Автор: Пользователь скрыл имя, 06 Апреля 2012 в 22:42, практическая работа
В українській літературі другої половини 19 – початку 20 ст. творчість М.П. Старицького – талановитого поета, драматурга, прозаїка, культурно-громадського діяча – посідає значне місце. Він був організатором театральної справи в Україні, режисером і антрепренером, видавцем, перекладачем – одним із тих невтомних трудівників, чиєю працею живиться кожна національна культура.
Дія драми починається природно, конфлікт виникає і розвивається цілком умотивовано, логічно, без жодних натяжок й умовностей. На вакаціях у селі, у панському маєтку, відпочивають два юнаки, студенти університету — поміщицький син Михайло Ляшенко та його приятель із різночинців Павло. Панич Михайло, «чистюк і джигун», під впливом ліберально-культурницьких ідей намагається наслідувати Павла: у своєму маєтку збирати й учити сільських дітей грамоти, але його запалу вистачає ненадовго. З більшою охотою він відвідує сільські вечорниці. Вже на початку п'єси, в першій ремарці і фразах, ми бачимо неприховану авторську іронію щодо Михайлових «великодушних поривань» і праці на користь народу. Герой, «розкішно по-українськи одягнений», лежить без жупана в садку і курить сигару, розмірковуючи: «чорт його зна, якісь мене лінощі обсіли: сьогодні вже й до школи не пішов (Потягається). Та з цією дрібнотою нудно й воловодитись... Тільки Павло й зможе!».
«Програма»,, яку він розгортає у розмові з дядьком, запеклим ретроградом, кріпосником і монархістом Бєлохвостовим, досить-таки розпливчаста і невиразна. Тож недаремно з приводу всіх «ідейних» тирад Михайла, його заклику: «Ні од кого не залежать, а працювати там, де мені мило, — на користь народові!» — Бєлохвостов насмішкувато зауважує: «Очень укорительно, но не вразумительно!». І, розуміючи, що запальні промови Михайла не більше ніж поза, данина моді, він іронічно-зневажливо додає: «Мьі еще на зти темьі почешем язьїки. Вот костюм зтот в деревне — одобряю». В кінці п'єси відбувається повне примирення молодого «демократа» з Бєлохвостовим. Це належно прокоментував Павло Чубань: «Одним ви миром мазані. Обтешетесь зверху культурою, приберетесь у ідеальні химо-роди та й красуєтесь; а дмухни тільки на вас, подряпай трішки, — то такі ж жироїди у ґрунті!».
Конфлікт світоглядного й морально-етичного планів (Михайло і Павло) завершується остаточним розходженням сторін. Випробування життям, потреба активно діяти, ствердити свої слова вчинками зробили наявним те, що з певних міркувань приховувалося, затушовувалося. Особливо огидно розкриває своє єство панство у ставленні до селян (сцена у маєтку, коли Катря приходить побачитися і поговорити з Михайлом).
Представником нової демократичної інтелігенції є Павло Чубань — натура послідовна, дійова, рішуча. Цей образ споріднений з низкою постатей «нових людей» у прозі 70—90-х років XIX ст., зокрема Тимофія Жука («Лихі люди» Панаса Мирного), Семена Жука («Семен Жук і його родичі» О. Кониського), Юрія Горовенка («Юрій Горовенко. Хроніка з смутних часів» О. Кониського), Павла Радюка («Хмари» І. Нечуя-Левицького) та ін. Але драматургія таких героїв на той час ще не показувала (образ Мирона Серпокрила з'явився у драмі І. Карпенка-Карого «Понад Дніпром» у 1897 р.). М. Старицький виступив тут новатором. Новим було для української драматургії і таке точне, виразне змалювання «підпанків», людців з лакейською психологією— огидного породження розтлінної моралі власть імущих. Добровільні шпигуни, донощики, пліткарі й злодії, істоти, що втратили людську душу, — мабуть, найстрашніший результат лицемірства, розбещеності, що панують у цьому середовищі, прикриті чемною фразою і респектабельною, про людське око, поведінкою. З такою викривальною силою, як зобразив О. Островськии російське купецтво через докладний показ середовища, в якому воно діє й живе, його повсякденний побут і поведінку, М. Старицький показав українських поміщиків і їхнє найближче оточення. У цій темі він також є духовним спадкоємцем Т. Шевченка.
