Етапи творчого шляху Вільяма Шекспіра

                                                              План 

Вступ

1)Життєвий шлях Вільяма  Шекспіра 

2) Перший етап творчості  (1590–1594)

3) Другий етап творчості  (1594–1601)

4) Третій етап творчості  (1600–1609)

5) Четвертий етап творчості  (1609–1612)

Висновок

Список використаних джерел

Додатки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Чим більш зрілим стає людство  в духовному відношенні, тим більше відкриває воно глибин у творчості  Шекспіра. Десятки, сотні життєвих положень, у яких опиняються люди, були точно  підмічені і відбиті Шекспіром  у його драмах. Ними можна міряти життя окремої людини і можна  відзначати стадії розвитку цілого народу. Все драматичне, що трапляється з  різними людьми і з суспільством у цілому, було зображено Шекспіром з тим ступенем художнього узагальнення, що дозволяє в різні часи й здавалося в змінених умовах, пізнавати себе і своє життя.

Історик, філософ, мораліст і  психолог знаходять у Шекспіра підтвердження  відкриваючих ними істин. А він, художник, не повчаючи, утілював ці істини як історію  окремих людських доль. І робив  він це так, що читач і глядач його драм прилучається до розуміння того, як рухається історія, переймається бажанням помізкувати над сутністю найважливіших життєвих явищ, краще  осягає себе і оточуючих.П’єси Шекспіра народилися на сцені народного театру його часу. Вони настільки злилися з природою цього театру, що тепер, коли техніка сцени Відродження мало відома, по п’єсах Шекспіра можна значною мірою відновити особливості тодішньої сцени й акторського мистецтва.

Одержати смак до такого роду п’єс, навчитися писати їх в університетах  того часу було просто неможливо. Тодішня  університетська наука з презирством  ставилася до народного театру і  беззастережно засуджувала п’єси, що йшли на його сцені. У ту епоху  в університетах вивчали в  якості зразків п’єси старогрецьких  і римських авторів, особливо останніх. Автори з університетською освітою, що писали для освіченої публіки, пишучи трагедії, як правило, наслідували  Сенеку, а в комедіях - Плавта або Теренція. Коли ж декілька молодих магістрів з Оксфорда і Кембриджа - Марло, Грін, Пиль, Кид, поселившись у Лондоні, стали заробляти писанням п’єс для народних театрів, їм прийшлося забути правила драми, вивчені в університетах, і писати в тому дусі, до якого звикнули глядачі з народу. Ці “університетські розуми” обновили драму не стільки в силу своєї освіченості, скільки завдяки поетичному таланту. Вони збагатили мову драми, піднявши його на висоту справжньої поезії. Вони підготували грунт для Шекспіра. Він скористався багатьма прийомами, впровадженими ними в драму. Але головне він ніс у собі - поетичний дарунок, що перевершував таланти його попередників, і таке гостре почуття драматизму, яким не володів жодний з них.

Художня система драматургії  Шекспіра виросла на грунті традицій народного театру і лише дечим зобов’язана спадщині античного театру. Драма класичної давнини відрізнялася суворою єдністю побудови. У п’єсах античних авторів дія, як правило, відбувалося в однім місці і протягом стислого періоду, біля доби; сюжет містив лише одну подію, що зображувалася без яких-небудь відхилень. У трагедіях дія взагалі починалася вже напередодні розв’язки конфлікту.

Драматургія Шекспіра не скована  ніякими жорсткими рамками. П’єса  зображує не одну подію, а ланцюг подій, глядач бачить зародження, розвиток, ускладнення  і розв’язку з безліччю всіляких подробиць. Нерідко перед ним  проходить усе життя людини. А  поруч із долею головного героя  і героїні показані і долі інших  учасників подій.

Шекспір часто веде дві, а  то і три рівноцінні лінії дії. Деякі епізоди не завжди пов’язані  з головною дією, але по-своєму і  вони необхідні,- для створення атмосфери  і для окреслення життєвих умов, у яких розвивається трагедійний  або комічний конфлікт.

