Етапи творчого шляху Вільяма Шекспіра

 

Набагато вдаліша спроба знову повернутися до фальстафівського типу в завершальній п'єсі другого періоду — «Дванадцятій ночі». Тут ми в особі сера Тобі і його антуражу маємо ніби друге видання сера Джона, правда, без його іскристої дотепності, але з того ж привабливого добродушного гульвіси. Відмінно також вкладається в рамки «фальстафівського» переважно періоду грубувата насмішка над жінками в «Приборканні норовистої». З першого погляду, мало в'яжеться з «Приборканням норовистої» майже одночасно створена граціозна поетична феєрія «Сон в літню ніч», де так ароматно і соковито відбилася молодість, проведена в лісах і лугах. Але вдумаємося, проте, глибше в центральне місце п'єси, в істинно-геніальний епізод раптового приливу пристрасті, з якою Титанія обсипає ласками ослячу голову Основи. Як не визнати тут добродушне, але безперечно глузливе символізування безпричинних капризів жіночого відчуття?

 

Органічно зв'язаний «фальстафівській» період з серією історичних хронік Шекспіра: Фальстаф фігурує в двох головних п'єсах цієї серії — «Генріху IV» і «Генріху V».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4)Третій етап творчості  (1600–1609)

Третій етап художньої  діяльності Шекспіра, що приблизно  охоплює 1600–1609 роки, — це етап глибокого  душевного мороку, але разом з  тим етап створення найбільших літературних творів. Перший натяк на зміну настрою  і світобачення з'являється в  комедії «Як вам це сподобається», у психології стомленого життям меланхоліка  Жака. І все росте ця меланхолія, що спочатку тільки тихо сумує, але  потім швидко переходить у пориви найпохмурішого відчаю. Все покривається для погляду розуму великого художника чорною пеленою, він у всьому сумнівається, йому здається, що «розпався зв'язок часів», що весь світ просмердів, як тухла риба, він не знає, чи варто взагалі жити. Перед нами розгортається страшна драма суперечностей реального життя з вищими прагненнями в «Гамлеті»; художник, що зневірився, дає нам картину краху кращих політичних ідеалів у «Юлії Цезарі» (хоча трагедія хронологічно відноситься до другого періоду, але з поставлених у ній питань її прийнято відносити до третього), показує в «Отелло» жахи, приховані під трояндами любові, дає приголомшливе зображення невдячності найближчих людей в «Королі Лірі» і невдячності натовпу в «Коріолані», показує на хороших по суті людях згубну чарівливість земної величі в «Макбеті».

 

Але не тільки в земному  так зневірився художник, що глибоко  задумався над метою буття. Річ  найстрашніша для людини XVI століття, та ще й англійця — він засумнівався навіть у замогильному житті, для  нього були безсилі утіхи релігії. І разом з тим у цьому  безмежному відчаї було приховано найблаготворніші начала. Органічно потребуючи душевних ліків — інакше жити було нічим, а тим більше творити, — Шекспір гамлетівського періоду створює низку найблагородніших образів. З одним презирством до людей нічого великого не створиш. Потрібне захоплення, потрібне глибоке переконання, що який не поганий світ, але є в нім і праведники, завдяки яким рятується град нашого буття. Хай Гамлет пристрасний, але нерішучий, глибокий, але позбавлений свіжості безпосередності. Але в той же час, і це найголовніше, він володіє високим духом. Корделія, Дездемона і Офелія виткані з якогось найтоншого ефіру поезії; всі гинуть, тому що не можуть вміщати в собі зло життя і хоч трохи пристосуватися до нього. Навіть лиходійська пара Макбетів гине від надлишку совісті. А серед другорядних осіб великих трагедій залишається ціла галерея чарівно-ніжних і самовідданих жінок і благородного духу чоловіків. Все це показує, що песимістичний настрій художника був породжений не тільки спогляданням зла світу. Воно має своє джерело і в тому, що в душі його, під впливом дум про призначення життя, створився дуже високий ідеал призначення людини. Він був такий суворий до світу, тому що хотів його бачити досконалим.

 

Справжня мізантропія  проступає тільки в «Тімоні Афінському» — і найбільшого у світі художника спіткала невдача: людиноненависник Тімон не вдався Шекспірові, характер його мало мотивований. Очевидно, самотня злість не містить в собі творчого початку. Якщо ми звернемо увагу на те, що п'єса відноситься до самого кінця похмурого періоду, то ми зрозуміємо, що за ним-то нарешті наступає світлий період примиреного шукання душевного миру і спокою. Переходом до цієї смуги шекспірівської творчості можна вважати «Антонія і Клеопатру». В «Антонії і Клеопатрі» талановитий, але позбавлений всяких етичних засад хижак з «Юлія Цезаря» оточений істинно-поетичним ореолом, а напівзрадниця Клеопатра героїчною смертю в значній мірі спокутує свої гріхи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5) Четвертий етап творчості  (1609–1612)

