Безпека життєдіяльності

Паливно-енергетична  і сировинна проблеми

      У розвитку світового господарства важливу  роль відіграє комплекс проблем, пов'язаних з використанням енергетичних і  сировинних ресурсів. Як засвідчили економічні потрясіння середини 70-х років, ці проблеми мають не тільки екологічний (забруднення довкілля та ін.), а й економічний характер, серйозно впливаючи на весь процес економічного розвитку, і насамперед на стан виробничої, валютно-фінансової, зовнішньоекономічної діяльності значної кількості держав світу.

      Більшість енергетичних і сировинних ресурсів належать до невідновлюваних, і в  цьому полягає їх особлива цінність і перманентна дефіцитність. Крім того, паливно-сировинні, як і інші економічні ресурси, є обмеженими, що викликає проблему, яка за всіма ознаками належить до категорії глобальних. Це виявляється в тому, що енерго-сиро-винна проблема безпосередньо зачіпає інтереси всіх людей, народів, країн і регіонів світу. Саме вона значною мірою визначатиме їх подальший розвиток і добробут населення. Крім того, зростаючий обсяг світового господарського процесу дедалі гостріше ставить питання про наявність і відкриття у світі нових родовищ корисних копалин, пошук і використання нових джерел енергії.

      Динаміку  споживання сировини та енергоресурсів визначають здебільшого два чинники: рівень виробництва, загальне зростання  якого приводить до абсолютного збільшення потреб у сировині й енергії; науково-технічний прогрес, вплив якого виявляється у відносному зниженні рівня І зміні структури витрат на одиницю кінцевої продукції.

      У США і Західній Європі з розвитком  національної економіки (у напрямі  зменшення питомої ваги обробної промисловості і збільшення частки послуг та інформатики) знижується енергоспоживання відносно ВВП. Аналогічні процеси відбуваються і в Японії. У більшості ж азіатських країн (зокрема в Республіці Корея, КНДР) спостерігається прямо протилежна тенденція. Відбувається бурхливе зростання важкої промисловості, а ефективність енергоспоживання знижується (особливо в Китаї), що призводить до підвищення попиту на нафту і зростання цін на неї. Отже, сировинна та енергетична проблеми викликані як обмеженою кількістю розвіданих запасів корисних копалин, так і нераціональним їх використанням. Істотне значення має і нерівномірний розподіл цих ресурсів між різними регіонами і країнами.

      Поліпшення  загального становища з енергетичними  і сировинними ресурсами можливе лише у разі докорінної зміни підходів до їх видобування, експлуатації і споживання. Проблема дефіциту сировинних та енергетичних ресурсів, її розв'язання залежить від відносин "людина — навколишнє середовище" та моделі технологічного розвитку. Мова йде про необхідність переходу до раціонального використання природних ресурсів у виробничому процесі, впровадження маловідходних і безвідходних технологій, використання вторинних матеріалів. Потрібно створювати матеріально-технічні замінники окремих обмежених ресурсів і використовувати утилізовані відходи, нетрадиційні джерела енергії.

      Розв'язання сировинної та енергетичної проблеми передбачає географічну реструктуризацію світової промисловості, оптимальніше її розміщення як з точки зору скорочення потужностей у разі відсутності власних ресурсів, так і з точки зору зниження витрат на їх транспортування. Важливе значення при цьому має створення нових економніших і раціональніших засобів транспортування енергії та сировини.

      Отже, розв'язанню паливно-сировинної проблеми сприятиме вжиття таких заходів:

      • впровадження нових технологій виробництва  — енерго- і ресурсозберігаючих;

      • використання нетрадиційних джерел сировини й енергії;

      • раціональне розміщення виробництва  та його структурна перебудова;

      • всебічне використання країнами досягнень  науки і широке поширення інновацій.

      Проблеми  економічної відсталості  окремих країн  і регіонів світу

      У результаті національно-визвольної боротьби за незалежність, розпаду колоніальної системи в 50-60-х роках XX ст. на шлях суверенного розвитку стали десятки нових держав. За роки незалежності ці країни пройшли складний шлях соціально-економічних перетворень, досягли певних успіхів у процесі створення основ національної економіки. Разом з тим, переважній більшості країн, що розвиваються, не вдалося істотно скоротити відставання від промислово розвинених країн з ринковою економікою, розв'язати гострі соціальні проблеми.