Порівнюючи два типи драми, німецький критик початку XIX сторіччя Август Вільгельм Шлегель влучно визначив, що антична трагедія скульптурна, а трагедія Шекспіра - мальовнича. І дійсно, в античній драмі велична і незмінна фігура героя або героїня подібна до прекрасної статуї, тоді як у п’єсах Шекспіра багато різноманітних персонажів, і в цілому його драми подібні строкатим, багатомірним картинам з безліччю цікавих деталей.

Давнина строго розмежовувала  п’єси по їх загальній тональності, тоді були або вовкуваті, або веселі уявлення-трагедії або комедії. У  Шекспіра в одній п’єсі уживається серйозне з кумедним, і в його трагедіях чимало блазенства, а в  комедіях часом трапляються події, що знаходяться на грані трагічного.

Шекспір приніс у драму  важливі нові художні принципи, яких до нього взагалі не було в мистецтві. Характери героїв у древній драмі  володіли лише однією якою-небудь важливою рисою. Шекспір створив героїв і  героїнь, наділених рисами духовно  багатої живої особистості. Водночас він показав характери своїх  героїв у розвитку. Ці художні нововведення збагатили не тільки мистецтво, але  і розуміння природи людини.

Драматичні шедеври Шекспіра в значній мірі затьмарили його творчість  як епічного і ліричного поета. А  тим часом ця частина шекспіровської спадщини представляє великий інтерес. Навіть якби Шекспір не написав жодної комедії, трагедії або хроніки, він усе рівно ввійшов би в історію світової літератури як талановитіший поет англійського Відродження.

 

1) Життєвий шлях Вільяма  Шекспіра

Вільям Шекспір народився  у місті Стратфорді, що на річці Ейвон, у 1594 році.

Його батько був торговцем, якому належала чинбарня (майстерня, де обробляють шкури).З раннього дитинства  Вільяма оточував дивовижний світ, зітканий зі стародавніх легенд і  народних пісень. Незаймана природа  рідного краю і розвинена уява сприяли народженню фантастичного  світу в глибинах його вразливої  душі. У Стратфорді юний Шекспір уперше побачив театральну виставу. За тридцять кілометрів від Стратфорда, в Ковентрі, щорічно ставили релігійні драми-містерії, які охоче відвідували жителі навколишніх міст, зокрема й сім'я Джона Шекспіра. До 14 років хлопець відвідував світську школу, де вивчав риторику, логіку, латину, античну міфологію та літературу. Але довго вчитися йому не довелося: фінансові справи батька занепали, треба було брати участь в утриманні багатодітної сім'ї.

Що він робив у ці роки, достеменно невідомо — чи то був  учнем у різника (може, навіть у  власного батька), чи то служив молодшим учителем. Вісімнадцятирічним юнаком одружився з Анною Хеттевей, дочкою багатого фермера. Незабаром у них народилася дочка Сьюзен, н через два роки — близнята Джудіт і Гамнет. Однак юний батько і чоловік недовго просидів біля родинного вогнища і близько 1586 року він подався до столиці.

Опинившись у незнайомому  місті без засобів до існування, без друзів і знайомих, він, як підтверджують  поширені легенди, заробляв перший час  на життя тим, що стеріг біля театру коней, на яких приїжджали знатні щоб  актори вчасно виходили на сцену, переписував  ролі, траплялося, заміняв суфлера. Словом, задовго до того, як великий  драматург вивів на сцену своїх  героїв, він пізнав нелегке закулісне  життя театру.

Акторської кар'єри він  так і не зробив: до нащадків дійшли відомості про дві зіграні  ним ролі, до того ж другорядні, —  це роль тіні батька Гамлета і слуги  Адама з комедії «Як вам  це сподобається». Зате Шекспір досить швидко досяг успіхів на іншій  ниві.Приблизно з 1590 року він узявся за перо. 31593 чи 1594 року входив до трупи Джеймса Бербеджа, яка давала вистави в будинку, іменованому «Театром». А1599 року сини Бербеджа побудували театр «Глобус». Шекспір став одним із співвласників цього прибуткового закладу.

