Земельне право

1.Загальні підстави припинення права власності на землю та права користування земельною ділянкою.

Підставами припинення права власності на землю є юридичні факти, з якими закон пов'язує припинення правовідносин земельної власності. Земельний кодекс України визначає юридичні факти, які ведуть до припинення права державної, комунальної та приватної власності на землю. 
   Підставами припинення права державної власності на землю є: 1) приватизація земель, які перебувають у власності держави; 2) розмежування земель державної та комунальної власності; 3) передача земельної ділянки державної власності у комунальну власність. 
   Підставами припинення права комунальної власності визнаються: 1) приватизація земель, які перебувають у комунальній власності та 2) передача земельної ділянки комунальної власності у власність держави. 
   Загальною підставою припинення права державної та комунальної власності на землю виступає укладення уповноваженими органами цивільно-правових угод про перехід права власності на земельну ділянку, в тому числі і відповідно до міжнародних договорів. 
   Слід підкреслити, що припинення права державної та комунальної власності може мати місце за наявності згоди власників таких земель — держави в особі відповідних органів державної виконавчої влади та територіальних громад в особі відповідних органів місцевого самоврядування. Примусове припинення права державної та права комунальної власності на землю може мати місце за рішенням суду. 
   Щодо підстав припинення права приватної власності на землю, то вони визначені у статтях 140 і 143 ЗК України. На жаль, ці статті містять суперечливі положення. Так, у ст. 140 “Підстави припинення права власності на земельну ділянку”, визначено, що підставами припинення права приватної власності на земельну ділянку є: а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника; г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; д) конфіскація за рішенням суду; є) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом. Стаття 143 “Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку” містить дещо інший перелік підстав припинення прав на землю, включаючи і право власності, а саме: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів; в) конфіскації земельної ділянки; г) викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку за зобов'язаннями власника цієї земельної ділянки; д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених Земельним кодексом України. 
   Зі змісту наведених вище статей випливає, що ст. 143 ЗК України містить підстави припинення як права власності, так і інших прав на землю (права постійного користування, права оренди), в той час як ст. 140 Кодексу визначає лише підстави припинення права власності на землю. Отже, зазначені статті співвідносяться між собою як загальна (ст. 143) та спеціальна (ст. 140). Згідно з правилами тлумачення та застосування правових норм, якщо закон містить з одного і того самого питання дві норми (статті), з яких одна є загальною, а друга — спеціальною, то застосовується спеціальна норма (стаття). Таким чином, право приватної власності на землю може бути припинене з підстав, передбачених у ст. 140 ЗК України.  
   Слід зазначити, що земельне законодавство України, на відміну від цивільного, не визнає безхазяйних земельних ділянок, які не мають власників. Якщо право власності на земельну ділянку, яка належить одному суб'єктові, припиняється, то це означає, що воно виникає у іншого суб'єкта цього права. Іншими словами, порядок набуття права власності на землю одним суб'єктом нерозривно пов'язаний з порядком припинення цього права у іншого суб'єкта. Тому, вивчаючи порядок припинення права власності на землю, слід звернутися до § 4 “Підстави та порядок виникнення права власності на землю” цього розділу.

Право користування земельною  ділянкою.

У своїй  доповіді суддя Вищого господарського суду України Аркадій Уліцький торкнувся найбільш поширених прикладів судової практики щодо земельних спорів. Зокрема, він нагадав присутнім, що відповідно до п. 6 Перехідних положень Земельного кодексу України від 25 жовтня 2005 р. (далі – ЗК) громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки (але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві), повинні були до 1 січня 2005 р. переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них. На жаль, як свідчать матеріали розглянутих судом справ, більше половини фактичних користувачів не поспішають цього робити собі ж на шкоду. Як правило, із судовим позовами звертаються суб’єкти, котрі є власниками об’єктів нерухомості, що розташовані на придбаній на підставі цивільно-правової угоди земельній ділянці. Вони вважають себе власниками цієї ділянки на підставі ст. 120 Земельного кодексу, або ж звертаються із вимогою про продаж їм земельної ділянки. За таких обставин суди інколи відмовляють у задоволенні цих вимог. Адже ст.ст. 127, 128, 129 ЗК чітко регламентують як порядок придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод, так і підстави для відмови у цьому. Звісно ж, коли у власника нерухомості відсутній державний акт на право постійного користування землею, або договір оренди, сам факт розміщення на ділянці нерухомості не дає права власності на землю. Здійснюючи процедуру звернення до відповідного органу виконавчої влади, або сільської, селищної, міської ради, громадяни та юридичні особи, зацікавлені у придбанні земельних ділянок у власність, подають заяву (клопотання). У заяві зазначаються бажане місце розташування земельної ділянки, цільове призначення та її розмір. До заяви додається державний акт на право постійного користування землею або договір оренди землі. У разі відсутності державного акта – план земельної ділянки та документ про її надання. Якщо заява подана особою, яка має право власності на об’єкт нерухомості, що розміщений на ділянці, то така заява підлягає розгляду протягом 30 днів із моменту подачі. Особа, яка не має об’єкта нерухомості на ділянці, але подала заяву про купівлю земельної ділянки, повинна включити до необхідних документів також проект відведення земельної ділянки, розроблений землевпорядною організацією. Але строк розгляду такого клопотання – 30 днів із моменту подачі проекту.

