Биография Леси Украинки

Леся Українка

  (1871 – 1913)

Хто гордощі вложив мені у серце?

Хто дав мені одваги меч двосічний?

Хто кликав брать святую орифламу

Пісень, і мрій, і непокірних дум?

                                   Леся Українка

Лариса Петрівна косач народилася 25 лютого 1871р. в м. Новоград-Волинському, в сім’ї повітового службовця-юриста Петра Антоновича Косача та відомої української письменниці, громадської діячки Олени Пчілки, сестри Михайла Драгоманова. Лесин батько – Петро Антонович Косач – чоловік освічений і для свого часу передовий, мав лагідну й добру вдачу. Лесина ж мати, Ольга Петрівна Драгоманова, на свій час була видатною письменницею і громадською діячкою.

З усіх шістьох дітей, Леся найбільше вдалася в батька: і вродою, і характером, і звичками. Вони обоє були поблажливі у вимогах до інших людей, але не до себе. Їм були огидні жадоба, зажерливість, користолюбство, тощо. Тільки в одному, здається, вони були не схожі одне на одного: батько мав великий хист до математики, зате важко засвоював чужі мови. Леся ж залюбки їх вивчала, а математики зовсім не любила.

До десяти років Леся росла і розвивалася, як і всі діти. Була радісна, весела, любила співати й дуже добре танцювала «Козака». Коли їй виповнилося п’ять років, батьки купили для неї фортепіано. Вона не тільки успішно навчалася грати, а й сама бралася складати музичні твори.

Та невдовзі сталося велике горе, що потім невідступно, рік у рік і день у день аж тридцять два роки, аж до останнього подиху, переслідувало й невимовно тяжко мучило її. Ось як розповідає про це Лесина молодша сестра Ольга Косач-Кривинюк:

« 6 Січня 1881 року в Луцьку Леся пішла на річку Стир подивитися, як святять воду, і в неї дуже померзли ноги. Скоро по тому і від того, як тоді й думали, вона заслабла. У неї так сильно почала боліти права нога, що вона, незважаючи на те, що й тоді вже була дуже терпляча, але плакала від болю. Вважали, що то в Лесі ревматизм. Лікували її ваннами й мастями, і нога через якийсь час перестала боліти й не боліла скільки років.» Однак од тої пори треба датувати початок Лесиної боротьби з туберкульозом, бо то був не гострий ревматизм, а початок туберкульозу кістки в нозі, що на деякий час пригас, а потім розгорівся знову в проміжок часу, коли не боліла нога, почався туберкульоз кісточок у китиці лівої руки, вилікуваний операцією восени 1883 року.

Хвороба та скалічена хірургією ліва рука позбавили Лесю можливості стати піаністкою, а тим часом вона сама казала:

–Мені інколи здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що природа мені утяла кепський жарт.

У зв’язку з переведенням Петра Косача по службі родина мешкала Луцьку та Ковелі, а з 1882 р. постійним її місцем проживанням стало с. Колодяжне поблизу    м. Ковеля. Саме тут, серед знедоленого люду Леся ще з юнацьких літ відчула свою силу в слові, зрозуміла, що саме слово її наймогутніша зброя.

Перший Лесин вірш народився як відгук на досить знаменну подію, 1879 року по Росії прокотилася хвиля замахів на життя царських сатрапів і навіть на життя самого царя. В цей час було заарештовано рідну сестру Лесиного батька – Олену Антонівну Косач. Дізнавшись про арешт і заслання любої тітки, Леся дуже засумувала, ходила зовсім принишкла, мовчазна. А десь на початку 1880 року, під впливом сумного настрою написала вірша «Надія». Висловлюючи почуття ув’язненої, маленька Леся писала:

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянуть іще раз на рідну країну,

Поглянуть іще раз на синій Дніпро, -

Там жити чи вмерти, мені все одно…

«Надія» - то не випадкова річ, то промінь справжньої свідомості, хоч він і вирвався з душі дев’ятирічної людини. Цей вірш, у якому йдеться не про квіточки й метеликів, на що можна було б сподіватися у такому віці, а про лиху долю людську, пролунав, неначе заспів, пролог до майбутньої літературної діяльності письменниці.

Коли Лесі виповнилося тринадцять, вона вже по-справжньому взялася за літературну творчість. Її поезії вийшли в світ.

Бували, звичайно, в Лесі сумніви і вагання. Часом невдачі вибивали її з рівноваги, а невдоволення собою продовжувало поганий настрій. Але до повного зневір’я вона ніколи не доходила.