      У сучасних умовах серед країн, що розвиваються, відбувається процес подальшої економічної  диференціації. Нині вони перебувають принаймні на трьох різних рівнях господарського розвитку. Найбільш промислово розвинені утворили групу нових індустріальних країн (НІК). Проміжну групу становлять країни, що істотно відстають від НІК за загальним обсягом виробництва і виробництвом товарів і послуг на душу населення. Ця група, зокрема країни Близького Сходу, характеризується великою диференціацією галузевих структур, соціальних прошарків населення та їх місцем у суспільстві.

      До  групи найменш розвинених країн  нині належать близько 50 країн, що розвиваються. Як правило, вони мають вузьку, навіть монокультурну структуру господарства, велику залежність від зовнішніх джерел фінансування при вирішенні питань у соціально-економічній сфері.

      В ООН використовують три критерії для віднесення країни до групи найменш розвинених:

      • частка ВВП на душу населення не перевищує 350 дол. на рік;

      • частка дорослого населення, яке  вміє читати, не перевищує 20 %;

      • частка продукції обробної промисловості  у ВВП не перевищує 10 %. Країни Африки, Азії і Латинської Америки, які належать до групи країн, що розвиваються, істотно відрізняються між собою за рівнем економічного розвитку, темпами соціально-економічних перетворень, мають національні, культурні та релігійні особливості, проте більшості з них характерні спільні або близькі ознаки — слабо-розвиненість і економічна відсталість.

      Під слаборозвиненістю слід розуміти економічну ситуацію, характерними ознаками якої є низький рівень життя в поєднанні  з наявністю абсолютного зубожіння, невисокі темпи економічного зростання,

      нерозвиненість  соціальної інфраструктури, незадовільна медична допомога, високий рівень смертності і народжуваності, залежність від іноземного капіталу тощо. Таким  країнам притаманна відсталість  соціально-економічної структури, яка характеризується багатоукладністю економіки, великою питомою вагою традиційних, докапіталістичних укладів, широким використанням примітивних технологій, заснованих на застосуванні ручної праці.

      Економічна  відсталість країн, що розвиваються, зумовлена, з одного боку, сукупністю загальних, соціально-економічних, політичних та інших чинників, з іншого — наявністю в кожній окремо взятій країні своїх специфічних причин.

      Нерівномірність розвитку й економічна відсталість  спричинені також рівнем технологічного розвитку і ресурсоозброєністю різних країн. Наприклад, за даними Світового банку, в 1995 р. на душу населення в США споживалося 11,571 кВт· г електроенергії, тоді як в середньому в світі — 1,978 кВт · г, а в країнах з низькими доходами населення — тільки 269 кВт · г. Тому на національному і світовому рівнях одним з основних є питання оптимального розподілу ресурсів. Для багатьох країн, що розвиваються, досить гострою є проблема зовнішнього боргу і його повернення, який досяг у 1998 р. 2,2 трлн дол. Країни-боржники витрачають значну частку своїх доходів (здебільшого від експорту сировини) на сплату боргів, відволікаючи свої обмежені кошти від вирішення багатьох життєво важливих завдань. Наприклад, у Кенії близько 25 % доходів уряд витрачає на обслуговування боргу, тоді як на освіту припадає 6,8 %, на охорону здоров'я — 2,7 %. В окремих країнах Африки (на південь від Сахари) і Латинської Америки частка бюджету, яка витрачається на повернення боргу, досягла 60-80 %.

      Складність  становища найбідніших країн  світу зумовлена ще й тим, що вони не мають внутрішнього джерела подолання межі бідності. Низький рівень нагромадження є результатом убогості, злиденності населення цих країн і одночасно призводить до збереження такого становища. Відсталість найменш розвинених країн пояснюється цілим комплексом причин: високі темпи зростання населення, слабкий розвиток ринкового механізму (перевага віддається торгівлі), певна несформованість громадянського суспільства, неписьменність населення, значні втрати в процесі зовнішньої торгівлі, відсталість основних галузей виробництва, в тому числі і сільського господарства, де частка зайнятих становить нині понад 80 % усього працюючого населення цих країн, велика зовнішня заборгованість.

      Вирішального  значення у розв'язанні проблеми бідності і відсталості набуває розробка ефективних національних стратегій розвитку економіки країн, що розвиваються, які спиралися б на внутрішні економічні ресурси за певної фінансової допомоги з боку розвинених країн.

      Створення сучасної економіки і досягнення стійкого економічного зростання повинно включати не лише індустріалізацію, лібералізацію господарського життя, реформування аграрних відносин, а й розвиток освіти, широке впровадження інновацій, поліпшення системи охорони здоров'я, пом'якшення соціальної нерівності, здійснення раціональної демографічної політики, вирішення проблем зайнятості тощо.

