Загальна характеристика здійснення державного контролю за використанням та охороною земель

Законом України від 16 червня 1992 року «Про природно-заповідний фонд» (ст. 7), Законом України від 8 червня 2000 року «Про охорону культурної спадщини».

Вищенаведений Закон від 8 червня 2000 року регулює  правові, організаційні, соціальні  та економічні відносини у сфері  охорони культурної спадщини з метою  її збереження, використання об'єктів  культурної спадщини в суспільному  житті, захисту традиційного характеру  довкілля.

Земельні  території пам'яток, охоронних зон, музеїв-заповідників, археологічних  і інших охоронюваних об'єктів  належать до земель історико-культурного  призначення і включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної документації (стаття 34 Закону України «Про охорону  культурної спадщини»).

Об'єкти історико-культурного призначення  незалеж­но від форм власності відповідно до їхньої антропологічної, естетичної, етнографічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України  за категоріями національного та місцевого значення пам'ятки.

Порядок визначення категорій пам'яток встановлюється Кабінетом Міністрів України. Із занесенням до реєстру на об'єкт  культурної спадщини на всі його складові елементи поширюється правовий статус пам'ятки.

Занесення об'єкта культурної спадщини до реєстру  та внесення змін до нього провадиться  відповідно до категорії пам'ятки:

- пам'ятки  національного значення — постановою  Кабінетів Міністрів України  за поданням центрального органу  виконавчої влади у сфері охорони  культурної спадщини;

- пам'ятки  місцевого значення — рішенням  центрального органу виконавчої  влади у сфері охорони культурної  спадщини за поданням відповідних органів охорони культурної спадщини або за поданням Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, інших громадських організацій, до статутних завдань яких належить питання охорони культурної спадщини, протягом одного місця з дня одержання подання.

Об'єкти культурної спадщини на території України  охороняються державою згідно зі статтями 22-37 Закону від 8 червня 2000 року. Усі  власники пам'яток чи їхніх частин або  уповноважені ними органи, незалежно  від форм власності на ці пам'ятки і землі, що обслуговують їх, зобов'язані  укласти з відповідним органом  охорони культурної спадщини охоронний  договір. Порядок укладення таких  договорів та їхні типові форми затверджуються Кабінетом Міністрів України. Відсутність  охоронного договору не звільняє особу  від обов'язків, що випливають із Закову України «Про охорону культурної спадщини».

ІІ.2. Державна, комунальна та приватна власність земель історико-культурного призначення

Згідно  з ч. 1 статті 54 ЗК землі історико-культурного  призначення можуть перебувати в  усіх трьох формах земельної власності: державній, комунальній та приватній.

Для оцінки особливостей права власності на землі відповідної категорії  слід звернутись до правового регулювання  відносин власності на пам'ятки історії  та культури, оскільки саме ці об'єкти дають підстави для надання землям, на яких вони розташовані, особливого охоронного статусу і за загальним  правилом визначають суб'єктів власності  на відповідні земельні ділянки.

Особливості здійснення права власності на пам'ятки історії та культури регулюються  розділом IV Закону України «Про охорону  культурної спадщини». Стаття 17 цього  Закону, а також ст. 21 Основ законодавства  України про культуру (Закон від 14 лютого 1992 р.) також декларують можливості розвитку всіх форм власності на об'єкти культурної спадщини. Аналіз відповідних норм, однак, дає підстави стверджувати, що положення земельного законодавства про можливість перебування земель історико-культурного призначення у державній, комунальній та приватній власності не є універсальним, тобто таким, що поширюється на всі види земель цієї категорії, оскільки є категорії пам'яток, які не можуть перебувати в комунальній та приватній власності, а саме – пам'ятки археології. Усі пам'ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов'язані з ними рухомі предмети, незалежно від форми власності території чи водного об'єкта, на яких вони розташовані, є державною власністю[10].

Однак останнє  застереження має дуже обмежену сферу  застосування, оскільки право власності  на землі історико-культурного призначення, як і на інші землі, за загальним  правилом є похідним від права  власності на об'єкти нерухомості, що знаходяться на ній. Це дає підстави стверджувати, що й землі, зайняті  під об'єктами, передбаченими ч. 1 ст. 53, за загальним правилом перебувають  у державній власності. Орієнтиром щодо віднесення історико-культурної пам'ятки до археологічної є її включення  до Списку охоронюваних археологічних  територій України.

Відповідно  до 83 ЗК землі під об'єктами історико-культурного  призначення, що мають особливу цінність, належать до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, якщо інше не цередбачено законом. А згідно з ч. З п. 84 ЗК до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать землі під історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення[2].

Не можуть бути приватизовані також землі, зайняті пам'ятками, включеними до Переліку пам'яток, які не підлягають приватизації. Відповідний Перелік затверджується Верховною Радою України.

Всі інші об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками, можуть бути відчужені, а також передані власником (уповноваженим ним органом) у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі. Але в усіх випадках такого відчуження чи передачі законодавець вимагає погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Порядок погоджень встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Особа, якій перелається в управління, володіння чи користування пам'ятка, зобов'язується дотримувати й режим використання земель, на яких знаходиться відповідна пам'ятка.

Право власності  на пам'ятку має бути посвідчено документально, з обов'язковою вказівкою на категорію  пам'ятки, дату і номер рішення  про її державну реєстрацію.

