Автор: Пользователь скрыл имя, 06 Апреля 2012 в 22:42, практическая работа
В українській літературі другої половини 19 – початку 20 ст. творчість М.П. Старицького – талановитого поета, драматурга, прозаїка, культурно-громадського діяча – посідає значне місце. Він був організатором театральної справи в Україні, режисером і антрепренером, видавцем, перекладачем – одним із тих невтомних трудівників, чиєю працею живиться кожна національна культура.
Показуючи правдиво трагедію високообдарованої артистки (Лучицька), яка присвячує своє життя громадському служінню народові, терпить наругу й гине від нелюдського знущання в панському середовищі, в яке вона попала, драматург реалістично відтворив типові болячки в досить затхлому побуті української трупи в умовах матеріальної скрути акторів, низького етико-морального стану в умовах безправ'я їх в капіталістичному суспільстві. Отже, в ідейному розумінні драма «Талан» безумовно перекликається з комедією О.М. Островського «Таланти й поклонники».
Драма «Талан» була новим, нечуваним явищем в історії української драматургії тим, що тематично є мало не першою ластівкою чисто «сюртучної» п'єси, а для драматурга — цікавою перехідною ланкою між історичними творами. З цього погляду цікавою тут є «сцена на сцені» (IV, карт. 2), де показано у виконанні уривок з драми «Богдан Хмельницький», яка тоді була, як відомо, під забороною цензури (III дія, 2 одміна). Вміщення уривка саме цієї драми зайвий раз свідчить, що заборону цензури М. Старицький приймав як лихо, яке треба вміти перебороти всіма засобами.
Тепер, знову звернувшись до історичної тематики, М. Старицький створює на цьому матеріалі драму «Маруся Богуславка», яка була надрукована в 1899 році, а до вистави дозволена в 1900 році. Написана вона десь в 1898 році, бо вже 13 червня 1898 року в листі до Панаса Мирного драматург згадує її поруч з драмою «Богдан Хмельницький».
Побутово-історична драма «Маруся Богуславка» в п'яти одмінах була створена на основі досить широко використаної в українській літературі народної думи «Маруся Богуславка», з використанням мотивів народних пісень: про брата, що продає сестру в неволю, про матір, яка шукає свою дочку-бранку. Дія твору, за авторським визначенням, відбувається в XVII сторіччі.
Майстерно будуючи віршовану драму, М. Старицький намагався якнайглибше втілити ідейний зміст народнопісенних творів в художньо-драматургічні образи, що й зумовило створення автором драматургічних колізій і характерів головних героїв драми. Ґвалтовний полон богуславської попівни Марусі автор умотивовує тим, що її продав турецькому мурзі Гірею, давно закоханому в прославлену красуню, її рідний брат Степан, програвшись шахраям-шляхтичам.
В народній думі Маруся — попівна Богуславка — визнає перед козаками-невільниками, що вона «потурчилась, побусурманилась, для розкоші турецької, для лакомства нещасного», її вчинок нічим не пояснюється в думі, нічим не виправдовується, тобто без слів у народі беззастережно засуджується. Старицький, ідучи за народною думою, вмотивовує цей вчинок Марусі станом її як владної пашівши, силою палкого кохання з Гіреєм і відсутністю інтимних почуттів до нареченого Сохрона, яким вона захоплювалась лише як лицарем. Але любов до батьківщини виявилась сильнішою за все, а тому Маруся через шість років, хоч вона і кохана дружина Гірея, і щаслива мати двох дітей, тяжко мучиться. Не може забути свого рідного українського народу, України, що все раз по раз перед нею в спогадах,— Мов марево далеке вирина, Хвилюється, прозоре та хороше.
Образ Марусі Богуславки дуже складний в патріотичній драмі М. Старицького, глибокий психологічно, насичений великими пристрастями повнокровного жіночого характеру. Героїня, епічно оспівана в історичній народній думі, тут розкрита як ніжно-лірична, одночасно сповнена бурхливим драматизмом переживань, привабна натура української дівчини, здатної на високий героїзм.