Реалістично відтворив драматург і наростання селянського протесту проти панської сваволі, — адже реформа 1861р. по суті нічого не змінила у становищі народу. Як і раніше, селянство у рабській залежності від великих землевласників. Чого вартий вигук пані Ляшенкової на адресу Катрі, яка «посягнула» на її сина: «Раскатать ее!»? Лише у далекому майбутньому сподівається інтелігент-народник Павло Чубань соціальної справедливості: «... Не ми, а діти чи внуки землю по правді поділять...». Драма «Не судилось» є вершиною реалізму М. Старицького. Автор «Очерков истории украинской литературьі XIX в.» М. Петров вважав, що п'єса є етапною у творчості письменника, як і в українській літературі загалом. «Прегарною» вважав п'єсу й І. Франко.
3. Драма «Талан» (1893), яка присвячена М. Заньковецькій (як і драма «Розбите серце»), чиє життя стало основою не стільки сюжетної побудови, скільки відтворення духовного й душевного світу героїні, вперше в українській літературі звернула увагу на життя, складні творчі будні акторів професійної національної трупи. Розгортаючи життєву долю талановитої актриси Марії Лучицької, Старицький порушує низку актуальних соціальних, мистецьких, морально-етичних і філософських питань, що стосуються місця і ролі творчої інтелігенції в суспільстві, яке роздирається гострими суперечностями. Нелегко було Лучицькій прийти на сцену, але ще важче їй реалізувати свій мистецький талант.
Марія Лучицька прагне нести світло мистецтва глядачам, виховувати їх картинами народного життя, звичаїв, обрядів, багатством і красою рідної поезії і мови, підносити національну свідомість і знедолених низів, і зденаціоналізованої верхівки. Однак їй на заваді стоять бездарна акторка Квятковська, деспотичний антрепренер Котенко, продажний журналіст Юркович. На деякий час актриса, вийшовши заміж за поміщика Квітку, залишила сцену, однак ні спокою, ні рівноваги не знайшла в домі чоловіка. Більше того, її пригнічують умови бездуховного існування, її переслідує жорстока свекруха, мучить безпідставними ревнощами чоловік. Лучицька знайшла в собі сили повернутися до театру, і глядачі знову тепло вітають її гру. Однак цькування талановитої актриси продовжується, набуває ще цинічніших форм. Вона непритомніє під час вистави. Здоров'я остаточно залишає Лучицьку: єдиним світлим променем в останні хвилини її життя стало привітання від групи студентської молоді. У колі справжніх друзів зі сподіваннями принести радість людям Лучицька помирає. Таким гірким є її талан, такою важкою виявилася її життєва доля.
П'єса «Талан» не позбавлена окремих мелодраматичних прийомів, і все ж її можна вважати одним з кращих зразків жанру соціально- психологічної драми в українській літературі. Як режисер Старицький виходив із засад правдивості, життєвості, поваги до слова — одного з найважливіших засобів творення сценічного образу. Розвиваючи традиції О. Островського в зображенні життя акторів провінційного театру, Старицький у драмі «Талан» не тільки показав актора як виразника морального потенціалу народу, а й зробив наступний крок у художній розробці проблеми інтелігенції та народу. Звертаючись в осмисленні її соціальних і етичних аспектів до гіркого гумору, що часом переходить у сарказм, протиставляючи брехні й вульгарності правду й красу в мистецтві та людських взаєминах, протестуючи проти «домостроївського» погляду на жінку, письменник сприяв дальшому поступу реалістичної української драматургії. Продовжуючи типологічний ряд образів жінок, які ведуть нерівну боротьбу за особисту гідність, Лучицька багато в чому повторює їхню долю. Але, на відміну від них, із життя йде не тільки не зломленою, а в момент найвищого творчого злету. Тому на другий план відходять традиційна зла свекруха, дрібні інтриги бездарних заздрісників усередині театральної трупи. Правдиво змальовуючи нелегкий акторський побут,
3. До вершинних творів Старицького належить драма «Талан» (1893), що присвячена Марії Заньковецькій. Життя цієї геніальної української актриси стало основою не так сюжетної будови, як відтворення духовного й душевного світу героїні Лучицької.