Четвертий період, якщо не брати  до уваги «Генріха VIII» (більшість  дослідників сходяться в тому, що майже вся п'єса написана Джоном Флетчером), обіймає всього лише три-чотири роки і чотири п'єси — так звані «романтичні драми» або трагікомедії. З них «Перікл», «Цимбелін» і «Зимова казка» належать до п'єс другорядних, і лише в «Бурі» геній Шекспіра знову позначився у всьому блиску своєї узагальнювальної сили, створивши одностороннє, але незвичайно яскраве втілення некультурності черні в особі п'яного дикуна Калібана. У п'єсах четвертого і останнього періоду все йде благополучно, важкі випробування вводяться тільки для того, щоб солодше була радість позбавлення від лих. Наклеп викривається, невинність виправдовує себе, вірність отримує нагороду, безумство ревнощів не має трагічних наслідків, ті, що люблять, — з'єднуються в щасливому шлюбі. У цьому оптимізмі немає, проте, нічого нудотного, тому що відчувається дійсна примиреність. Поетичні дівчата, створені тепер, — Марина з «Перікла», Пердіта з «Зимової казки», Міранда з «Бурі» — це вже не захоплення коханця, як Джульєтта, не насолода чоловіка, як Дездемона, а тихе милування щасливого батька. Надзвичайно принадне бажання багатьох шекспірологів бачити автобіографічне символізування в завершальній сцені «Бурі», цій останній самостійній п'єсі Шекспіра: як Просперо зрікається від свого чарівництва і йде на спокій, так і сам письменник виїхав з Лондона, щоб повернутися до рідного Стретфорда.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Шекспір — одне з тих  чудес світу, яким не перестаєш дивуватися: історія рухається гігантськими кроками, змінюється образ планети, а людям усе ще потрібно те, що створив цей поет, відділений від  нас декількома сторіччями. Чим більш  зрілим стає людство в духовному  плані, тим більше глибин відкриває  воно у творчості Шекспіра. Десятки, сотні життєвих ситуацій, у яких опиняються люди, були точно підмічені  і відбиті Шекспіром у його драмах. Ними можна міряти життя  окремої людини і можна відзначати стадії розвитку цілого народу. Все  драматичне, що трапляється з різними  людьми і з суспільством у цілому, було зображено Шекспіром з тим  ступенем художнього узагальнення, що дозволяє в різні часи й, здавалося  б, в нових умовах пізнавати себе і своє життя.

Питання періодизації

У свій час, п'єси Шекспіра групували за сюжетами: і виходила група комедій, група трагедій, хроніки з англійської історії, римські трагедії. Подібне угрупування штучне: сполучаючи в одне п'єси різних епох, різних настроїв і різних літературних прийомів, вона ні в чому не прояснює еволюції творчості Шекспіра. Використовуване у наш час хронологічне угрупування дозволяє скласти досить чітку картину ходу духовного життя письменника і змін його світогляду.

Зазвичай в драматургії  Шекспіра виділяють чотири періоди, але часто перші два об'єднують  в один, що, втім, не створює істотних відмінностей. Ділення на чотири періоди  дозволяє досконаліше розглянути ранні  п'єси Шекспіра. В той же час, ділення  на три періоди також виправдане і створює велику наочність: у  перший період потрапляють всі хроніки (окрім лише частково написаного Шекспіром «Генріха VIII») і більша частина комедій. Другий період, навпаки, містить майже всі трагедії; а третій — трагікомедії (і «Генріха VIII»).

Шекспір — найвидатніший  англійський поет і драматург XVI століття. Епоха, в якій жив і творив письменник, називається епохою Відродження, або Ренесансом. Вона вражає нестримним злетом фантазії митців, піднесенням  духу, великою вірою у творчі можливості людини. Ніколи ще мистецтво не відігравало  такої значної ролі в житті  суспільства, ніколи не було таким велично  прекрасним. У людях дедалі більше цінується розум, досвід, знання. Провідниками віри в особистість людини, в її духовні здібності виступали  вчені, філософи, письменники, художники. їх стали називати гуманістами. Епоха  Відродження подарувала світові  багато талановитих людей. їх імена  назавжди вписані в «золоту книгу» цієї епохи. Серед них ім'я великого Шекспіра.

Список використаних джерел

1) Енциклопедія українознавства.  У 10-х томах. / Головний редактор  Володимир    Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.

2) Ваніна І. Г. Українська шекспіріана. К., 1964;

3) Вільям Шекспір. Львів. 1964;

4)Шаповалова М. С. Шекспір в українській літературі. Львів. 1976.

5) Інтернет джерело http://uk.wikipedia.org

6) Світова література і  культура. О. В. Мішуков - Херсон: Видавництво ХДУ, 2004. – 252 с.

7) Пінський Л.Е. Шекспір.  Основні початки драматургії. - К., 1991.

8) Дубашинский И.А. Вильям Шекспир. ? М., 1995.

9) Урнов М.В., Урнов Д.М. Шекспир. Герой и его время. М., 1994.

10) Макалін Г.В., Михальска Н.П., Історія англійської літератури. Підр. посібник для студентів педагог. ин-тів і фак. іноз. мов. К., "Вища школа", 1997. - 528 стор.

11) Шрейдер В.А. Хрестоматія по закордонній літературі. К.: Освіта, 1992. - 616 стор.

12) Аникст А.А., Первые издания Шекспира. М., "Книга", 1994, 160 стр.

13) Аникст А.А., Шекспир. Ремесло драматурга. М., "Советский писатель", 1994, 608 стр.