В драмі показано, що Маруся не зразу дала волю спогадам про минуле. Навіть коли її найближча подруга дівочих літ Леся Кушнірівна, яку вона з радістю забрала до себе в палац після її поневірянь в тяжкій неволі, тяжко сумуючи на ненависній чужині за свободою, за рідним краєм, нагадує, що ти, мовляв, хоч і владна пашівна, але бранка, чужа, в краю неволі,— Маруся, гостро заперечуючи, намагається виправдати свою поведінку.
Шукаючи забуття в ніжній любові до своїх діток малих, в коханні до чоловіка свого Гірея, вона показує, що не гола пристрасть керує її почуттям. Маруся, довіряючи Гірею, признається йому, що кохає за те, Що ти не став невільників держать, Що ти змінив жорстокості на ласку, Що твій гарем тепер взяв людську стать... За те, що дав еси мені двох діток Любесеньких, гарнесеньких... та ще За те, що ти поклявсь мені пророком, Що до життя вважатимеш мій край І що його не будеш руйнувати. Вона доходить навіть до висновку, що минуле вже не вернеться, що коріння її «в турецькій вже землі». І саме в цю хвилину невільницька козача пісня «Ой у полі два явори» долетіла до неї й зруйнувала все дощенту. Глибоке патріотичне почуття, здавалось, поховане навіки, спалахнуло дивним полум'ям, спаливши особистий спокій, щастя й віру героїні в зрадливого пашу: •
Горить... пече... Україна моя Озвалася сльозами... застогнала!
Велика любов у серці Марусі повела її без вагань до невільників, хоч вона й не знала.ще, кого вона там побачить, але несхибно вже рішала, що —
Повинна я забуть себе для них...
Спалахнула велика любов, викликала палку ненависть в душі героїні драми, повела її на муки, на боротьбу в ім'я свободи для братів, в ім'я батьківщини.
Саме в тяжких муках, в гострій боротьбі, яка дедалі загострюється й ускладнюється іншими ситуаціями, коли Маруся зустрілась з Лесею, з матір'ю, з козаками-невільниками і Сохроном, коли переконалась в соціальній зрадливості Гірея, — розгортається дія драми «Маруся Богуславка».
Народна дума оминає питання про дальшу особисту долю героїні, бо надто тяжка її провина. Тільки заради її патріотичного вчинку — визволення козаків-невільників — вона оспівана в народі. Саме цим підкреслюється, у всій силі звеличується почуття патріотизму, якого ніщо не може знищити. В драмі Старицького героїня Маруся теж, не вагаючись, виконує святий громадський обов'язок. Вона не тільки звільняє козаків, обдуривши Гірея, але й дає зброю звільненим козакам, і навіть хоче тікати разом на Україну.
Але набуті зв'язки тиснуть на неї з надмірною силою, й тоді виникає найбільша для неї суперечність:
Тут діточки... тут батько любий їх... Там мати, люд, дружина, край коханий...
Всякі спроби Марусі подолати цю суперечність в напруженій боротьбі виявились марними, й вона стала на трагічний шлях. Вона вирішила, що «єдина порада — смерть». І тільки труп її і діти, бо «душа її у них» та пам'ять про попівну-бранку Марусю Богуславку поплили з вільними козаками через море «на ясні зорі, на тихі води» — «а Україну.
Драма «Маруся Богуславка» в цілому твір реалістичний. Тому-то безпідставно закидати авторові порушення реалізму і навіть «відхід від життєвої правди» зокрема тому, що мати Марусі після щирого каяття дочки прощає її тимчасове відступництво, обіцяючи їй прощення й від України, а, мовляв, «народ і вітчизна ніколи не прощали своїх зрадників і ворогів». Це не відповідає художньому змісту твору, бо Маруся показана ні зрадницею, ні, тим більше, ворогом, а мати зовсім не «символізує... матір - Україну».