Старицький уперше в українській літературі порушив тему життя та творчості українських акторів. Марія Лучицька — чиста й цілісна натура, вона надзвичайно вразлива й емоційна. Переживши трагедію нещасливого кохання до «панича з багатої фамілії» Антона Квітки, жінка знаходить захист і порятунок у театрі. Її гра вражає й полонить глядачів. Однак і тут, у храмі мистецтва, не все так просто: підступність і залаштункові інтриги посередньої акторки-заздрісниці Квятковської не дають їй реалізуватися вповні. Квітка, знову відчувши до Лучицької кохання, благає її одружитися з ним. Марія після тривалих роздумів дає волю серцю. Однак бути щасливими разом їм не судилося: свекруха щодня ображає Лучицьку, шантажує її листами нібито від коханця, хоча насправді це були переписані ролі. Доведена до відчаю, Лучицька покидає панський маєток і повертається на сцену.
Продовжуючи типологічний ряд характерів героїнь-жінок, які ведуть нерівну боротьбу за особисту гідність, Лучицька багато в чому повторює їхню долю, але на відміну від них із життя йде не тільки не зломленою, а в момент найвищого творчого злету. У день народження актриси, за кілька годин до смерті, Лучицьку щиро вітають її справжні друзі, товариші по театру. Велика актриса зрозуміла, що коротке життя прожите нею не марно. Вона, задихаючись, промовляє: «Надміру... надсилу... сьогодні мені щастя... Ось вона, любов! Ось... найвище щастя!»
3. Наступним кроком у показі життя інтелігенції була драма «Талан», в якій змальовувалось таке близьке письменникові акторське середовище, боротьба передових митців за справді народний театр, за високоідейне й високохудожнє мистецтво. П'єса присвячена видатній українській актрисі М. Заньковецькій, яка й стала прототипом головної героїні - Марії Лучицької. Твір приваблює глибоким психологізмом. Творчою удачею письменника можна по праву вважати яскравий, повнокровний образ головної героїні. Марія Лучицька - не тільки видатний талант, а й глибоко емоційна, вразлива натура з цілісним багатим характером. її вбиває не так відверте зло - інтриги актриси Квятковської, що діє спільно з нікчемою антрепренером Котенком, як приховане: глузливе, зневажливе ставлення до актриси панського «респектабельного» середовища. Щиро покохавши панича з багатої родини у відповідь на його таке ж щире і палке кохання, ставши його нешлюбною дружиною (в тому, що героїня не схотіла брати шлюб з поміщиком Квіткою, виявилась виняткова делікатність натури, сила її саможертовного кохання, яка не хоче ніяких «застав» •- становища в суспільстві, матеріальних благ тощо), Лучицька дуже скоро переконалась, що у так званому «вищому колі» її завжди зневажатимуть.
Зацькована поміщицьким середовищем, ображена недовірою чоловіка, Лучицька покидає маєток. Звертаючись до єдиної відданої їй людини, вона говорить: «Пішки піду! Туча, няню, не така жорстока, як люде: буря порве все, та хоч серце не займе. Грім одразу уб'є, та катувати не буде... А тут катують і не докатовують. Ходім!».
Повернення на сцену приносить актрисі ще більший успіх, гучнішу славу, ніж раніше. Та сили, здоров'я її підірвані. Повсякчас тамуючи душевну муку, грає вона з винятковою емоційною силою, піднімається до вершин майстерності, але це, по суті, агонія, перебування на грані між життям і смертю. Підточують її сили і невгасима, але зневажена любов, і дрібні залаштункові інтриги, заздрість нездар, яких величезний хист актриси змусив відійти в тінь, на другорядні ролі. Влаштований ними огидний скандал доводить Лучицьку до непритомності, хвороби, повного занепаду сил. Остання сцена - апофеоз актриси. її оточують щире співчуття і любов друзів, каяття заздрісних, повертається навіть кохання, але надто пізно. Молоде життя, великий талант гинуть.