Леся Українка давно листується з Михайлом Драгомановим. Він для неї консультант з гуманітарних наук, найавторитетніший критик і порадник. Проте на весні 1894 року надійшла зовсім лиха вістка – лікарі запевнили, що недуга прогресує і жити Драгоманову лишилось недовго. Кинула Леся всі турботи. Забула, що й сама нездорова. Вона підтримувала Драгоманова до кінця його життя. А 8 червня 1895 року він помер.

  Смерть друга завдала Лесі невимовного жалю і горя. Через півтора місяця після цієї сумної події вона залишила Болгарію.

Леся Українка мала таку вдачу і таку тверду долю, що коли в чомусь переконувала себе або за щось бралася, то вже не відступала. Так було й цього разу Повернувшись на Вкраїну, вона поринула в гарячкову творчу працю: писала художні твори, статті до російських журналів, перекладала художні революційні твори з світової літератури. В цей період Леся приділяє багато уваги і літературно-громадській роботі: організовує літературні вечори, бере участь у конкурсах на краще оповідання й новелу, виступає з лекціями.

Все це робилося за тієї умови, що постійно треба було лікуватися, та й не де-небудь, а далеко за кордоном – у Берліні, Відні, в Карпатах, Італії, Єгипті тощо.

Такі умови життя вимагали неабиякої організованості, самодисципліни та напруження сил і нервів. І вона домагалася цього домагалася завдяки тому, що перед нею ясно і чітко стояла мета її життя. В найтяжчі часи, коли кругом панували злигодні, тиснув морок, а душу обступала зловісна мла, з особливою силою звучали її слова:

В довгу, темную нічку невидну,

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей

Року 1898 в культурному житті України сталася велика подія – літературна громадськість відзначала сторіччя існування новітньої української літератури.

За її початок вважали 1798 рік – час виходу в світ знаменитої «Енеїди» Івана Котляревського.

До славного свята Леся склала прекрасного вірша «На столітній ювілей української літератури». Твір справив на присутніх глибоке враження.

Увесь рік 1898 рік Леся працювала не покладаючи рук. Крім літературної творчості вона виконувала багато завдань по громадських справах. А тим часом хвороба посилювалась, хоч сама Леся не дуже на це зважала.

А нога боліла все тяжче й нестерпніше. Тепер уже думка про операцію туберкульозного суглобу не покидала Лесю та її батьків через знайомих дізналась проте, що в Берліні є великий фахівець-хірург, професор Бергман.

16 січня 1899 року Лесю поклали в приватну лікарню Бергман, а у неділю 24 січня за старим стилем Лесю поклали на стіл, захлороформували…Операція скінчилася успішно, але рана та перев’язки ще довго мучили її в німецькій столиці.

Можна з певністю казати, що перші два роки після берлінської операції за станом здоров’я були найкращі в житті письменниці.

Гарно себе почуваючи, Леся багато їздила по країні, відвідувала родичів та друзів. Підчас подорожей вона на кілька днів зупинилася у Мінську, щоб відвідати свого найкращого друга і товариша, політичного однодумця Сергія Костянтиновича Мержинського. Мержинський – це рідкісна, чудова людина, смілива, незалежна, красива тілом і душею. Людина, яка повністю спрямувала себе на революційну боротьбу, лицар, про якого ще в дитинстві мріяла Леся, але не казковий, а справжній, сучасний. За все це вона проникла ся до нього почуттям глибокої шани і великої жіночої любові.

Та Мержинський не відповідав взаємністю, чи не хотів відповідати. Його спіткало велике горе – він захворів на туберкульоз легенів. Його здоров’я дедалі гіршало, а на лікування бракувало грошей, та й домашні побутові умови були нестерпні. Викликала Леся лікаря, але не втішили його поради. Пожурились вони, посумували, і поїхала Леся додому.

Восени вона знову у Мінську – і знову сумна зустріч і тяжкі переживання.

Невимовна туга звучить у цей час в її поезії:

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Тяжко переживала Леся хворобу свого любимого товариша. На початку січня 1901 року Леся знову поїхала до Мінська, вже вчетверте за один рік. Але цього разу поїхала не провідувати, а доглядати хворого Мержинського, бо майже всі товариші й друзі тепер забули про нього.

Нелегко їй було там, у незнайомому місті, між чужих людей. Сили Мержинського з кожним днем згасали. Ніщо вже не могло врятувати його. Він не підводився з ліжка, зовсім мало говорив.

Майже два з половиною місяці Леся відважно билася за життя свого друга. Та порятунку не було – 16 березня він помер у неї на руках.

Змучена, знесилена й розбита, поверталась вона додому.