Років десять тому була спроба В. Чаговця перекомпонувати драму, а особливо образ Марусі. В цій «композиції», що була поставлена в деяких театрах, Маруся ненавидить Гірея, а він її, хоч вона все-таки владна пашівна й мати двох дітей, і вони ведуть між собою спочатку приховану, а дедалі відвертішу смертельну боротьбу. Маруся з насолодою сама вбиває Гірея, жменька козаків-невільників перемагає ціле військо яничарів, і Маруся з дітьми відпливає на Україну.
Навряд чи слід доводити, що ця «композиція» нівечила класичний твір і зокрема образ Марусі Богуславки. М. Старицький, розгортаючи сюжет драми білим п'ятистопним ямбом, в напруженій дії створив не тільки романтизований образ Марусі, але й ряд таких життєво-правдивих індивідуалізованих характерів, як Ганна — мати Марусі, Степан — брат її, Сохрон — її наречений, Леся — подруга її, Гірей — її чоловік, а також чимало менш значних епізодичних персонажів драми.
Іноді драматург наділяє героїв драми мовою надмірної для них пишноти й філософічної узагальненості. Прикладом може бути хоча б такий уривок з монолога Марусі, зверненого до Сохрона (І дія):
Хіба тобі, мій орле, мало раю?
Хіба тебе і він не вдовольни?
Чого ж ждать прийдешньої хвилини,
Коли оця сучасна чарівна?
Коли б моя була над часом воля,—
Я б крикнула цій миті; «Зупинись
В своїм прудкім польоті; ти прекрасна,
Ти радістю мені сповняєш світ!».
Ідучи за народною думою та мотивами народних пісень, М. Старицький правдиво відтворив картини історичного минулого українського народу, його незламність в боротьбі проти турецько-татарських загарбників.
До найсильніших реалістичних картин належить масова сцена українських козаків-невільників, які в найтяжчих муках не втрачають свого оптимізму, непохитності в боротьбі. До найбільш хвилюючих картин належить сцена зустрічі Марусі з матір'ю, де виявляється ціла гам а відчуттів героїв і зокрема безодня, яка лягла між матір'ю і дочкою, а також фінальні сцени драми, в яких у найвищому напруженні розкриваються патріотичні почуття героїв.
Соціально-побутова драма «Маруся Богуславка» М. Старицького, написана добірною віршованою мовою, в якій майстерно розв'язано основне ідейно-художнє завдання. Драматург, палко оспівуючи героїв-патріотів, що боролись і ніколи не корились гнобителям-поневолювачам, засуджує одночасно прояви відступництва від батьківщини.
«Маруся Богуславка» М. Старицького ввійшла в класичну спадщину української драматургії, досить широко використовувалась для постановки на сцені і, зокрема в радянському театрі, по праву користуючись великим успіхом у широкого глядача.
4. Помітну сторінку творчості М. Старицького й української драматургії в цілому становлять його п'єси на історичні теми: «Богдан Хмельницький» (1897, перша редакція -1887 р.), «Маруся Богуславка» (1897), «Юрко Довбиш» (1898),«Оборона Буші», «Остання ніч» (1899) й ціла низка творів, які за життя автора з цензурних міркувань не були опубліковані, а на сцені йшли під іншими назвами - «Осада Дубна», «Гаркуша» та ін. Зацікавленість історичним минулим, людськими долями в складний героїчний час надихнула драматурга написати ряд п'єс у виразно романтичному стилі. Тут долі героїв злиті з великими історичними реаліями: з долею вітчизни, народу.
Так, у драмі «Богдан Хмельницький» широко відображено боротьбу українського народу проти польської шляхти, в якій брали участь селяни, ремісники, козаки, голота; всю складність цієї боротьби, зіткнення в ній різноманітних інтересів (навіть в одному таборі). Романтична піднесеність характеризує і драматичну поему «Остання ніч» (1899). В основу сюжету твору покладено історичний факт: страту 1702 року в Луцьку польською королівською владою шляхтича Степана Братковського.