Якщо  ж відповідний виконавчий орган, чи орган місцевого самоврядування не розглянув клопотання протягом встановленого законом строку, – особи, які вважають, що їх права порушено, подають позов. Доповідач підкреслив, що позов має бути сформульований таким чином, аби враховувались повноваження органу, який розглядає це питання. Наприклад, позов про спонукання укласти договір купівлі-продажу, заявлений до міської ради, або до відповідного виконавчого органу, не підлягає задоволенню тому, що він суперечить їх повноваженням. Як правило, позивач не враховує, що йдеться про особливі цивільно-правові угоди, які мають відповідати нормам Конституції України та нормам ЗК. Закон України «Про приватизацію» із останніми змінами ще 1992 р. визначає: суб’єкт, що набув нерухоме майно шляхом приватизації, має переважне право і на оренду земельної ділянки. Але слід ураховувати, що ми маємо Закон України «Про оренду землі», ст.ст. 16, 124 якого зобов’язують суб’єктів, що хочуть укласти договір купівлі-продажу чи оренди земель державної або комунальної власності подавати клопотання на розгляд відповідним виконавчим органам чи органам самоврядування. На жаль, чимало позивачів не звертають на це уваги, а просять суд спонукати укласти договір та ще й у своїй власній редакції.

Стосовно  останніх «земельних» скандалів  у столиці Аркадій Михайлович підкреслив: тільки за умов дотримання виконавчими органами та органами самоврядування, що прийняли рішення змінити форму власності на певну ділянку, засад конкурентності та прозорості умов конкурсу можна запобігти небажаним конфліктам та спекуляціям. Усі зацікавлені сторони (особливо громадськість) мають знати, що впродовж року продаються земельні ділянки встановленого розміру, за конкретною адресою та із чітко визначеними вимогами щодо їх цільового призначення. Слід негайно доповнити чинне законодавство про основи містобудування нормами, потреба в яких визначена сучасними обставинами. Адже вимоги про те, що земельні ділянки видаються відповідно до проекту забудови певного мікрорайону, району у місті та міста загалом ніхто не скасовував. У проекті, що має бути затверджений відповідним органом влади, рекомендується забудова цієї земельної ділянки лише певними об’єктами: житлового, соціально-побутового значення тощо. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Поняття і класифікація  джерел земельного  права.

                                             ВСТУП 

Питання власності  на землю в Україні в історичному  контексті без перебільшення  було питанням життя і смерті. Тільки на початку ХХ століття аграрний характер вітчизняної економіки поступово  змінюється на аграрно-індустріальний. Цей складний, масштабний і, певною мірою, трагічний процес народження в Україні модерного суспільства історики охарактеризували як рух «із селян у націю». Безземелля на селі і як його наслідок – люмпенізація населення, стали основними темами тогочасної української літератури. Невдалі земельні реформи стали однією із ключових причин падіння довіри у населення до українських урядів 1917-20 рр. та їх поразки. Запропонована більшовиками радикальна і, на перший погляд, напрочуд зрозуміла формула «землю – селянам» обернулася новим відновленням кріпацтва. Десятиліттями нормою «господарського» використання земель було правило: «должон, як земля колгоспу».

Тому не випадково  молода українська держава отримала у спадок від СРСР вузол проблем, що пов’язані із правовим регулюванням земельних відносин. На сучасному етапі розвитку суспільства ці питання набули особливої актуальності. Низка гучних «земельних» скандалів у столиці та регіонах зайвий раз довела: проблема потребує негайного кваліфікованого вирішення.  
 
 
 
 
 
 
 
 

                                      ВИСНОВОК

Протиставити  хвилі зловживань і правопорушень  у цій сфері суспільних відносин необхідно чітку і дієву систему  нормативно-правових актів, яка б  унеможливила спекуляції (зокрема, політичні), пов’язані із реалізацією всіма  суб’єктами правовідносин права  власності на землю.

ПРАВА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАЧІВ

Землекористувачі  наділені широким колом прав щодо використання наданих їм земельних ділянок. Права землекористувачів чітко визначені у ст. 95 Земельного кодексу. Згідно цією статтею землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право:

• самостійно господарювати на землі;
• власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;
• використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф. Лісові угіддя, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі;
• на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;
• споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Але не слід землекористувачам забувати і  про обов’язки:

• забезпечувати використання землі за цільовим призначенням;
• додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;
• своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;
• не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;
• підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі;
• своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;
• дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов’язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;
• зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

                                ЛІТЕРАТУРА

1. Земельне право України:Підручник / М. В. Шульга 3-51 (кер. авт. іШЛ.), Г. В.  
   Анісімова, Н. О. Багай, А. П. Гетьман та ін.; 3а ред. М. В, Шульги. -К: Юрінком  
   Інтер, 2004. - 368 с.

Цивільний кодекс України. Коментар. Видання друге із змінами за станом на 15 січня 2004 року. – Х.: ТОВ "Одісей", 2004.  
3. Андрейцев В. І. Природноресурсне право. Правовий режим використання, відновлення та охорони земель // Екологічне право: Особлива частина / За ред. В. І. Андрейцева. – К.: Юрінком Інтер. – 2000.  
4. Забелишенский А. А. Концептуальные основы земельного права и его преподавание // Вестник МГУ Серия 11. Право. – 1994. – № 2  
5. Комберянов С. Земельная цель оправдывает средства.// Юридическая практика. – 2005. – №47.  
6. Кравченко П.А. Право власності на землю, проблеми правового регулювання//Вісник Вищого арбітражного суду. – 2000. – №3.  
7. Носік В.В. Право власності в Україні: Навч. посіб. / О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова, О.А.Підопригора та ін.; За заг. ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер. – 2000.  
8. Філюк П. Правові проблеми захисту приватної власності на землю//Земельне право. – 2003. – №12.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                             ПЛАН