Цей найпопулярніший театр  південного берега був оздоблений великим  плакатом. На золотому тлі здіймався  Геркулес, тримаючи на плечах земну  кулю, а трохи нижче був надпис: «Весь світ лицедіє...»

Невдовзі Шекспір став головним драматургом трупи; бути драматургом, працювати для театру вважалося  тоді заняттям малопочесним, але він вибрав свій шлях і «зустрів на ньому все, що випадає на долю справжньої людини: ворожнечу і дружбу, зраду і любов, радість перемог і гіркоту поразок. І насамперед — працю».

Перу геніального драматурга належать 37 сценічних творів. Серед  них — комедії, історичні хроніки і трагедії, а також дві поеми — «Венера і Адоніс» (1593) та «Лукреція» (1594). Крім того, Шекспір написав 154 сонети, які знавці зараховують до числа найсвітліших творінь світової лірики

. В останні роки творчості  Шекспіра (1608-1612) його п'єси набувають  іншого характеру. Вони віддаляються  від реального життя. У них  звучать казкові, фантастичні  мотиви. Але й у цих п'єсах  — «Перикл», «Зимова казка», «Буря»  — Шекспір засуджує деспотизм  і свавілля, стає на захист  дорогих йому ідеалів, славить  силу любові, віру і кращі риси  людини, стверджує природну рівність  усіх людей. Вигук героя однієї  з цих п'єс: «Яке прекрасне людство!»  — може служити знаком епохи  відродження, що подарувала світу  Шекспіра.

Шекспір —- автор 37 п'єс, 2 поем, а також 154 сонетів, що відрізняються  гарячим почуттям, насиченістю думки. Творчість Шекспіра є однією з  вершин художньої культури епохи  Відродження.

У 1612 році Шекспір написав  свою останню п'єсу «Буря». Незабаром  пі и лишив театр. Можливо, Шекспір  пережив розчарування в англійському театрі, що ішов від того великого шляху, яким він його вів. А може, в роки мовчання він виношував задуми нових  геніальних творінь, яким так і не призначено було з'явитися.

У 1612 році Шекспір покидає  Лондон: між Шекспіром і трупою виникає конфлікт. Актори «Глобуса»  придбали для зимових вистав театр  «Бленфлайерс», де ставили спектаклі для знаті. Це вимагало від Шекспіра перебудови його естетичної системи, але поступитися творчими принципами драматург не хотів.

Останні чотири роки життя  він проводить поза театром, у  Стратфорді.

Протягом усього лондонського життя він купував нерухоме майно  і землю, отож, коли відійшов від  справ і повернувся в рідні  місця, майбутнє близьких і власна старість біли забезпечені. Тільки він не дожив  до старості. 23 квітня 1616 року його не стало. Шекспір помер у 1616 році, у день, коли йому виповнилося 52 роки.

2)Перший етап творчості  (1590–1594)

Перший етап припадає приблизно  на 1590–1594 роки. За літературними прийомами  його можна назвати періодом наслідування: Шекспір ще весь у владі своїх  попередників. Комічні жахи «Тіта Андроніка» — пряме і безпосереднє віддзеркалення жахів п'єс Кіда і Марло, що отримали в таланті молодого незміцнілого письменника ще безглуздіший розвиток. Вплив манірного Ліллі і так званого евфуїзму виражається в химерності стилю першого періоду. Але вже прокидається і власний талант. У «Генріху VI», що, ймовірно, належить Шекспірові, непотрібних жахів вже менше, а в «Річарді III» жахи вже органічна необхідність, потрібна для окреслення страшної особи головного героя.