      Глобалізація  світової економіки, яка поглиблюється, створює, з одного боку, об'єктивні  передумови для глибшого входження  країн, що розвиваються, до системи  відносин взаємозалежного світу, диверсифікації їх виробничо-інвестиційних і торговельних зв'язків, а з іншого — додаткові перешкоди на шляху інтеграції цих країн до світового господарства.

       Висновки 

     Нині  настав час серйозного переосмислення людством  
ставлення до природи, час об`єднання зусиль націй і народів у боротьбі  
за врятування біосфери планети, адже Земля у нас всіх одна; здійснення  
нових локальних, регіональних і міжнародних програм подальшого  
розвитку та вживання, які повинні базуватися на нових соціально- 
політичних засадах, екологічній основі, глибоких екологічних знаннях і  
підвищеній загальнолюдській екологічній свідомості.

     Тягар цих турбот має лягти на всі  країни. Ті з них, що  
розвиваються, перш за все повинні вирішувати демографічні проблеми,  
проблеми опустелювання, знищення лісів, фауни та флори, в свою  
чергу розвинені країни повинні також дбати про наслідки  
суперурбанізації, перезабруднення довкілля промисловими і  
сільськогосподарськими відходами, особливо токсичними,  
понадвиробництва та понадспоживання, кислотних дощів та  
демілітаризації. Всі країни повинні брати участь у збереженні світу,  
виправленні екологічної системи...

     Для майбутнього всього людства наступні два десятиріччя  
будуть визначальними: або співдружність націй вирішить найголовніші  
екологічні проблеми, або почнеться незворотна деградація біосфери і  
поступова загибель цивілізації. Планета вже не витримує  
антропогенного тиску: подвоєння населення всього за кілька десятирічь  
та його концентрація головним чином у містах; п`яти- , десятикратний  
приріст економічної активності менш ніж за століття; некероване  
зростання різних перетворень у сільському господарстві, енергетичних  
і промислових системах; супермілітаризація суспільства та  
накопичення великої кількості глобально небезпечної ядерної та  
хімічної зброї

     У наш час традиційні кордони між  країнами, націями з  
екологічної точки зору стають прозорими, прониклими, а діяльність,  
яка колись вважалася винятково "внутрішньою справою", сьогодні  
зумовлює екологічну ситуацію, розвиток і виживання інших країн.  
Отже, всі ми "пов`язані" між собою. І діяти повинні разом. А критична  
межа вже зовсім близько (а можливо вона вже досягнута?)... 
Глобальна проблема екологічного забруднення буде існувати до  
тих пір, поки все людство не об`єднається для її вирішення, тому що від  
цього належить майбутнє наступних поколінь. Як говорить древня  
індійська сентенція: "Природа - це не те, що ми отримали у спадщину  
від пращурів, а те що ми взяли у позику від нащадків." 

      Список  використаної літератури 

1. Балацький О.Ф. Охорона навколишнього середовища. - К.: Знання, 1977. – 11 с.
2. Брайон А.В., Гордецкий А.В., Сытник К.М. Биосфера, экология, охрана природы. – К.: Лыбидь, 1992. – 523.
3. Григорьев А.А. Экологические уроки прошлого и современности. – Л.: Наука, 1991. – 47с.
4. Жирицкий А.К., Меркушин В.И. Новиков Р.А., Глобальные  
   экологические проблемы. – М.: Мысль, 1988. – 302 с.
5. Дзюбик С. Д., Ривок О. П. Основи економічної теорії. — К.: Основи, 1994. — 297 с.
6. Економічна теорія: Політекономія: Підруч. / За ред. В. Д. Бази-левича. — К.: Знання-Прес, 2001. — 581 с.
7. Історія економічних учень: Підруч. / За ред. Л. Я. Корнейчук, Η. О. Татаренко. — К.: Вид-во КНЕУ, 1999. — 564 с.
8. Коуз Р. Фирма, рынок и право. — М., 1993.
9. Котлер Ф. Основы маркетинга: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1990.— 311с.
10. Макконнет К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. — М.: Республика, 1996. — 785 с.
11. Нестеренко О. П. Історія економічних вчень: Курс лекцій: 3-тє вид., стереотип. — К.: МАУП, 2002. — 128 с.
12. Общая экономическая теория / Под ред. А. И. Чубрынина. — СПб.: Питер, 2000. — 288 с.
13. Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1995. — 352 с.
14. Основи економічної теорії / За заг. ред. А. А. Чухна. — К.: Віпол, 1994. —704с.— Ч. I, П.