Вистава п'єси вимагала величезного напруження сил від виконавиці головної ролі. З успіхом виконувала її М. Заньковецька, хоч їй давалося це нелегко, - на неї впливали ще й чинники особистого порядку. Ось чому, як зазначав її біограф, «роль Лучицької була чи не найважчою в репертуарі актриси. Марія Костянтинівна уникала її. На запитання, чого вона не любить цієї ролі, Заньковецька відповідала: «Я не можу, я не хочу грати саму себе». Для неї найважче було грати п'ятий акт, де доводиться брати участь у власному апофеозі. Коли це від неї залежало, Марія Костянтинівна не включала «Талан» у свій репертуар і нарешті назавжди відмовилась від ролі».
Зайвим і недоречним було б вишукувати серед персонажів драми точний портрет того чи іншого з відомих тоді діячів української сцени, ба й самого автора, чи якоїсь конкретної події, що в той час сталася, хоч натяків на це, аби було бажання, можна чимало назбирати. Але, безумовно, загальні типові риси характерів, настроїв, матеріального становища та морально-етичної атмосфери всередині тодішнього українського театру й навколо нього відтворено в драмі «Талан» правдиво, зворушливо. В цьому розумінні драма має глибоко пізнавальне значення як реалістичний твір, в якому, передусім, виражені кращі громадські поринання прогресивної української інтелігенції, її віддане служіння своєму народові.
Головна героїня драми — талановита українська актриса Марія Іванівна Лучицька — свідома свого громадського покликання, не дивлячись на всі інтриги, невдачі інтимного життя і тяжкий стан, стверджує, що український театр «діло велике й чисте: воно наставляє на розум молоді, проводить високі думки..» (дія друга, ява 10). Основна увага драматурга приділена постаті талановитої актриси Лучицької. Це видно хоча б з того, що драма побудована на епізодах з її роботи й життя. Всі інші персонажі або сприяють, або заважають її талантові на сцені й в житті, або навіть тільки дають колорит обставинам, серед яких вона перебуває.
В такому принципі побудови драми — основна причина того, що загалом постаті і розкриті не досить повно, хоч часто й глибокими рисами, що вдало накреслюють характери. Такими е Палажка — бабуся, мати Квітки, Лемішка — суфлер, Жалівницький — актор, Маринка — годованка Лучицької, Гірявий — помреж, Кулішевич — актриса, Рябкова і Богданиха — хористки, Гаша — ключниця, Антипов — редактор.
Трохи детальніше показано постать Антона Квітки, але виключно з погляду відносин його з Лучицькою, та Безродного, який розуміє силу ії таланту. Степан Іванович Безродний, колись багатий пан, стає антрепренером, бо любить театр, а витративши на театр усі свої багатства, служить помрежом у колишнього режисера, а тепер і антрепренера Юрія Савича Котенка, деспотичного інтригана, заздрісної людини й розпусника, жадібного до наживи.
Односторонньо змальовано постать актриси Квятковської — честолюбниці і підступної заздрісниці, брехливої і двоєдушної, яка стала мало не безпосередньою причиною загибелі Лучицької. Постать репортера Юрковича як представника преси досить яскрава. Юркович не має своєї думки про гру акторів і піддається впливу Котенка і Квятковської, впливу брудних пліток за кулісами, бо для нього рецензія — це просто мізерний заробіток, не більше. Відчувши, що на зайнятій позиції йому загрожує неприємність, він вирішує краще перейти «на фейлетон», а згодом знов стає рецензентом.
Драма «Талан» — різномовна: учасники трупи говорять по-українському, Антипов і мати Квітки — тільки по-російському, а решта — мішаною мовою, ще й з неправильними зворотами. Такої «натуральної» мови, щоправда, вимагала тодішня театральна критика, але драмі це пошкодило. До цікавих і справді нових епізодів в українській драматургії належать сцени із закулісного життя трупи, хоч вони й недостатньо спрямовані на розгортання дії чи краще виявлення обличчя того чи іншого з персонажів.
Основна фабульна лінія драми — боротьба й загибель талановитої актриси — доведена до кінця, але інші фабульні ходи не розгорнені в додаткові лінії, а лише наведені (наприклад Маринка — Жалівницький), або про них тільки згадується (Котенко — Квятковська). Така прямолінійність у побудові драми не могла допомогти виявленню ч найбільшою повнотою рис окремих характерів, тобто поглибити твір у цілому.