За настроєм цей період можна назвати періодом ідеалістичної  віри в кращі сторони життя. Із захопленням карає молодий Шекспір  порок у своїх історичних трагедіях  і з захопленням оспівує високі поетичні відчуття — дружбу, самопожертву і особливо любов. Є в першому  періоді і твори майже байдужі, а саме перероблена з Плавта «Комедія помилок». Але основне забарвлення дають п'єси, де молодість автора позначилася в тому ореолі, яким він оточує молоде відчуття: «Безплідні зусилля любові», «Два Веронці» та «пісня над піснями» нової європейської літератури — «Ромео і Джульєта», далі за яку не може йти апофеоз любові. Це (навіть при тому, що головні герої гинуть), — пісня торжествуючої любові, і пристрасний хлопець, в тому віці, коли обійми улюбленої жінки представляються найвищим благом життя, завжди з ентузіазмом скаже, що для дня такої любові і життя не шкода. Чарівний ореол, яким Шекспір зумів оточити своїх героїв, при всій трагічності, робить жах «сумної повісті» солодким, і власні імена героїв трагедії ось вже чотири століття продовжують бути називним позначенням вищої поезії пристрасті.

 

 

 

 

 

 

 

 

3) Другий етап творчості  (1594–1601)

Наче на порозі другого  періоду творчої діяльності Вільяма  Шекспіра (приблизно 1594–1601 роки) стоїть один із знаменитих його творів — «Венеціанський купець». У ньому ще немало наслідування, але в цій п'єсі геній Шекспіра вже могутньо виявив свою самостійність  і з незвичайною яскравістю проявив  одну з найдивовижніших своїх  здібностей — перетворювати грубий, неотесаний камінь запозичуваних сюжетів на художню скульптуру, що вражає досконалістю. Сюжет «Венеціанського купця» узятий з нікчемної італійської розповіді XVI століття. Але завдяки художній різносторонності або об'єктивності Шекспіра, ім'я Шейлока стало прозивним позначенням історичного зв'язку єврейства з грошима — і в той же час у всій величезній літературі, присвяченій захисту єврейства, немає нічого переконливішого і людянішого, ніж знаменитий монолог Шейлока: «Та хіба у жида немає очей?..». Залишком настрою першого ідеалістичного періоду в «Венеціанському купці», окрім наслідування Марло, є віра в дружбу, самовідданим представником якої виступає Антоніо.

 

Перехід до другого періоду  позначився у відсутності тієї поезії молодості, яка така характерна для  першого періоду. Герої ще молоді, але вже достатньо пожили, і  головне для них в житті  — насолода. Порція пікантна, жвава, але ніжної краси дівчат «Двох  Веронців», а тим більше Джульєтти, в ній вже зовсім немає. Безтурботне, веселе користування життям і добродушне жуїрство — ось головна межа другого періоду, центральною фігурою якого є третій безсмертний тип Шекспіра — сер Джон Фальстаф. Це справжній поет і філософ веселого черевоугодництва, у якого прагнення до іскристого життя духу, до блиску розуму таке ж сильне, як і жадання ублаготворення тваринних потреб. Фейєрверк його добродушно-цинічної дотепності так само для нього характерний, як і черевоугодництво. Викривати його — нічого, це його нітрохи не бентежить, тому що особистої кар'єри він ніколи не робить і далі того, щоб дістати гроші на вечірній херес, його турботи не йдуть. Кращим доказом цієї відсутності особистого елементу в цинізмі Фальстафа — інакше він був би звичайним шахраєм — може служити невдача «Віндзорських насмішниць». Шекспір написав цю п'єсу за кілька тижнів на прохання королеви Єлизавети, що бажала побачити Фальстафа на сцені ще раз. Але великий драматург в перший і останній раз захотів моралізувати, захотів «проучити» Фальстафа. Для цього він перекрутив саму суть безтурботно-безпутної, ні про що, навіть про саму себе, не думаючої натури Фальстафа і додав йому хвалькувату зарозумілість. Тип був зруйнований, Фальстаф втрачає всякий інтерес, стає смішним і огидним.