Леся не любила показувати перед людьми своє горе і друзям не несла свої жалі. Вона намагалася затиснути їх у грудях, і тільки білі листочки паперу чули сумний та пекучий шепіт змучених уст:

Уста говорять: «Він навік загинув!»

А серце каже : «Ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут в глибині і б’ється враз зі мною:

-          Я тут, я завжди тут, я все з тобою!..

Втрата дорогої людини нестерпним тягарем звалилась на плечі Лесі Українки. Тяжко й довго вона сумувала, але не похилилась, не піддалась розпуці. Згодом вона написала:

Нехай собі минає рік за роком,

Нехай мій вік уплине за водою,

Ти житимеш красою серед квітів,

Я житиму сльозою серед співів.

Так звучали останні рядки в пам'ять про близького друга і товариша по боротьбі. Та не встиг пригаснути біль, викликаний цією втратою, як письменницю спіткало ще одне тяжке лихо. Надмірне напруження, нервове і фізичне, надзвичайна перевтома дали свої тяжкі наслідки – Леся захворіла. Підступний туберкульоз перекинувся на легені.

Треба знову лікуватися.

На цей раз Леся вирішила поєднати корисне з приємним. Якщо вже лікуватися, то треба обирати таке місце, щоб не тільки для здоров’я була користь, а й для душі вдоволення. Отож надумала вона поїхати в Карпати, а заодно відвідати своїх друзів: О. Кобилянську, В. Стефаника, І. Франка, М. Павлика та інших письменників Буковини та Галичини.

Подорожуючи по Буковині, Леся Українка зустрілася з Київським студентом Климентом Квіткою, що теж шукав у Карпатах гарного кутка для лікування. Отож вони разом мандрували.

Вернувшись з Карпат до Києва, Леся незабаром відчула себе гірше: знову біль у грудях, кашель, загальне підупадання в силі. На черговій сімейній раді домовлялися про наступне Лесине лікування. Їй дуже хотілося поїхати на зиму в теплий край, її вабила Італія.

Наприкінці 1901 року Леся виїхала. Кілька разів вона поверталася на Україну, але стан здоров’я не дозволяв залишатися надовго.

Навесні 1903 року Леся назавжди покинула Італію, цю чудову цілющу країну, яка повернула її до життя і яка збагатила її духовно.

Весь цей час і в тяжкі для Лесі часи поруч з нею завжди був її товариш – Климент Квітка. Поступово дружба міцніла і перетворювалася в неодмінну потребу. Крім щедрої музичної обдарованості, подобався їй Квітка своєю лагідністю, скромністю і здатністю тонко розуміти і відчувати прекрасне.

Доля аж занадто жорстоко повелася з Лесею Українкою. За вісім років її спіткали три надзвичайних втрати: Драгоманов, Мержинський, її брат Михась. І кожен з них був часткою її душі, її ідеалу.

Та вона не мала права впадати в розпач. Її бентежила і дратувала думка, що інші можуть втратити віру в неї, вважаючи її за безнадійного інваліда. З цього приводу вона писала: «Нехай там говорять, що хочуть, а я постараюся доказати, що я таки не до кінця інвалід, і докажу се – без слів!.. коли вже хто живе, то треба жити, а не скніти».

Після виходу в світ третьої збірки Леся Українка за наступні дванадцять років свого життя пише віршів зовсім небагато. Вона переключається на драматургію.

З 1901 року з-під Лесиного пера одна за одною виходять такі драми, як «Одержима», «Вавілонський полон», «Каландра», «На руїнах», «Три хвилини», «Осіння казка», «В катакомбах»,»Лісова пісня», «Бояриня» та інші драми.

Революційні події 1905 року застали Лесю Українку в Столиці Грузії Тбілісі. Вона бачила все на власні очі й раділа з того. Адже то був початок тої великої боротьби, якій поетеса присвятила своє життя і якою пройнято всю її творчість.

Леся дуже захопилася громадською роботою, незважаючи на погане здоров’я. скоро поліція запідозрила письменницю в протидержавній діяльності. В січні 1907 року Лесю було заарештовано. Однак завести судову справу не вдалося. Леся передбачила обшук і добре приховала папери, які свідчили б про неї. Лесю випустили з в’язниці. Того ж року вона виїхала в Ялту на лікування.

В Криму остаточно й домовилися про одруження Леся з Квіткою. Леся не бажала проходити церковний ритуал. Та рідня Квітки – консервативні, віруючі, вони ні за що не погоджувалися на шлюб без церкви. Друга, ще гірша перешкода – служба. Відмовитись від вінчання – отже ризикувати службою, втратити можливість заробляти собі на хліб. Тому влітку, 25 липня, без найменшого розголосу Климент Квітка та Леся Українка повінчалися.