Автор: Пользователь скрыл имя, 26 Февраля 2012 в 16:36, биография
Лариса Петрівна косач народилася 25 лютого 1871р. в м. Новоград-Волинському, в сім’ї повітового службовця-юриста Петра Антоновича Косача та відомої української письменниці, громадської діячки Олени Пчілки, сестри Михайла Драгоманова. Лесин батько – Петро Антонович Косач – чоловік освічений і для свого часу передовий, мав лагідну й добру вдачу. Лесина ж мати, Ольга Петрівна Драгоманова, на свій час була видатною письменницею і громадською діячкою.
Минуло літо, і осінь настала, а здоров’я не кращало. Лікарі казали, що єдиний рятунок – сухий, теплий клімат, і наполегливо радили Єгипет. Вибору не залишалося – тільки їхати. Єгипет відкрив перед Лесею багато нового і незвіданого. Та вона знайшла нових друзів. Там вона зустрілася з видатним вченим Дмитром Івановичем Яворницьким. Лесю приємно вразила життєрадісність і енергія Яворницького.
Отож Єгипет припав Лесі до вподоби. Минув місяць, а вона почувалася набагато краще. З’являвся потяг до праці. Поволі поетеса береться за перо. А щоб заробляти якісь гроші на прожиття, зголосилася давати уроки французької мови.
Все це підбадьорило Лесю, і вона вирішила, що Єгипет, як єдиний порятунок, треба відвідувати систематично, щозими.
Надходила осінь 1912 року. Стан здоров’я гіршав. Знову стало питання про Єгипет. Цього разу не було у Лесі ні найменшого бажання вирушати в далеку дорогу. Але наполегливі домагання чоловіка, матері й усіх трьох сестер, таки змусили їхати.
В Єгипті здоров’я поетеси покращилося. З нового року Леся потроху бралася до праці: вчилася іспанської, давала уроки з французької, а головне писала драматичну поему «Оргію» - останній свій твір. Чи думала, що пише останній твір? Мабуть, ні. Однак в «Оргії» звучать найпекучіші думки і мрії.
1 травня Леся Українка залишила Єгипет з відчуттям непевності щодо свого майбутнього. Додому вона поверталася в гіршому стані, аніж за минулих поїздок. Хвороба настільки загострилася, що ні життєдайне сонце, ні ліки н могли її здолати.
Десь перед дванадцятим травня 1913 року Леся була вже дома – в Кутаїсі, де служив Квітка. Розпочався найтяжчий період її життя. Страждала не тільки від болю, викликаного смертельною хворобою. Було ще одне джерело нестерпних мук, що разом із туберкульозом нирок наближало фатальний кінець. То – матеріальні достатки. Платня, яку одержував Квітка, хоч і немала, як на ті часи, однак не покривала й половини всіх витрат по дому, бо, крім, їх двох, на утриманні було ще троє – Квітчина рідня.
Цієї весни й літа Леся як ніколи поривалась до писання, але недуга рішуче гасила творчий запал. Літо в розквіті, а здоров’я все гіршає та гіршає…
Олена Пчілка, дізнавшись про тяжкий стан дочки, кинула всі свої редакторські турботи і разом з найменшою дочкою Ісидорою приїхала 4 липня в Кутаїсі. Рідній матері важко вже було впізнати Лесю – так вимучила її хвороба.
З кожним днем Лесині сили катастрофічно падали. Лишалася єдина надія на порятунок – поїздка в Сурамі. У вівторок 9 липня хвору нарешті повезли автомобілем до цього міста.
В Сурамі – невеличкому містечку неподалік од відомого курорту Боржомі – поселилися в маленькій дачі з балконом. Будиночок і місце – чудові. І знову Лесі трохи покращало. Та через три дні різко погіршало, вона вже не могла їсти і ледве змушувала себе щось випити.
Олена Пчілка викликала телеграмою дочку Ольгу.
Надходив світанок 19-го липня (за новим стилем 1-го серпня) 1913 року і разом з ним невблаганний кінець. Народжувався новий день, а Леся тихо згасала на руках матері…
Смерть Лесі Українки сколихнула не тільки Україну. Вся Росія проводжала в останню путь людину, котра віддала своє життя великій і невмирущій справі визвольного руху.
Поховали Лесю на Байковому кладовищі, поряд із батьком і братом Михайлом.
Ім’я Лесі Українки – гордість України і всієї великої сім’ї радянських народів. Її творче життя – найкращий приклад для сучасних і майбутніх поколінь.
Здійснилося геніальне пророкування поетеси:
Як умру, на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень,
І стримуваний промінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень.