («Супліка до пана іздателя», «Званьїе гости», «Мемуари Евстратия Мякушіпша», «Лист до видавців «Русского вестннка»), а також в інших творах та листах письменник обстоював принципи реалістичної естетики, виступав проти «несамовитості» романтиків консервативного напряму, проти аваптюрно-фантастичних романів Ф. Булгаріна, О. Сеи-ковського, романтиків-епігонів. До романтичних прийомів він зрідка вдавався й сам (зокрема в «Ганнусе», «Перекотиполі»). В цілому ряді творів, у їх загальній просвітительсько-реалістнчній системі, письменник застосовує й принципи та засоби сентименталізму. Однак в останні доки він уже висміював застарілу сентиментальну манеру. Основним творчим принципом письменник вважав «писання з натури», орієнтованість на живу, навколишню, щоденну дійсність. «Пиши о людях, видимих тобою, а не вимишляй характеров небывалых, неестественных, странных, диких, ужасннх».