Події «Марусі Богуславки», написаної за мотивами народної думи, відбуваються у XVII ст., коли татаро-турецькі людолови нападали на українські землі. Тут розкривається мужність козаків, які терплять муки в неволі, але не зраджують Вітчизни. Маруся Богуславка стає жертвою винятково складних життєвих обставин, на тлі яких яскраво виступають її висока духовність і патріотизм. Трагічна неможливість поєднати любов до «краю коханого», рідного люду з любов'ю до дітей і чоловіка - хана Гірея - змушують її накласти на себе руки. Розуміють цю трагічну безвихідь і мати Марусі, і її колишній наречений козак Сохрон. У своїй клятві над мертвою Марусею він поєднує те, що не змогла поєднати у своїм житті нещасна жінка: ... О мій підбитий квіте! Клянусь ховать твій заповіт повік, Твоїх дітей любить, як найрідніших, Украйні й їм - віддати все життя!!!
Отже, в історичних драмах М. Старицького (всі вони віршовані) варто підкреслити два моменти: сильний ліричний струмінь, зумовлений романтичним спрямуванням творів, що надає їм особливої поетичної чарівності, полегшує сприйняття суворих подій давнини, наближує до нас далеку минувшину, і особливо зосередження уваги на розкритті внутрішнього, духовного світу героїв, які утверджують себе в боротьбі за свою й суспільну свободу. Звідси багато високих почуттів, що виливаються в палких монологах персонажів, пафосні кінцівки. Герої цих творів - що дуже характерно - завжди мають право вибору своєї долі (Богдан Хмельницький, Маруся Богуславка з однойменних творів, Мар'яна Завісна з драми «Оборона Буші»), і вибір їх глибоко усвідомлений.
Характери героїв в історичних драмах М. Старицького цілісні, довершені, чітко визначені в основній своїй суті, але не однозначні. Це багатогранні людські особистості. Визначальною рисою їх є полум'яний патріотизм, відданість до останнього подиху рідному народові, Батьківщині. Вони можуть гірко помилятися, на певний час скорятися своїм пристрастям, особистим почуттям, але ніколи не йдуть на компроміс із совістю, не виборюють долі негідним шляхом. Обираючи шлях випробувань і боротьби, безтрепетно йдучи на смерть в ім'я Вітчизни, народу, високих гуманістичних переконань, вони утверджують велич людського духу.
Окрему сторінку драматургії М. Старицького становлять твори з життя інтелігенції - «Розбите серце» (1891), «Талан» (1893), «Крест жизни» (1901).
4. Трагедія Михайла Старицького «Маруся Богуславка». Дія п’єси відбувається в той час, коли Україна щороку зазнавала нападів татаро-турецьких орд і польської шляхти. Викрадена з рідного краю, без жодної надії на повернення, Маруся марно намагається відновити втрачену гармонію світу — цей трагедійний мотив глибший та істотніший для розуміння твору від наявного в його сюжеті звичного боріння любовного й патріотичного почуттів. Образ Марусі — глибоко психологічний. Старицький показав жінку великої душі й глибокої пристрасті, сміливу, рішучу і водночас чарівну й ніжну. Ідеї патріотизму й загальнолюдського гуманізму зливаються в цьому образі воєдино. Моральні акценти в трагедії стають визначальними.
5. Комедію «За двома зайцями» (1883) літературознавець В. Панченко назвав «національним хітом». Як ви вже знаєте, М. Старицький, за дозволом І. Нечуя-Левицького, «пририхтував до сцени» його комедію «На Кожум’яках» (до цього за нею закріпилася репутація малопридатної для постановки) — і ось уже понад 125 років вона з великим успіхом ставиться в драматичних театрах України, Росії, Білорусі й інших країн. Хитрий цирульник (перукар) Свирид Петрович Голохвостий, аби врятуватися від банкрутства, залицяється одразу до двох дівчат — Проні й Галі, які, як з’ясовується пізніше, є двоюрідними сестрами. Проня цурається батька-матері, пнеться з усіх сил, аби відірватися від простолюду, і не помічає кумедної жалюгідності своїх «благородних» манер. Їй протиставлена Галя — «дівчина з народу», щира, скромна, лагідна.