При продажу  пам'ятки власник або уповноважений  ним орган зобов'язані у письмовій  формі повідомити про це відповідний  орган охорони культурної спадщини (обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, місцевого самоврядування чи орган  охорони культурної спадщини Ради міністрів  Автономної Республіки Крим) та центральний  орган виконавчої влади у сфері  охорони культурної спадщини із зазначенням  ціни та інших умов продажу, на яких він її продає.

Центральний орган виконавчої влади у сфері  охорони культурної спадщини має  право привілеєвої купівлі пам'ятки національного значення. Орган охорони  культурної спадщини Ради міністрів  Автономної Республіки Крим, органи охорони  культурної спадщини обласних, Київської  та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та органи охорони культурної спадщини місцевого  самоврядування мають право привілеєвої  купівлі пам'ятки місцевого значення. У разі відмови від здійснення цього права чи нездійснення його протягом місяця з дня одержання  повідомлення власник або уповноважений  ним орган мають право на відчуження пам'ятки.

Право привілеєвої  купівлі пам'ятки не застосовується, якщо покупцем пам'ятки, яка перебуває  у приватній власності, є близькі  родичі продавця.

ІІ.3. Охоронні зони навколо об'єктів історико-культурної спадщини

Відповідно  до ст. 112 ЗК охоронні зони створюються  навколо об'єктів культурної спадщини з метою охорони і захисту  їх від несприятливих антропогенних  впливів.

Законодавство про охорону об'єктів культурної спадщини дає визначення зонам охорони  пам'ятки та виділяє їх види.

Зони  охорони пам'ятки встановлюються з  метою захисту традиційного характеру  середовища як окремих пам'яток, так  і їх комплексів (ансамблів) навколо  пам'ятки. Вони можуть створюватись у  вигляді охоронних зон, зон регулювання забудови, зон охоронюваного ландшафту, зон охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим.

Межі  та режими використання зон охорони  пам'яток визначаються відповідною  науково-проектною документацією  та затверджуються центральним органом  виконавчої влади у сфері охорони  культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини.

Порядок визначення меж зон охорони пам'яток встановлюється центральним органом  виконавчої влади у сфері охорони  культурної спадщини.

У межах  зон охорони пам'яток забороняються  містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу  відповідного органу охорони культурної спадщини і без погодження з Інститутом археології Національної академії наук України.

Території охоронних зон належать до земель історико-культурного призначення, що відображається в державних земельних  кадастрах, планах землекористування, проектах землеустрою, іншій проектно-планувальній документації.

ІІ.4. Порядок використання земель історико-культурного призначення

Порядок використання земель історико-культурного  призначення визначається відповідно до законодавства України про  культуру та про охорону об'єктів  культурної спадщини і пов'язаний з  характером об'єкта, під яким знаходиться відповідна земельна ділянка, загальнодержавним (національним) чи місцевим статусом і низкою інших факторів.

Використання  пам'ятки має здійснюватися відповідно до режимів використання, встановлених органами охорони культурної спадщини, у спосіб, що потребує якнайменших  змін пам'ятки та забезпечує збереження її матеріальної автентичності, просторової  композиції, а також елементів  обладнання, упорядження, оздоби тощо.

Режими  використання пам'яток встановлюють:

- центральний  орган виконавчої влади у сфері  охорони культурної спадщини - щодо  пам'яток національного значення;

- орган  охорони культурної спадщини  Ради міністрів Автономної Республіки  Крим, органи охорони культурної  спадщини обласних, Київської та  Севастопольської міських, районних  державних адміністрацій - щодо  пам'яток місцевого значення.

За загальним  правилом, пам'ятки, їх частини, пов'язане  з ними рухоме та нерухоме майно  забороняється зносити, змінювати, переміщувати (переносити) на інші місця. Такі дії допускаються лише як виняток  з дозволу Кабінету Міністрів  України, за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони  культурної спадщини, у випадках коли неможливо зберегти пам'ятку на місці, за умови проведення комплексу науково  обґрунтованих заходів з вивчення та фіксації пам'ятки (охоронних досліджень)[15].

Якщо  землі історико-культурного призначення  зайняті під музеєм, то відповідний  режим охорони та використання земельної  ділянки визначається Законом України  «Про музеї та музейну справу». На території, відведеній для музею, забороняється  діяльність, що суперечить його функціональному  призначенню або може негативно  впливати на стан зберігання музейного  зібрання, а також інша діяльність, яка є несумісною з діяльністю музею як закладу культури.

На цій  території згідно із статутом музею  дозволяється функціональне зонування  території, а саме - поділ її на зони:

- заповідну,  призначену для зберігання та  охорони найбільш цінних історико-культурних  комплексів і окремих об'єктів;

- експозиційну - для стаціонарного демонстрування  великогабаритних музейних предметів  і використання в культурно-пізнавальних  цілях;

- наукову  - для проведення науково-дослідної  роботи;

- рекреаційну  - для відпочинку та обслуговування  відвідувачів музею;

- господарську - для розміщення допоміжних господарських  об'єктів.

Музей здійснює користування землею, іншими природними ресурсами та несе відповідальність за дотримання норм щодо їх охорони  і раціонального використання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Контроль  за використанням та охороною земель полягає в забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами  земельного законодавства України.

Земельний кодекс до складу земель особливо охоронних  територій відносить землі: природно-заповідного  фонду; природоохоронного призначення; рекреаційного призначення; історико-культурного  призначення; землі сільськогосподарського призначення; землі населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільських  населених пунктів); землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення; землі лісового фонду; землі водного фонду; землі запасу.